Ректор УВУ й Пластун Сеньйор Лабунька, св.пам. професор Мирослав: «З Хрестом і Мечем! За Україну!»
У впорядкованій мною книзі ««Пролог» у холодній війні проти Москви. Продовження визвольної боротьби із-за кордону» (2009) (з моєю передмовою) її автор професор Анатоль Камінський, нині покійний, останній Голова Політичної ради ОУН за кордоном (ОУНз), зокрема, зазначав, що у 1970-80-их роках «…Величезну роботу у нав’язанні контактів з земляками в Україні провели туристи, відвідувачі, члени офіційних делеґацій тощо. Вони творили основні канали для передання допомоги і перевезення самвидавних матеріалів. В США слід особливо згадати Ніну Самокіш, яка проводила кілька разів туристичні групи з Америки, як теж відбувала особисті окремі поїздки з доручення «Прологу»; подружжя Софії та Тита Гевриків, Віру Вовк-Селянську, Катю Івашкевич, Марту Скорупську та інших з США і Канади, Ігоря Зубенка з Німеччини, який «привіз» і перевидав у своєму видавництві «Більмо» Михайла Осадчого; Олю Романчук і Надію Мигаль з Франції і багато інших з різних країн. Не можна не згадати контакти з науковим світом в Києві відомого математика проф.Володимира Петришина, д-ра Михайла Марунчака, д-ра Степана Олійника чи проф.Мирослава Лабуньку…».
У іншій книзі «Українські студії під небом Баварії. Мюнхенські враження. Публіцистика», – видавництво газети «Вечірній Київ» (1998 рік) її автор редактор Віталій Карпенко, зокрема, писав: «…Давно помічено: справжні вчені, мистці, письменники, залюблені у свою справу, уникають адміністративної роботи, а коли й не вдається уникнути, то вона для них є обтяжливою, оскільки заважає повністю віддаватися голоній творчій пристрасті. Мирослав Лабунька не виняток. Власне, він і не дуже приховує, що віддає перевагу чистій, так би мовити, науці, що адміністративні обов’язки іноді просто дратують… Мирослав Лабунька, попри свою скромну бюргерську зовнішність, не такий простий, як може здатися на перший погляд. Маю на оці не стільки його науковий доробок, скільки поєднання твердої позиції з політичними компромісами, коли цього вимагає справа; його уміння, де треба, сказати те, що треба… Як і кожна людина, Мирослав Лабунька – постать досить суперечлива. В ньому спокійно вживаються, з одного боку, демократизм до мізку кісток, а з другого – дріб’язкова принциповість і непоступливість, наприклад, щодо граматичних помилок, зроблених чи то секретаркою Зіною, чи будь-ким… До гімназії, уже української, в Бережанах потрапив під час Другої світової війни. Тут же став членом юнацької націоналістичної організації. У червні 1944-го був мобілізований до УПА і мав іти на старшинський вишкіл у Карпати, але не добрався туди, оскільки був перехоплений німцями і направлений до німецької прифронтової частини, звідки втік і згодом опинився в Німеччині. Був у таборах для переміщених осіб (ДП), вчився і працював, працював і вчився….».
У ч.6 (330) за 1998-ий рік український часопис «За Патріярхат» повідомляв, що ректор Українського Вільного Університету у Мюнхені, професор Мирослав Лабунька, довголітній провідний член зорганізованого мирянського руху, член управ УПСО (Український патріярхальне світове об’єднання) і УПТ-ва (Український патріярхальне товариство) в США, отримав високе відзначення за його особливі заслуги для Церкви і суспільства, його було нагороджено гідністю лицаря Ордену св. Григорія Великого у клясі світських громадян. Святіший Отець Іван-Павло II відзначив за це Мирослава Лабуньку, а Папська булла була видана за підписом секретаря стану Ватикану Архиєпископа Анджельо кардинала Содано, з датою 16 листопада 1997 року й була переслана із канцелярії Конґрегації для Східних Церков до Владики Михайла Гринчишина, ЧНІ, а який у свою чергу, офіційно вручив відзначеному проф. Мирославові Лабуньці. – До речі, Орден св. Григорія Великого, що ним дуже пишався нагороджений Святішим Отцем Іваном-Павлом II, професор Мирослав Лабунька, – був установлений папою Григорієм XVI, 1831 року у світлу