Гасло «Геть від москви» народилось близько ста років тому. Але й сьогодні воно не втратило своєї актуальності.
Але давайте по порядку. Все почалося з Літературної дискусії, яка спалахнула у Харкові в 1925 році з легкої руки українського літератора Миколи Хвильового. Приводом стала його стаття «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян». Ну і пішло-поїхало: літератори жваво включилися в дискусію: сперечалися, як ставитися до класичної спадщини, піднімали проблеми традицій і новаторства, обговорювали шляхи розвитку нового мистецтва. Сам Хвильовий став ключовою фігурою цієї Літературної дискусії. Зокрема він виступав за інтеграцію української літератури у європейську та її відхід від російської. Саме з його особою пов’язують такі гасла, як «Геть від Москви!» та «Дайош Європу».
Літературна дискусія охопила літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х років. За такий короткий термін його представники створили низку високохудожніх творів, які вражали своєю новизною та оригінальністю. На жаль, це тривало недовго. Згодом радянська влада це покоління знищила. Звідти і взялася назва цієї доби – Розстріляне відродження.
Москва завжди хотіла контролювати Україну
«Микола Хвильовий, маючи непогану освіту (навчався в гімназіях), мав можливість порівнювати російську і світову літератури, – розповів історик Юрій Степовий. – Виступаючи проти масовості і сліпого копіювання російської літератури та профанації мистецтва, він, як і багато інших романтиків, вірив, що можливо розвивати українську культуру під проводом більшовиків. Йому належать такі слова: «Європа – це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це –Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д.». І хоча висунуте ним гасло від початку стосувалося лише окремості української культури і права її на саморозвиток, воно від початку сприймалося опонентами як заклик до розриву політичного і економічного союзу з Радянською Росією».
Хвильовий зокрема писав, що російська література віками тяжіла над українцями, тим самим привчивши їх психіку до рабського наслідування. А от курс на західноєвропейську літературу має на меті освіжити українське мистецтво «від задушливої атмосфери позадництва». За словами Степового, ідея «Геть від Москви» виникла після проголошення українізації у всіх сферах тогочасного життя. Зокрема подібні зміни чекали державні структури та підприємства. Наприклад, всі робітники та службовці зобов’язувалися вивчити українську мову під загрозою звільнення. Апогеєм українізації історик називає впровадження українського правопису в 1928 році, який мав на меті усунути російські впливи.
«Москва завжди дуже трепетно ставилася до збереження контролю над Україною, – підкреслив Юрій Степовий. – Будь-які прояви руху від неї, навіть в літературі, викликали негативну реакцію в найвищих колах. Тому, здавалось би на просту літературну полеміку, реагує сам секретар ЦК КП(б) Йосип Сталін в 1926 році публічно звернув увагу на виступи Миколи Хвильового, вважаючи, що вони є проявом антиросійських настроїв на Україні».
Невдовзі радянська влада змінила курс, а українізація стала поступово згортатися. Головною небезпекою для неї став так званий «буржуазний націоналізм», в першу чергу – український. Посилилась цензура, а на початку 30-х почалися залякування та арешти. Стали закриватися часописи та видавництва. 23 квітня 1932 року влада розпустила всі письменницькі організації. Натомість вона створила Всесоюзну спілку радянських письменників на чолі з Максимом Горьким. Українських літераторів зобов’язали підпорядкували російському центру. Початком масового нищення української інтелігенції став травень 1933 року, коли був арештований найближчий однодумець Хвильового, український літератор Михайло Яловий. Напередодні сам Микола Хвильовий побував на Полтавщині, де став свідком жахів Голодомору. Додому він повернувся геть розбитим. 13 травня в харківському будинку «Слово» Хвильовий покінчив життя самогубством. Іншим літераторам теж не пощастило. Більшість митців цієї генерації були репресовані та вбиті. Деяким вдалося вибратися за кордон, деякі пішли на поступки владі.
З одного боку, була ідеологія, а з іншого – свій народ
«Хвильовий в культурницькому полі намагався здійснити ідею незалежності, окремішності, власне, української ідентичності, – зазначила аспірантка філософського факультету ХНУ ім. Каразіна Ганна Костенко. – Навіть в рамках комуністичної ідеології. І це причина його трагедії. Це причина того, що це відродження було розстріляно. Наші наші діячі, в тому числі з Будинку «Слово», вони намагалися поєднати ці протилежні речі. З одного боку, інтернаціональну комуністичну ідеологію. А з іншого – прагнення до своєї країни, до свого народу».
Як зазначила провідна фахівчиня Харківського літературного музею Ольга Бондар, 20-ті роки минулого століття взагалі відзначились роздвоєністю української ментальності, таким протиставленням ідеологічного і національного. В цьому полягає основна відмінність між представниками Розстріляного відродження і українськими модерністами – Христею Алчевською, Миколою Вороним чи Олександром Олесем.
