Ціна домовленостей. Ціна безкарності.

В великому будинку, який збудував мій дід Віктор Шпак, на чергове свято зібрались дві гілки одного роду Шпаків: Яковенки та Овчаренки. Я не памʼятаю яке було тоді було свято, але після довгих дискусій за сімейні справи не оминалась і тема політики. І було чому. В далекому Києві відбувалась так звана Помаранчева Революція. А в близькому Северодонецьку відбувався так званий «Первий Всеукраинскій сʼєзд депутатов всех уровнєй». 26 листопада 2004 року чергова сесія Луганської обласної Ради більшісттю голосів прийняла рішення про створення «Автономной Юго-восточной Украинской Республики». В той самий день луганські депутати навіть звернулись до президента сусідньої Росії Владіміра Путіна за підтримкою. Був на тому зїзді і спеціальний гість з Росії – мер Москви Юрій Лужков. В новинах пролунало що харківська облрада зупиняє фінансові відчислення до Києва… В повітрі відчувалось щось не добре. Вітер змін?

Я, Віталік Овчаренко старшокласник провінційного донбаського містечка спостерігав за подіями Помаранчевої Революції по ТРК «Ера» після 23:00. Саме тоді вони показували стислий аналіз дня і пряму трансляцію подій на Майдані. Натовп людей з помаранчевою атрибутикою, українські пісні, виступи українською – все це захоплювало. Показувало, і одночасно дивувало, що Україна є. Показувало – що українське існує. І дивувало що українське може бути і таке багаточисельне. І це українське нарешті прибрало чвари і обʼєдналось!

Ця картинка сильно контрастувала з трансляцією, яку показував звісно ахметівський рупор ТРК «Україна» – де пенсіонери і трудящі всіх регіонів об’єднувались у виступах любові до Януковича і його нібито економічних успіхів. Я не застав партійні зібрання і трансляції зʼїздів Комуністичної Партії Радянського Союзу, але думаю десь так вони і видбувались. І ця картина на відміну від картини Майдану викликала відразу. Чи може, то я тоді так сприймав.

Мені ніколи, і в тому юному віці також, не була близька регіональна Донбаська тематика без привʼязки до України. Я не знаю чому. Чи телевізор з загальноукраїнським контекском відіграв свою роль, чи уроки історії України? А може і все разом. Але тоді дискусії з однокласниками та вчителями (переважна більшість яких звісно була за Януковича) були постійними. Без особливої гостроти, але з майже повним нерозумінням оточуючих як можна бути за не за «нашого Януковича»? Проте, і варто зазначити що не було особливо і радикального відношення до моєї думки: «за оранжевих? Ну і ок». Але приходилось вчитись відстоювати свою точку зору не надто радикалізуючи дискусію з однокласниками і старшокласниками та намагатись не програти у спорі більш досвідченим вчителям.

Коли Яковенки і Овчаренки після застілля і дискусій заснули, не спало дві людини, я та мій двоюрідний, на два роки старший, брат: Вова. І не спали ми з ним по одній причині: у нього був великий пакет помаранчевих стрічок, які він привіз з собою. Він теж як і я був за «оранжевих». План я зрозумів одразу як побачив пакет зі стрічками. Вночі, тепло одягнувшись ми вирушили на революційну дію в місті Лиман (тоді ще Красний Лиман) – показувати, що в Лимані теж є ті хто за Ющенка. В ту ніч, за кілька годин два центральні вулиці міста стали помаранчевими. Полієтиленові помаранчеві стрічки в похмурий осіньо-зимовий день яскраво контрастували з навколишньою сирістю. Наша акція вдалась: все місто говорило що проспали «оранжевих провокаторов». Чекали – чекали і проспали. Ось тільки головна таємниця була в тому, що це зробили, не автобуси провокаторів з «Западной Украіни» на яких реально чекали, а два місцевих хлопця: Віталік та Вова.

І ось перемога. Третій тур. Ющенко на Майдані. Інавгурація. Надії.