пам’ять папи Григорія І Великого (нар. біля 540-604), що причинився до впливу Церкви у світі через християнізацію европейських народів, зокрема германських і англосакських і, який також докладав багато старань для розвитку та поширення культури і науки. З його часів також є відомий Григоріянський вплив, який домінував у Римській Церкві й залишився до наших днів. Орден має п’ять ступенів і надається особам за особливі заслуги для Церкви й суспільства. Дійсно, Орден святого Григорія Великого (лат. Ordo Sanctus Gregorius Magnus) — це висока нагорода Ватикану, заснована в 1831 році Папою Григорієм XVI. Орден Святого Григорія Великого є четвертим в ієрархії папських відзнак, надається за видатний внесок перед Церквою. Лицарі ордену мають право носити спеціальний одяг, стрічки, капелюхи і меч. Правила вручення ордену за особисті заслуги перед Святим Престолом реформував в 1905 році папа Пій X. Оредн має чотири ступені – Лицар Великого Хреста, Лицар-командор із зіркою, Лицар-командор та Лицар. Мирослав Лабунька був чи не одним із перших з–поміж нагороджених достойників українського роду. Серед нагроджеий є, зокрема, Папа Іван Павло I, Папа Франциск, Папа Пій XII, як також – Етьєн Константин Герлах, Юзеф Піус Дзеконський, Отмар Зуйтнер, Антоніо Кановас дель Кастільйо, Рафаель Каррера, Руперт Мердок, Вінцент Поль, Йозеф Райнберґер, Рікардо Монтальбан, Ян Генрик Розен, Даніель Сваровскі, Майкл Сомаре, Гаспаре Спонтіні, П’єр-Жозеф-Олів’є Шово, Юніс Кеннеді Шрайвер та інші.
У своїй статті «До справи помісности Української Католицької Церкви» далекого 1967-го року її автор д-р Мирослав Лабунька писав: «…Для вірних українського народу, без огляду на те до якої церковної організації вони тепер не належали б і без огляду де вони не жили б, повищі рішення повинні бути особливо потішаючими та наповняти нас усіх великою радістю і сатисфакцією. Бо українська церква від її основання втішалась правами помісної, національної церкви й довгі віки їх гідно продовжувала й боронила. Наша історія знає багато прикладів, коли наша ієрархія з великою відвагою відстоювала ці права. Не рідко цілий народ ставив чоло чужим і ворожим зазіханням відчуваючи, що без власної національної церковної організації, цієї душі народу, його єство, його фізичне існування загрожене. Боротьба була довга, тривала віки й виснажила народ і його добрих пастирів. Українська Православна Церква втратила права помісности в користь Російської Православної Церкви, що й нині втішається монополією на церковно-релігійне життя нашого народу на батьківщині. Українська Католицька Церква могла зберегти ці права тільки частинно… Помісність нашої Церкви – це в першу чергу єдність організаційної структури й одної верховної влади. Такою верховною владою в Східніх Церквах вважається патріярх або верховний архиєпископ. Декрет ІІ-го Ватиканського Вселенського Собору про Католицькі Церкви Східнього Обряду має таке рішення в тій справі: «З огляду на те, що патріярхат є традиційною формою влади в Східній Церкві, Св. Вселенський Собор висловлює гаряче бажання, щоб нові патріярхати були креовані там, де є потреба за рішенням Вселенського Собору або Папи Римського»… Треба ствердити з усім натиском, що справа помісности Української Католицької Церкви й справа Українського Католицького Патріярхату є справами першорядного значення для українського народу так на батьківщині, як і в діяспорі. Без завершеної організаційної структури Української Католицької Церкви, як окремої помісної церкви в лоні Вселенської Католицької Церкви, наша Церква в діяспорі перестане бути взагалі українською. Без одного верховного проводу в нашій Церкві українська спільнота втратить будь-який вплив на її дії й дальший розвиток…».
Хто ж був цей знаменитий науковець, релігієзнавець, успішний ректор й відомий пластун Мирослав Лабунька? – Чому саме я, мешканець міста Лохвиці на Полтавщині, вирішив написати якраз про нього, народженого понад 96 років тому на галицькій Бережанщині?