«Що об’єднувало українську модерну літературу в різних частинах нашої країни – це саме мрія про державність, – розповіла Ольга Бондар. – І ось та опозиція людини та держави, властива модерній європейській та російській літературі, була абсолютна протилежна інтенціям українського літературного процесу. Наша країна в цей момент була колоніальною, вона входила в складу Російської імперії. І наша молода модерна генерація, на відміну від народників, вже стояла на позиціях здобуття української державності. І для них це була мрія, певний ідеальний образ. Це була ідея, до якої ми маємо йти».
Модерністи впроваджували ідею незалежності не тільки у власних творах. За словами Бондар, чимало літераторів пішли воювати за незалежну Україну за часів Визвольних змагань. Але після перемоги більшовиків шляхи української інтелігенції розійшлися. Деякі згодом долучилися до радянського літпроцесу, як то Остап Вишня чи Володимир Сосюра. Частина письменників, як Євген Маланюк чи Олег Ольжич, опинилися в еміграції.
«У 20-ті роки в гасла «Геть від Москви» було трошки інше трактування, – зазначила Ольга Бондар. – Було «Геть від Москви» – «Дайош Європу» у письменників, які прийняли пролетарську ідеологію. І, скажімо так, їх розуміння розвитку української культури обмежувалося виключно таким культурницький форматом – орієнтацією на традиційну класичну європейську культуру. А, скажімо, Теліга, Ольжич, Маланюк, Донцов, які залишились на Заході, вони шукали будь-яких кон’юнктур для того, щоб відірвати України від цієї нової російської імперії. А у Хвильового, Сосюри, Тичини, Йогансена була ідея європеїзації української культури. «Геть від Москви» в рамках радянської імперії. І в цьому була різниця».
«Хвильовий найбільш яскравий саме тим, що це суперечність – комунізм і українство – розірвала його зсередини, – зазначила Ганна Костенко. – І він сам закінчив своє життя. Але ж були люди, безпосередні сусіди по будинку «Слово», які перейшли на бік радянської влади і заплатили за це значною часткою таланту і душевного спокою. Це Тичина і Вишня. Але вони залишилися живими, вони все ж таки зберегли цю традицію української культури. Це важке питання. Який шлях був кращий? Поступити так, як Тичина або поступити так, як Фітільов? Ну ніхто не знає. Ми не були на їх місці. І не дай боже комусь бути на їх місці і робити такі вибори: життя або країна, вірність ідеї або вірність біологічного існування».
Але варто розуміти, що певним чином українство зберіглося після Розстріляного відродження: в еміграції, на землях за Збручем, які не були охоплені радянською владою, радянським голодом і радянськими ж репресіями. За словами Костенко, певним чином воно зберіглося завдяки тим, хто пішов на співпрацю. Культурницька традиція такими шляхами зберіглася. І вже після смерті тирана, після смерті Сталіна вона відродилася в русі шістдесятництва.
Ми переходимо на позиції культурного спротиву
Ідея «Геть від Москви» зокрема втілювалася в збройній боротьбі УПА, яка не припинялася і після завершення Другої світової. Тривала вона до початку 60-х років. Але, за словами Бондар, в 1961-1962 році настала ситуація, коли подальший опір був вже недоцільним.
«Я ці документи на власні очі бачила, – розповіла Ольга Бондар. – В Організації українських націоналістів прийшло розпорядження: ми припиняємо збройну боротьбу з Москвою і знову переходимо на позиції культурного спротиву. Тобто це було стратегічно вивірене рішення – «геть від Москви» на культурному фронті. І це якраз співпадає з моментом Відлиги 60-х, цього хрущовського з’їзду, де були засуджені сталінізм та репресії. І от з’являється це покоління Ліни Костенко, Василя Симоненка, Стуса Сверстюка».
Одним словом, знову ці лещата були послабленні. Знов починається відродження української культури. Українські шістдесятники стали опозицією до тоталітарної радянської системи, вони активно захищали українську мову та культуру, відстоювали свободу творчості. І це стало дратувати радянську владу. Тому вже з кінця 1962 року на таку свободолюбу інтелігенцію стали тиснути. Почали закриватися їх видання, в їх бік лунали звинувачення у «формалізмі», «безідейності» і тому ж самому «буржуазному націоналізмі». Так частина шістдесятників пішла на компроміс із владою. Інші ж стали дисидентами та правозахисниками, які відкрито протистояли радянському режимові.
При цьому ці процеси не проходили повз українську еміграцію. Українці, які опинилися закордоном, налагоджували зв’язки зі співвітчизниками, підтримували їх культурне відродження, допомагали видавати їх твори. Проте такі можливості українські емігранти отримали не одразу. Як розповіла Ольга Бондар, після Другої світової Європа поставились до українського опору як до колаборації з німцями. Власне, протистояння червоній Москві ніхто в Європі не підтримав. І культурну еліту, і політиків, які стояли на засадах української державності, просто відкинули.