Після третього переможного для Ющенка і всіх демократичних сил стало зрозуміло: тепер за той зʼїзд у Северодонецьку, за масові фальсифікації, за біг борди де Ющенко зображений в німецькій формі Другої Світової війни – будуть по Закону – покарані! Перші кроки нової влади, другі кроки, і наче і БТРи під офісом Ахметова і наче Колесніков в СІЗО. Але БТРи повернулись на базу, а Колесніков відсидить в СІЗО 118 днів за чомусь здирництво та й то вина його так і не буде доказана. І… ВСЕ.

МВС на чолі з «помаранчевим» Юрієм Луценком не знайшла в чому можна звинуватити організаторів Северодонецького зʼїзду та фальсифікації другого туру президентських виборів.

НІЧОГО!!!

Зато ми отримали інше: “Помаранчевий” Міністр Внутрішніх справ Луценко тис руку Рінату Ахметову – основному спонсору Партії Регіонів, ярко вираженому регіональному олігарху, регіоналу Звягільському… Головний міліціонер тисне руку головному олігарху. І вже не йшло ані про покарання, ані про справедливість. Було схоже що Оранжеві з регіоналами просто домовились. Не були покарані, хоч для картинки жоден член комісії чи член ТВК, які фальсифікували вибори, не були покарані ні автори бигбордів. Звісно, що про Северодонецький зʼїзд теж забули. У Мінстра Внутрішніх справ Юрія Луценка були інші, куди важливіші справи.

Тисячі донеччан і луганчан, які ризикували в комісіях, які агітували у токсичному регіональному середовищі, які спонсурували проплати членам двк та спостерігачам і які врешті повірили та проголосували за помаранчевих відчули себе кинутими і обманутими. Основа, націонал – патріотичних громадян Донбасу, на основі яких можна було покладатись на майбутніх виборах – виявилась непотрібною і відкинутою внікуди в Києві. Ціна домовленостей буває з одного боку непомітною, а з іншого смертельно небезпечною. Націонал демократичні сили і патріоти з Донбасу знову були відкинуті у маргінес – ходити на наукові конференції та співати тужливі пісні.

В ті часи з 2005го року вже в Донецьку я поринаю у вир громадської активності. Ми юні студенти Донецького Національного Університету гаряче дискутували в гуртожитку під хмільний напій про націєтворення, міжнародну політику, помаранчеву революцію, УПА, тощо.

І звісно, це все не могло не минути нашої участі у виборчих кампаніях. Старшокурсники, які на той час вже працювали або підпрацьовували в місцевих філіалах політичних партіях пропонували нам роботу на виборах. Спостерігачами, членами виборчих комісій, а найбільш вдачливі потрапляти до обласних штабів.

В 2012 році, на виборах до Верховної Ради я був головою прес – служби обласного штабу партії Всеукраїнське обʼєднання «За Батьківщину» – обʼєднання Блоку Юлії Тимошенко та Партії Фронт Змін Яценюка і саме той мій досвід показує – що якщо працювати, брати в регіональні команди на Донбасі місцевих бізнес і громадських лідерів – то можна отримати як боротьбу – так і хоч якийся, вищий за дозволеніф регіоналами 3%, результат на впізнаваність.

Та команда в яку я потрапив чи не перший раз за Незалежність намагалась щось зробити. Але більшість з цієї команди були саме політичними новачками з Фронту Змін Яценюка: Володимир Весьолкін – через кілька років доброволець війни проти Росії та голова ВЦА Зайцевого, Віталік Барабаш нинішній голова ВЦА Авдіївки, ветеран війни, Володимир Деркач – доброволець війни та багаторічний активіст чорнобилець, лідер акцій протесту, Микола Волинко лідер місцевих шахтарів ще з початку 90-х, активіст Василь Васильович Коваленко – розстріляний восени 2014го росіянами і колаборантами… та багато інших.

Це я до того, що і протестний регіональним силам потенціал був! І були лідери. З ним просто треба було працювати. Їх треба було підтримувати.

Взимку 2012 році року, я вперше ночував у великому наметі, біля пічки буржуйки і пив гарячий чай. Це було в самісінькому центрі Донецька – біля Пенсійного Фонду України. Це був наш Донецький справжній Майдан. За два роки до загальноукраїнського. Переконаний, що більшість читачів зараз вперше читає про ці події.