Ректор Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені (ФРН) професор Мирослав Лабунька (*1927-†2003) – громадський, політичний, церковний й науковий діяч, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка та Української Вільної Академії Наук, був, мабуть, першим, хто також вже давненько пригадав мені, що український художник світового рівня Михайло Дмитренко народився у Лохвиці. Це було, мабуть, у 1998 році у тому ж таки Мюнхені при вулиці Пінценауерштрассе, 15, де тоді було приміщення УВУ, в якому я студіював право. Пізніше він Ректор Мирослав Лабунька писав мені вже зі свого родинного села на Тернопільщині: «Дорогий Докторе! – Щиро дякую за Ваше письмо від 20.09.2002 р. Воно прийшло до Філядельфії щойно 11-го жовтня. А вже від 21-го вересня в дорозі: Польща – Україна. Син мій переслав текст Вашого письма (без списка осіб) до Львова, де я ненадовго зупинився. Зараз я в сестри в родинному селі Котів Тернопільської області, звідси повертаюсь до Львова… Про інше напишу, коли повернуся до Філядельфії. – 19.10.2002». – Слід сказати, що мій вчитель і ректор професор Мирослав Лабунька вільно володів англійською, болгарською, грецькою, латинською, німецькою, польською, російською, французькою та церковнослов’янською мовами, був нагороджений, як я вже писав вище, церковним орденом св. Григорія Великого, грамоту до якого в 1997 році підписав Папа Римський Іван Павло ІІ. На жаль, за деякий час після листа до мене професор Мирослав Лабунька, – відійшов у Вічність. Я ж ретельно й послідовно, майже щоденно продовжував далі шукати за творами Михайла Дмитренка, почав цікавитись його ширшим життєписом, аж поки не отримав від його сина Альбом праць «Михайло Дмитренко», (Детройт-Нью-Йорк, 1990). – На цьому наша переписка й припинилася… Як звичайний професор Лабунька, д-р Мирослав , тодішній ректор УВУ на філософічному факультеті УВУ, читав курс «Історія України. Середньовіччя», в т.ч. «Джерела до історії середньовічної України» та «Середньовічна Україна. – Галицько-волинське князівство».
Згідно з енциклопедичними інформаціями, Мирослав Лабунька народився 23 березня 1927 року в селі Котів (на той час — територія Польщі, від 1939 по 1991 рік — окупована в складі УССР), нині – це село Бережанського району Тернопільської області у селянській родині. У 1941-1944 роках він навчався в український гімназії в Бережанах. Шкільну освіту завершив у таборі для переміщених осіб і біженців у Траунштайні (Баварія). У 1946-1948 роках навчався в семінаріях Української греко-католицької церкви в Німеччині, 1949-50 — у Нідерландах. У 1950-1951 роках студіював канонічне право в Університеті Мюнхена, 1951-55 роках — історію в Лювенському університеті (Бельґія). Потому переїхав до США. В 1956-58 роках опановував бібліотекознавство в Колумбійському університеті, по закінченні навчання отримав науковий ступінь маґістра. В 1956-1965 роках був бібліотекарем цього університету. 1978 року в Колумбійському університеті захистив докторську дисертацію з історії. У 1965-1993 роках викладав історію (спочатку як доцент, згодом — професор) в університеті Ла Саль у Філядельфії (США), також читав лекції на літніх курсах Українського Католицького Університету в Римі (Італія), працював науковим співробітником Українського наукового інституту Гарвардського університету. У 1993-95 роках — декан філоського факультету УВУ, 1995-98 — ректор УВУ в Мюнхені. Очолював осередок НТШ у Філядельфії і був заступником директора філософсько-історичної секції НТШ. Досліджував проблеми історії Київської Русі та український культури. Брав активну участь в організації міжнародних конґресів істориків: у конґресі, присвяченому 1000-літтю хрещення Київської Русі (1988, Равенна, Італія), у конґресі, присвяченому 400-літтю Берестейської церковної унії 1596 (1996, Львів), та ін. Активна роль у наданні матеріальної й моральної підтримки історичних досліджень і студій у галузі історії та україністики як в Україні, так і в діяспорі. Брав активну участь в Українському братському союзі, в українських католицьких мирянських організаціях: «Обнова», Український патріархальне товариство в США, Український патріархальне світове об’єднання (був заступником його голови) та ін.
Серед праць св.пам.Мирослава Лабуньки, зокрема, знаходимо – «Річник української бібліографії», Ню Йорк, 1957 (співавт.); The Ukrainian Catholic Church: 1945–1975. Філядельфія, 1975; We the people – Ми народ (Думки з приводу 200-ліття американської Конституції) // Свобода. 1987, 2–3 лют.; Religious Centers and Their Missions to Kievan Rus’: From Ol’ga to Volodimer. Cambridge, 1989; Митрополит Іларіон і його писання. Рим, 1990; Микола Павлович Дашкевич і Іван Андрійович Линниченко // 125 років київ. укр. академ. традиції: 1861-1986. Ню Йорк, 1990; Замітка до родоводу предків М.Грушевського // Свобода. 1992, 23 січ.; Митрополит Іларіон і його писання. Рим, 1994; The Legend of the Novgoradian White Cowl (Легенда про новгородських білих клобуків). Munich, 1998; Бережанська земля: [Ст. англ. мовою] //Бережанська земля: Іст.-мемуар. зб. — Ню Йорк, 1970; Релігійні центри та їхні місії до Києва і Київської Русі: від Ольги до Володимира //Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка: Праці історично-філософської секції. — Львів, 1993. — Т.CCXXV.