Українці мали багато проблем в таборах інтернованих, зазначила Ольга Бондар. І якщо вихідці з Заходу України ще могли якось інтегруватися в Європу, то про колишніх мешканців східних областей такого не скажеш. За словами Бондар, європейці тоді підписали угоду зі совдепією, після чого в таборах інтернованих стали розшукувати вихідців зі Сходу. Їх віддавали совєтам, після чого ці люди, які ледь пережили 30-ті, опинялися вже в радянських таборах. Як приклад, вона загадала долю Платоніди Хоткевич, яка після Другої світової проживала на території, контрольованій радянською владою. Там її заарештували і відправили в табір. А от її донці Галині пощастило більше: вона була поза зоною контролю СРСР. І так їй вдалося врятуватися. Але згодом саме українці, які опинилися в еміграції, утворили Антибільшовицький блок народів. І з тим же гаслом – «Геть від Москви» – вони протистояли російському імперіалізму. Спочатку АБН очолював активний діяч ОУН (б) Ярослав Стецько, а згодом – його дружина та соратниця Ярослава Стецько.
«І от, власне АБМ, згуртувала навколо себе колоніальні нації, в тому числі з того самого радянського союзу, – розповіла Ольга Бондар. – Тоді АБМ береться за те, щоб у всіх європейських країнах зробити свої осередки. Вони підтримують шістдесятників, вони дуже багато проводять мітингів, пікетів, зустрічей з урядами. Для того, щоб привернути увагу до того, що таке російська радянська імперія. І от десь в 70-х 80-х роках ця співпраця налагоджується. Аж до того, що твори шістдесятників, які сидять по тюрмах, яких доправляють до Пермі, за Урал, потрапляють на Захід. Вони там друкуються в журналах, газетах, часописах. І знов приходять в Україну і тут розповсюджуються».
Тим часом боротьба дала свої плоди. За її словами, Стецьків зустрічав тодішній президент США Рональд Рейган в Білому домі. І казав, що «ваша боротьба є нашою боротьбою». І вже в 1976 році, після довгих років поневірянь, Європа таки визнала Україну як поневолену країну. Українці всього світу змогли об’єднатися заради боротьби з імперіалізм. За словами Бондар, це була одна з причин, чому радянська імперія рухнула.
«Геть від Москви» все ще визначає рівень української суб’єктності
А тепер повернемося до гасла «Геть від Москви». За словами Ганни Костенко, воно від початку стосувалося лише окремості української культури і права її на саморозвиток. Проте з самого початку своїми опонентами воно сприймалося як заклик до політичного і економічного розриву з радянською росією.
«Ідея «геть від Москви», що виникла внаслідок літературної дискусії, стала проявом українських націонал-комуністів, що намагалися підкреслити свою окремішність, закріпити курс на Європейську орієнтацію, – зазначила Ганна Костенко. – А також захистити себе від впливів «центру». Згодом вона отримала нове дихання в шістдесятниках, а потім, на хвилі «Перебудови», Народний Рух використав її для боротьби за незалежність. Навіть в наш час ця ідея використовується для звільнення від радянського минулого у всіх сферах».
За словами Костенко, біографія Миколи Хвильового є свідченням того, що в будь-якій ситуації, будь-яких зовнішніх обставинах, при будь-якої ідеології росія завжди прагне відтворитися як імперія. Будь то Російська імперія, чи Радянський союз, російська федерація. Так і Україна, і українські культура, попри всі обставини, намагається самовідродитися як національна окремішність. І ось Микола Хвильовий, за словами Костенко, це яскравий зразок того, що як тільки ти стаєш на ґрунт українства, то розумієш, що ти – не москва. І що найкраща ідея – це йти геть від москви.
«Російська імперія в різних своїх проявах (росія, СРСР) не може існувати без України, – зазначив Юрій Степовий. – Тому певна самостійність, а відповідно і думка «геть від москви», дозволялась як вимушений крок в період ослаблення імперії. І категорично заборонялась, коли імперія набувала сили. Останній для нас приклад – лояльне ставлення Бориса Єльцина до Української держави після розпаду СРСР і напад путінської росії на Україну за лише одне прагнення рухатись до Європи. Тому до того часу, поки буде існувати загроза відновлення російської імперії, гасло «геть від москви» або «до москви» буде визначати рівень української суб’єктності на міжнародній арені».
«У чому різниця «Геть від Москви» початку 20-го року століття, чи 20- років, чи боротьби УПА від сьогоднішнього часу? Ми на сьогодні маємо унікальну можливість, коли очі європейців, також засипані тією совдепівською пропагандою, нарешті починають відкриватись, – підкреслила Ольга Бондар. – І вони також нас підтримують в збройній боротьбі. І водночас йде боротьба і ідеологічна, і боротьба на культурному фронті. Тобто ті процеси, які раніше еволюційно переходили один в одний, тепер нарешті зібрались докупи. І є підтримка Заходом нашої культури. Нарешті там зацікавилися і нашою народною, і нашою модерною культурою. І допомагають нам зброєю. Це для нас унікальний шанс, коли ми можемо саме вирватися з цих лебед радянщини і російщини. І зрештою з нашими здібностями до самоорганізації і такого індивідуалізму, в майбутньому ми реально можемо стати авангардом європейської спільноти».
Юлія Гуш