В парку біля будівлі Пенсійного Фонду Донецької області протестували шахтарі та ліквідатори аварії на ЧАЄС – «чорнобильці» – проти зменшення соціальних виплат влади Януковича. Мітингували цілодобово, як я вже зазначив з великими наметами, буржуйками, гарячем чаєм… та штурмами периметру накетового містечкка тітушками та смертю серед протестуючих. Розумієте, в 2012 році в Донецьку, перед Евро 2012, з зениті влади Віктор Федоровича Януковича був цілодобовий кількатижневий протест, який розпочався як соціальний, а продовжився вже як політичний і закінчився штурмом наметового містечка, розгоном протестуючих та вбивством під час штурму протестуючого шахтаря-пенсіонера Генадія Конопльова.

– Чому про цей протест майже нічого в Україні не чути? – запитував я у Катерини Жемчужнікової та Олени Ігнатьєвої, з якими ми тоді у протестуючих зробили імпровізований майже прес-центр.

– Мабуть вважають що тут вже нічого не виправиш – відповідала мені Катерина.

Всі ви читачі вважаєте донецьких шахтарів навіженими прихильниками Партії Регіонів – але тоді – саме протестуючи донецькі шахтарі пенсіонери публічно на камери палили символіку Партії Регіонів, саме донецькі пенсіонери публічно викидували до будівлі Обласної Ради прапори Партії Регіонів. Ми тоді в Донецьку – свій протест програли, тітушки на чолі з місцевою міліцією напали і знесли наметове містечко. Сили були не рівні.

Мало хто знає, але в той час з 2010 по 2013й – у золоту добу керування Януковича – на Донбасі постійно відбувалсь стихіні протести: проти забудов, екологічні, батьки протестували проти закриття україномовних шкіл у Макіївці, згадувані чорнобильці та шахтарі… Але допомагали цим протестуючим лише журналісти та правозахисники. Партійним офісам це було, як правило не цікаво – до виборів же ще далеко.

Це я все згадую до того наголошую – що протести і головне опозиційно настроєні громадяни які щось роблять на Донбасі були – головне було їх знаходити в провінції і системно роками з ними працювати. Але навіщо? Можна ж махнути рукою на той далекий Донбас, а потім чванливо дивуватись чому Марʼїнка так голосує. Та тому так і голосує, бо вибору у них майже ніколи не було!

Чому на Донбасі нацдеми набирали так мало голосів? Русифікація, регіональна солідарність, тотальний контроль за місцевими виборчими комісіями, фізичні погрози залякування найактивніших та найпринциповіших членів виборчих комісій… це все звісно мало місце.

Але НАЙГОЛОВНІШОЮ причиною малих відсотків нацдемів на Донбасі було те, що Київські – центральні партійні офіси нацдемів жодного разу не наважились по справжньому поборотись системно за електоральний Донбас! Боротись – це не за 3 місяці до виборів повісивши 100 бігбордів на весь Донецьк, це не роздати партійну макулатуру, вибачте партійні газети, а роками підтримувати і грошима і юристами і медійно місцевих опозиційних лідерів, це роками працювати на низовому рівні місцеві локальні ініціативи громад, які потім і стануть основою на виборах, це постійні партійні офіси які працюють роками з опозиційно налаштованими громадянами. І головне працювати на регіональні медіа.

Зазвичай же на всі вибори, партійні офіси і політтехнологи махали рукою на Донбас. Ну мовляв: «там же Регіонали, та що там зробиш?…». Донбас в центральних штабах завжди розглядався як регіон, де немає сенсу боротись за виборця. Мовляв немає сенсу вкидувати гроші й інші ресурси на Донбас – все одно це не принесе результату.

Марʼїнка та Бахмут тому так завжди і голосувала за Партію Регіонів та за Януковича – бо вони роками не бачили і головне НЕ ЧУЛИ альтернативи. Партійної політичної опозиції на Донбасі не існувало.

2013 – 2014й рік. Зима. ЄвроМайдан. Протести, побиття протестуючих. Тітушки. Розстріл беркутами мітингарів. Перемога.