Про св.пам. професора Мирослава Лабуньку серед інших писали – Аркадій Жуковський, – Лабунька Мирослав Олексійович // Лабунька Мирослав Олексійович // Енциклопедія сучасної України: у 30 т / ред. кол. І.М.Дзюба [та ін.]; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 20032019; Ковальчук О., – Лабунька Мирослав Олексійович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т.6 : Ла — Мі; Бич В., – Воістину громадянин України: Слово про Мирослава Лабуньку //Жайвір: Літ.-мистец. іст.-краєзнав. альманах. — 1992. — Липень-серпень; Бич В., – Мирослав Лабунька //Бережанське віче. — 1992. — 29 серпня; Бич В., – Наш чоловік у Філадельфії //Вільне життя. — 1992. — 22 серпня — (Українці в світі); Бич В., – Ректор Мирослав Лабунька //Бережанське віче. — 1997. — 22 березня; Доктор Мирослав Лабунька: «Ми всі українці». «Людина і світ», 1992, №3; В Українському Вільному університеті в Мюнхені. (Повідомлення про відзнаку Мирослава Лабунька — ректора УВУ). «Літературна Україна», 1998, 28 березня; Чопик Д.Б., – Наука, історія та релігія у творах доктора М.Лабуньки, «Свобода», 2000, 9 червня; Косих Т., – Лицар родом з Тернопільщини. «Урядовий кур’єр», 1998, 23 червня; Журавлина книга: Тернопіль; Українсько-західний діалог. Словник імен, ч.2. Тернопіль, 2001; 75 років від дня народження Лабуньки Мирослава Олексійовича (23.03.1927) — доктора історичних наук, публіциста, церковного і громадського діяча // Література до знаменних і пам’ятних дат Тернопільщини на 2002 рік: бібліогр. список / Упр. культури Терноп. облдержадмін., Терноп. обл. універс. наук. б-ка ; уклад. М.Друневич; ред. Г.Моліцька ; відп. за випуск В.Вітенко. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002; Боряк Г. Мирослав Лабунька. «Архіви України», 2003, № 4-6; Лабунька Мирослав. «УІЖ», 2004, №2; Маркусь В., – Мирослав Лабунька: 21-ий ректор Українського Вільного Університету //Бережанська земля: Іст.-мемуар. зб. — Торонто; Ню Йорк; Лондон; Сидней; Бережани; Козова, 1998, — Т.2; Мирослав Лабунька //Пластовий шлях. — 1996. — Ч.2 (110); Мирослав Лабунька //Жайвір: Літ.-мистец. іст.-краєзнав. альманах. Спец. випуск, 1993. — 27-29 серп.; «Ми всі — українці…» //Людина і світ. — 1992. — № 3, (інтерв’ю) та №11-12; Чопик Д.Б., – Наука, історія та релігія у творах д-ра М. Лабуньки // Свобода. 2000, 9 черв.; Лабунька Мирослав: [Некролог] // Український історичний журнал (УІЖ), 2004, № 2
Ці енциклопедичні відомості про мого ректора св.пам.Мирослава Лабуньку дещо доповнюють спогади уродженця іншого галицького міста Ходорова, українського історика, політичного діяча й журналіста Івана Кедрина (правдиве прізвище — Рудницький) (*1896-†1995), що були ним поміщені у його ж книзі «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», (Видавнича кооператива «Червона Калина», Ню Йорк, 1976). Між іншим, книгу своїх, як на мене, дуже цікавих й вдокументованих спогадів Іван Кедрин присвятив «старшому поколінню, яке вийшло з України і мріє про неї – для пригадки минулого, – молодшому, яке не знає України, – для інформації і науки, – одному і другому – для при задуми над минулим, сучасним і майбутнім України й української вільної громади у світі». Ці спогади хоча й «писані під кутом світогляду автора», який «пережив багато важливих подій, у деяких брав активну участь, стрічався з сотнями цікавих людей», можна зарахувати до кращих зразків української мемуаристики. Іван Кедрин-Рудницький у згаданій книзі зазначає, що, стосуючись «Дикусійного клюбу круглого стола», коли початком 1950-их років в гурні українських освічений людей в Америці виринула думка, щоб заснувати форум, на якому можна було б «бодай раз на місяць сходитися й передискутовувати академічним тоном без уваги на ідеологічно- політичну групу чи партію учасників, найважливіші проблеми української дійсности, – Іван Кедрин з поміж молодих науковців називає д-ра Петришина, Євгена Федоренка, Всеволода Голубничого, Осипа Данька, як також Мирослава Лабуньку. Це було ще у квітні-травні 1957 року. Завдання форуму було спричинитись до з’ясування різних сторінок української політичної думки, до кристалізування її чи кореґування у звязку з ходом історичних подій.
