Хто і як має визначати, що знаходиться в центрі Києва?

Хто і як має визначати, що знаходиться в центрі міста? Це дуже складне питання, через відповіді на яке будуються громади.

А якщо це місто – столиця? Тоді це дуже складне питання, через відповіді на яке будуються нації або держави різного політичного устрою.

І те, в який спосіб громада, влада, лідер визначає забудову, ціну матеріальну або символічну того центру міста, центру країни, центру держави, може впливати на людей далеко за межами часопростору, коли умовна Ейфелева вежа була побудована.

Мій товарищ, польський архітектор і політик Чєслав Белецький, написав товсту книгу про філософію забудови “Гра у місто” і навів там дуже багато прикладів світової історії. Він показує, що це дуже складні процеси, і дуже чутливі, бо тільки клінічні дебіли нехтують символами.

Не всім навіть дуже старим європейським великим містам поталанило мати своїм центром красиву відкриту площу з собором та або магістратом, яку люблять як місцеві, так і туристи. Львову, Харкову, Івано-Франківську пощастило. А от Києву…

Площа Калініна, яку ви зараз знаєте як Майдан Незалежності, зроблена була “центром Києва” після другої світової війни. Це була типова совкова тоталітарна площа для демонстрацій трудящихся, щоби під кам’яним ідолом леніну поставити трибуну для підстаркуватих служітєлів його культа, тобто комуняцьких вождів, і щоби повз них проходили колони щасливого бидла з красними тряпками і кричали “слава капесес”.

В цій площі був свій шарм, бо через природний ландшафт це був не плац, а щось дивне з фонтаном типу каскад, в якому я дитиною любила лазити.

Новітня історія України зробила це місце, вибране совками свідомо на противагу історичному древньому Києву, символом боротьби за Незалежність держави. Центром боротьби за Незалежність України. Цей статус закріпила велика війна, причому це вже так сприймається і далеко за межами України.

З 2022 року це місце постійного плачу за загиблими воїнами, в прямому сенсі того слова. 3 2014 року це місце плачу за розстріляним героями Небесної Сотні.

Але якщо подивитися на той Майдан ширше, то це місце тої “Гри в місто”, дуже травматичної гри, з захопленнями і спаленням споруд, з вбивстами і спробами самоспалення, з барикадами, мафіозними розборками через забудову і власність, з вічними блокпостами і барикадами… З практично біблійними сюжетами і алегоріями прадавніх часів.

Чого в цій історії я не бачу – це місцевої громади, сучасного самоуправліня, державного мислення, сучасного раціонального планування, бо совкове планування було дуже раціональним.

Я також не бачу жодних ознак чутливості київської влади до ролі Майдану в сучасній історії. Вже тривалий час це набір випадкових споруд і символів, які нічого крім бардаку і болю не символізують. І для мене, і для багатьох моїх друзів киян, яких стає все більше через міграцію зі сходу і півдня в Київ.

В Києві є інші локації з відкритими просторами, красивими старовинними соборами, транспортними розв’язками, в яких приємно бути, які розвиваються, але це не Майдан.

І рішень я бачу аж два – або реально почати серйозну всеукраїнську роботу над тим, яким має бути Майдан Незалежності як центр Києва і центр України, або адміністративно оголосити центром щось інше і втілювати державний символізм там.

Наталія Зубар

Цікаве обговорення цього тексту в фейсбуці