І знову, давно забуте очікування що ось ось будуть покарані тітушководи, ті хто голосував за диктаторські закони 16 січня, ті бив вбивав протестуючих. Саме смерті Небесної сотні давали надію, що повторення безкарності – не буде. Цього разу точно покарають наївно думав я… Наївний хлопчик.

2014й. Весна. Розпочалось російське захоплення Криму. При майже повній бездіяльності донецької міліції нас били на площах в Донецьку як місцеві, так і завезені з Ростова тітушки-ватнікі. Я був в Криму біля Метео центру ВМСУ, коли росіяни вбили першого українського солдата у цій війні – сержанта Кокуріна. У Словʼянську я бачив озброєний загін з місцевих колаборантів, який чекав на Гіркіна після побиття активістів донецького Дорожнього Контролю» на БЗС… І мабуть головне – я бачив так званий фіктивний «референдум» 11 травня у Донецьку.

Українська держава на той час опинилась на межі свого існування. І тоді точно здавалось що ну вже ось за ці всі злочини проти держави – як то організація псевдо референдуму та депутатські голосування селищних та міських депутатів та злочина бездіяльність, а часто і показова співпраця правоохоронців з російськими збройними силами – ну за таке точно здавалось буде карати держава. Адже ну такого ще не було. За ТАКЕ ну вже точно покарають.

2016-й рік. Генеральним прокурором стає бувший міністр Внутрішніх Справ – добре відомий нам – Юрій Луценко. І знову, як і тоді – майже 10 років тому НЕ відбувається покарання ані організаторів псевдореферендумів на місцях, ані депутатів, які голосували за «днр», ані міліціонерів, які як я вже вище писав часто у відкрито співпрацювали з окупантами. І навіть ані за депутатів які голосували за закони 16 січня.

Чому?

Може не достатня законодавча база?!

2017й рік. Я відчуваю яка катастрофа НЕ справедливості наближається, разом зі всією Донецькою громадою та другом Станіславом Федорчуком Станіслав Федорчук та чудовою юристкою Іриною Лоюк Irina Louk вперше пишемо законопроект як його назвуть «Про колабораціонізм». А точніше «Законопроект про Захист української державності від проявів колабораціонізму» під номером 7425. Ми долаємо шалений опір критиків, які боялись відверто називати людей які співпрацюють з російським окупантом – колаборантами! Всюди, серед громадян з державним мисленням ми зустрічаємо шалену підтримку. Через знайомих депутатів реєструємо цей Законопроект у Верховній Раді, але… він так і не буде поставлений на голосування. Бо як до нас доходили відповіді з Адміністрації Президента Порошенка – «не на часі», «немає повноважень таке приймати»… Законопроект, який би розвʼязав руки українцям карати колаборантів (в судовому процесі) – виявився не потрібним на третій рік війни. Законопроект, який би додав би відчуття справедливості в Україні, який би показав на Сході України, на Донбасі і зокрема у Марʼїнці та тому ж Бахмуті – що за злочини проти України, за зраду – ви будете покарані – виявився НЕ НА ЧАСІ. Мабуть у тодішніх політиків – державників існували інші, більш потрібні голосування. Питання справедливості не було не на часі.

Як повинен був почувати себе український активіст, журналіст, блогер та і простий громадянин у тій же Марʼїнці та тому ж Бахмуті коли ті хто влаштовували незаконий псевдореферендум на волі, ті хто їм погрожували – на волі, ті хто вішали над адмін будівлями прапори Росії – на волі. Ті депутати місцевих рад хто голосували за звернення до «днр» – на волі. Всі на волі. Нікого не покарано. Я ж забув – «нема повноважень» та «не на часі»…

Але і тут ми – навіжені міські божевільні – це активісти з вільних міст Донеччини та Луганщини, ще намагались кричати в пустоту та збирали дані на вчителів шкіл, які в українських школах вчили наших дітей – сепаратизму та створили навіть ініціативу «Чорний ящик». Не СБУ, не МВС, не ГенПрокуратура, а ми – міські божевільні, яким як завжди більше всіх треба. І навіть на тих справах колаборантів, які ми чудом доводили до суду прокурори часто-густо вели себе як 1го класники 1го веренсня та не могли звʼязати 2-х слів. Бо нагадую «не на часі». Історія з Генпрокурором Юрієм Луценком часів помаранчевої Революції повторилась як фарс і через 10 років – своєю нікчемною та жалюгідною безрезультатністю.