Слід окремо нагадати, що у 1996 році в львівському видавництві «Поклик сумління» побачила світ доволі цікава книга з передмовою іншого мого давнього приятеля Святослава Василька, колишнього вояка-дивізійника, який по війні замешкав в англійському місті Ноттінґгамі, – п.н.«Про себе і КДБ розповідає «Марко»». До речі, під псевдо «Марко» був відомий Юліян Маґур (*1928-†1994) – діяч ЗЧ ОУН, зв’язковий до сітки та підрозділів ОУН та УПА із закордону, який був розкритий органами КҐБ, навколо нього довго велася шпиґунська гра. Юліян Маґур («Марко») зокрема пише, що: «… В таборі я став членом Союзу Українців Британії (СУБ), де мене вибрали головою осередку. Там же вступив до Спілки Української Молоді (СУМ), обирався членом ЦК СУМу, ОУН(б), працював освітнім референтом підрайону. Вільного часу майже не було. На тих посадах довго не перебував тому, що Богдан Маців та «Горислав» (керівні члени ЗЧ ОУН) викликали мене до Манчестера і запитали, чи готовий допомогти воюючій УПА в Україні. Моя відповідь була однозначна. Таку згоду дав вже раніше, виповняючи анкету. Незадовго, у 1951 році, я приїхав до Лондона і зустрівся з подібними мені членами ОУН… У 1952 році до нас приєднали розвідників, який планували закинути на терени України разом з радистами. З того нічого не вийшло, бо англійці, як я вважаю, побоялися післати свого літака, а перейти німецько-чеський кордон не вдавалося через його сильне укріплення. Наступив 1953 рік. Мене, «Марка», і розвідника «Голуба» вирішили закинути на повітряній кулі на території Польщі…». – Інж. Степан Процик, що був досить обізнаний у непростій ситуації зі втаємниченим підрозділом українців «Ка Три» ЗЧ ОУН, у післяслові до цієї ж книги зазначав, що «…із широкого діапазону визвольної боротьби в Україні в цій брошурі виявлено частинно одну галузь таємної роботи в стосунках між Проводом ОУН на українських землях і Проводом Закордонних Частин ОУН поза українськими землями. Ефективний зв’язок між цими двома віддаленими частинами був і залишався основним елементом технічної, політичної і організаційної натури, оскільки ЗЧ ОУН вважались інтеґральною частиною ОУН на українських землях. В часах перед, під час і після Другої світової війни зв’язок ОУН назовні мав пріоритетне і йому надавався відповідних персонал, технічні засоби, спеціальний вишкіл, технічне оснащення і допомога від прихильних західних держав. Зрозуміло, що така діяльність була об’єктом постійного стеження і спроб інфільтрації спецслужбами ворожих українському визволенню держав. В результаті керівний і виконавчий персонал зв’язку ОУН мусив бути високоякісний не тільки професійно, але передовсім морально, завжди готовий на несподівані критичні ситуації…».
Як на мене, досить цікавою є й інша передмова до згаданої вище книги Юліяна Маґура п.н.«Про себе і КДБ розповідає «Марко»», яку написав колишній ректор УВУ професор Мирослав Лабунька, оскільки вона проливає світло на повоєнний період його життя й діяльності. – М.Лабунька писав: «У понеділок, 26 серпня 1991 року, десь біля 10-ї перед полуднем у моїй кімнаті в готелі «Дністер» у Львові задзвонив телефон. Чоловічий голос, що линув з телефонної трубки, просив дозволу на зустріч. Я відповів стверджуюче, при цьому звернувся з проханням назвати себе. Відповідь була такою: «Прошу зайти у кімнату для чекань і побачите». Я був здивований і навіть трохи заінтриґований. Хто це може бути?» — подумки думав я. – Коли зійшов униз, мене зустрів пристійний, вище середнього зросту мужчина у темно-брунатному костюмі й запитав, чи я його впізнаю. Я відповів, що ні. Тоді він продовжив: «Якщо я Вам пригадаю маленьке містечко у Баварії…». Я відразу перебив його і з радістю вигукнув: «Траунштайн! Юлько!». Ми привітались і обнялись. Наша розмова продовжилась… – Чоловік, якого я не зразу впізнав (хоч повинен був розпізнати), був Юліяном Маґуром. На моє запитання, як він довідався, що я у Львові, Юліян відповів: «Адже і я вчора на мітингу на площі перед Оперним театром вітав львів’ян із проголошенням самостійности України. Я почув, як оголошували Твій виступ, а, побачивши Тебе на трибуні, не мав сумніву, що то саме Ти». – Радості нашій не було меж. У моїй пам’яті зринув той час, коли я в останній раз перед дією зустріччю бачив Юлька. Це був серпень 1952 року. Мюнхен. Він з’явився у Мюнхені перед моїм одруженням, і я попросив його на весільне прийняття. З цієї нагоди він подарував мені шкіряну течку, яка мені довго служила. На другий день, у неділю, 3 серпня, невеличке товариство наших гостей поїхало на озеро Штарнберґ, недалеко Мюнхена. З нами був також Юлько. Я знав, що він має невдовзі іти від ЗЧ ОУН в Україну, хоч не знав я, в якому характері й з якими завданнями. Він, як відомо, пройшов вишкіл радиста, а я думав, що він іде як кур’єр-зв’язковий. – Ми купалися і відпочивали. Незчулись, як обидва віддалились від інших, що були з нами. Я запитав Юлька. що вплинуло на його рішення вибрати шлях такої самопожертви. Він сказав, що хоче чимось прислужитись, щось важливого зробити для свого народу, для України. Відповідь ця для мене не була несподіваною. Мені було відомо, що між Проводом ЗЧ ОУН в Україні чи з його окремими живими ще тоді поодинокими членами існує зв’язок через кур’єрів і за допомогою радіограм. Я його більше не розпитував тоді, знаючи, що Юлько нічого вже не додасть до сказаного. Він взагалі був маломовною людиною. Але я розпитував про його життя і побут в Англії. Він розповідав, що у нього є брат у Англії, котрий після полону в Італії, як колишній вояк дивізії «Галичина», туди переїхав; що він сам працював там вуглекопом, і що Англія впливає на нього негативно, фактично — депресивно. Я був знайомий з Юліяном Маґуром з 1946 року, коли він прибув до Траунштайну й навчався рік нижче в гімназії. Мені було відомо, що, як і більшість учнів старших класів гімназії, він відбув службу в «Юнаках» при протилетунській артилерії (Flak), був добрим учнем, вступив до «Пласту», до «Юнацтва» ОУНр, що його у Траунштайні організували мої співтовариші із Бережанської гімназії. Коли після складання іспиту зрілости у березні 1946 року я і мої товариші виїхали з Траунштайну на студії, провід у «Пласті» й «Юнацтві» ОУН перебрали однокласники Маґура. Я його не зустрічав після цього аж до літа 1952 року у Мюнхені, як згадано вище, але знав про те, що після складання іспиту зрілости у Діллінґені він виїхав до Англії. – А тепер повернімося до зустрічі у Львові влітку 1991 року. Після дружнього привітання Юліян запитав мене, що про нього думають в еміґрації. Чи вважають його зрадником? Я був заскочений таким запитанням й запевняв його, що ніхто його зрадником не вважає, і висловив свою радість з приводу того, що він живий. Посипались розпитування, як він взагалі вижив. Юліян коротко розповів мені найважливіші моменти зі свого життя відтоді, коли спустився на повітряній кулі на побережжі Балтійського моря в Польщі (весною 1953 р.) і до моменту нашої зустрічі. Він наголосив на тому, що, крім Василя Охримовича, тільки він не пішов всеціло на співпрацю із радянськими органами безпеки. – Я порадив Юлькові описати все це, він мені розповідав, і передати комусь на зберігання. Він сказав, що мав уже написані свої спогади, але їх знищив. Пообіцяв