Нагадую своє питання: за кого ще мав голосувати виборець з Марʼнки та того ж Бахмута – коли в їх містах системно ніхто не отримував покарання проти держави і в місті, де за фальсифікації виборів, погрози членам ДВК та ОВК, порушення голосування, фальсифікацію, колабораціонізм, зраду держави, вбивства політичних опонентів, вбивства українських активістів, катування українських солдат та інше НЕ КАРАЛИСЬ РОКАМИ!

Звісно Путіну то і в тому числі і здавалось що карти для вторгнення в Україну у нього склались ідеально – адже всі ті хто відкрито голосували на незаконних референдумах, і їх організовували – тим самим легіттмізуючи для російської пропаганда напад на Україну, ті які вішали російські прапори, а часто навіть і відкрито воювали проти України – зовсім не караються в Україні.

Ціна домовленостей, ціна безкарності як після Помаранчевої так і після Майдану до тих хто роками боровся проти України виявилась страшною. 24 лютого ми прокинули під страшні вибухи російських снарядів. А ті хто так і не були покарані за свою антиукраїнську діяльність, яких купа по всій України – з радістю приєднались до окупаційних російських військ і зі знанням місцевості та специфіки продовжили діяти проти України та українців вбиваючи та катуючи їх.

Вони діяли відкрито, не боячись бо знали – їх не покарають. Вони знову зможуть домовитись, як тоді і 2005го і 2014го.

Мені досі болить, що з 2014го по 2022й рік я не зміг докричатись що непокаране зло – повертається сильнішим і вбиває. Але тепер російські ракети по Києву – позбавили владу небезпечних ілюзій і правки по колабораціонізму все ж були прийняті до Законів України. І навідміну від 2014го в 2022 посадки колаборантів – зрадників йдуть активно, і прокурори вже менше мямлять і строка в тюрму дають більші, аніж просто умовні.

Ціна домовленостей з тими хто кликав тавідкрито представляв «рускій мір» та ціна безкарності колаборантів – руїни міст: Марʼїнки, Попасної, Вугледара, Бахмута та Маріуполя.

Я досі не маю впевненості чи буде нинішня влада мати хоч таку динаміку з покарання колаборантів, яку має зараз? Чи почує і чи побачить влада і різні політичні нацдемівські партії в Києві українців Донбасу? Чи зіпреться влада нинішня і майбутня в Києві у своїх призначеннях в Донецькому і Луганському регіоні не на перефарбованих регіоналів – чергових Ахмєтових, а зробить ставку на місцевих українців?! Чи зроблять політики з націонал – демократичного табору висновки з минулого скажімо так «співробітництва» – домовленостей з регіональними, прости боже, елітами?!

Натомість я знову переконався: за політичні домовленості зі зрадниками в Києві та їхньою безкарністю – заплатять усі. І особливо в областях. І особливо ми – українці сходу і ті хто живемо на сході.

Смерть своїм кривавим слідом нагадує нам постійно – ціна домовленостей, ціна безкарності – це смерть твоїх друзів, родичів, а можливо й тебе самого.

І дуже хочеться щоб політики, які називають себе безумовними патріотами – це засвоїли, бо це повномасштабне вторгення не тільки на руках жителів Марʼїнки чи Бахмута які НЕ ТАК голосували, а й на руках тих політиків, які не карали і постійно домовлялись з тима політиками власне за яких бахмутчани і марʼїнківчани і голосували. Ціна розбитих Бахмута та Марʼїнки це не лише неправильне голосування – це і ціна домовленостей і ціна бекарності з тими хто працював на Москву і Росію і ці домовленості робили цілком конкретні політичні лідери. І цю безкарність робили таклж – цілком конкретні представники політичного та силового блоку яких ми не згадували і яких ми згадували вище.

Хочеться щоб всі зробили правильні висновки.

Я в це вірю.