це зробити заново. На другий день приніс частину, а на третій — ще одну. Я попросив, щоб він зробив дописку в кінці рукопису, шо це його рукопис і що він передає його мені на зберігання й евентуальне опублікування. У кінці рукопису він при мені зробив таку дописку: «Ці листки з зошита додаю до таких же для Мирослава Л. — Юлько». Після цього Юліян написав ще один рукопис своїх спогадів. Вони бути опубліковані у «Незалежному Бюлетені» ч.3(43)-6(46). – Проходячи технічний вишкіл радиста у Лондоні, згадує у своїх спогадах Юліян, йому не подобалось, що інструкторами були англійці, бо він розумів, що радіозв’язок між підпіллям в Україні й Центром за кордоном відбувається за посередництвом англійської розвідницької служби, але він завважує і те, що усвідомив нарешті: без чужинецької допомоги такого зв’язку неможливо було налагодити. – Це не випадково, що Юліян дійшов до такого висновку і висловив його у своїх спогадах. Він взагалі відзначався вродженою інтеліґентністю, аналітичним розумом і великими здібностями. Після зустрічі з ним у Мюнхені влітку 1952 року я часто думав про нього і шкодував, що не було у нього змоги піти на студії у якомусь університеті Західної Европи чи Америки. Тому було мені особливо приємно довідатись, що Юлькові таки вдалось здобути вищу освіту вже в Україні. В тому часі я вважав, що з усіх кур’єрів, радистів чи розвідників, що їх вислано було в Україну, Юлько був найбільш освіченим і інтеліґентним. Може, це й допомогло йому врятувавтись, як і той факт, що він прибув в Україну вже після смерті Сталіна. – Рукопис, що його Юліян передав мені, нараховує 35 сторінок письма у шкільному зошиті. – Спогади Юліяна Маґура є цінним документом для кращого пізнання дуже важливої сторінки, а саме: утримування зв’язку закордонних політичних організаційних центрів із Проводом підпілля в Україні. У цьому конкретному випадку йдеться про ЗЧ ОУН і їхню референтуру Краєвих Зв’язків, у скороченні КЗ. Якраз про це найменше відомо українському суспільству, хіба що у викривленому світлі ворожої совітської і польської комуністичної пропаґанди. – Версія спогадів Юліяна, що була опублікована в «Незалежному Бюлетені», довша, ніж та, що була передана мені 1991 року. Вона включає такі епізоди, як зустріч із редактором Ярославом Малицьким і його приятелями у редакції газети «Нескорені», спроба зустрітись з п. Іриною Калинець, згадка про брошуру «На світлу дорогу» та деякі інші деталі. Хочу підкреслити, що основна частина спогадів, що охоплює ті самі події й переживання Юліяна в обох версіях, за винятком незначних деталей, у своєму змісті однозгідна. – Закінчуються спогади короткою розповіддю про засудження дружини Юліяна на чотири роки ув’язнення і ствердженням, що «покарання моя дружина відбула». Але, як видно із опублікованої версії, дружина відсиділа тільки два з половиною роки у тюрмі. За дим слідує наступне: «Зараз я на пенсії (це 1991 рік. —М.Л.) Беру пасивну участь у суспільному житті. За мною стежить КДБ». – Знаючи характер бл.п.Юліяна Маґура, я не сумнівався у правдивості його розповіді, ані в те, що він написав у спогадах. Шкода лише, що вони такі короткі. Я з увагою читав брошуру «На світлу дорогу», коли вона появилася, і стверджував з подивом, що Юліян розказав КДБ тільки те, що вони вже й так знали (напр., про вишкіл в Англії), або те, що не можна було промовчати, але так, щоб нікому не пошкодити. На запитання, коли й де він вступив до ОУН, Юліян віддповів, що це було в Траунштайні, коли навчався у гімназії. На дальші — питання про товаришів із «Юнацтва», він подав тільки прізвище свого ройового, що живе у США і якому це й так не могло пошкодити, промовивши всіх інших. Я був йому тоді, разом з іншими товаришами, дуже вдячний. Не менш вдячний я йому й за довір’я до мене, що його він виявив, передавши мені першу версію своїх спогадів. Від хвилини, коли я довідався, що Юліян рішився йти в Україну, кожного разу, коли в думці згадував його, будились у мене почуття подиву й пошани до нього. У мене ніколи не було сумніву, що він готовий був віддати своє життя у боротьбі самостійну Україну, як і багато інших друзів із його (нашої — М.Л.) ґенерації. Якщо доля зберегла при житті, помимо мук і поневірянь, і дозволила дочекатися волі для своєї Батьківщини, то це було для нього найвищою винагородою за цю готовність на жертву. – Юліян Маґур передчасно пішов із цього світу. Всі ми, що мали щастя його знати в нашому житті, клонимо наші голови в пошані до його праху. Хай рідна земля буде йому легкою!…».
…Ілля Лабунька, тодішній кореспондент англомовної діяспорної газети українців США (ЗСА) «The Ukrainian Weekly» («Український тижневик»), один із синів колишнього бережанського гімназиста Мирослава Лабуньки, пізнішого ректора Українського Вільного Університету в Мюнхені, у своєму інтерв’ю від 9 грудня 2015 року Інтернет-порталу «Інформаційний ресурс Бережанської громади «Бережани і Бережанщина» поділився з цим виданням своїми спогадами про свого батька: «…Відповідь на таке питання завжди виявляється складною, оскільки коли йде мова про свого батька чи свою матір, то хочеться, щоб виголошена думка була щирою, але рівночасно об’єктивною та справедливою. Від самого дитинства, тобто відколи в мене діє свідома, твереза пам’ять, я пригадую свого батька як постійно зайняту людину. Він завжди був активний, постійно чимось задіяний. Це могло бути щось пов’язане із еміґраційно-політичною чи науковою сферах його діяльності (відносно українських студій), його довголітною активністю в церковно-мирянських («Обнова») чи церковно-політичних («За Патріярхат») справах, його громадсько-виховною працею в Товаристві «Рідна Школа», «Пласті» і т.д. – Мушу визнати, що я відносно мало обізнаний загально-громадською активністю мого батька, і часто довідуюсь про цю сферу його життя від знайомих чи навіть зовсім чужих осіб. Наприклад, я досі тільки поверхово знаю про його активність у церковно-політичному русі «За Патріярхат». Останнім часом зачав «порпатись» у батьковому архіві, переглядаю різні документи та кореспонденцію і довідуюсь надзвичайно цікаві факти про його життя, його спосіб мислення, уподобання, що його турбувало відносно України (як ще радянської, так і вже сучасної), які в нього були наукові плани і т.д. – Батько небагато розповідав нам про свою наукову, політичну, церковну чи громадсько-виховну діяльність. Може, на це не вистачало відповідного часу чи нагоди; все ж таки, активна людина завжди в русі, часто поза межами дому. А, може, батькові здавалося, що такі речі не особливо цікавили його дітей? Відверто кажучи, я не знаю, чому не було більше обміну інформації про активність мого батька. Однак, можу припускати, що, можливо, він планував вже у пенсійному віці, коли було би більше часу, щось нам розказати чи навіть щось про все це написати. – На щастя, останніми роками перед його смертю мені пощастило на деякий час знову жити під одним дахом із моїм батьком і, власне, у цей період нарешті вперше не раз випадала нагода з ним спілкуватись один на один. Я зачав розпитувати батька про різні етапи його життя та діяльності і приємно згадую, що ми не раз сиділи до пізньої ночі. Батько вже був пенсійного віку і хоч ще їздив по світу, усе ж знаходив на теплі і щирі розмови. Я багато цікавого довідався від нього й про нього, але це було замало і запізно. Дуже шкодую, що не мав при собі магнітофона під час таких розмов, які у більшості випадків були спонтанними. – Виявляється, що в мого батька вже було багато започаткованих проектів, які досі не завершені, та й чимало планів на майбутнє, але його передчасна смерть на жаль перекреслила більшість цих ініціатив. Колись хотілося би зібрати і видати збірник його есеїв, статей чи навіть деяких листів. Гадаю, що це був би гідний вияв пошани його пам’яті. – Пам’ятаю, що батько мав колосальне знання, бистрий ум і дуже багато читав. Пригадую собі, що він часто витинав цікаві статті із різних газет або робив із них ксерокопії й ретельно зберігав цілий архів такого матеріалу. Як історик він любив шукати цікаві факти, події чи ситуації з минулого та аналізувати і порівнювати це «vis-à-vis» сучасної України. Тим більше, батько був великим патріотом свого народу, ідеалістом, навіть деколи наївним оптимістом, і в разі потреби завжди з дійсною щирістю був готовий надати свою пораду, свій досвід українським політикам та громадським діячам, особливо в церковних, мовних, суспільно-політичних чи навіть гео-стратегічних питаннях. Якщо я якийсь атрибут успадкував у свого батька, то це, безумовно, його пам’ять. У мого батька був фантастичний хист і вміння зафіксовувати різні факти, імена, події тощо. В нього була енциклопедична голова, і він пам’ятав чіткі деталі із подій півстолітньої давнини. Я завжди дивувався цьому і дуже вдячний йому, що завдяки йому я можу тішитися і користуватись таким скарбом. – Мій батько протягом цілого свого життя був дуже принциповою людиною. Його принциповість не завжди йшла йому на користь (у більшості випадків вона приносила йому неприємності). Батько ще колись згадував, що коли він сам ще був школярем за часів польської окупації, то відмовився в класі декламувати вірш польською мовою. За свою відверту «принциповість» був битий і на деякий час був виключений зі школи. – Найбільше вразило те, що батько ніколи не забував про свій селянський корінь і своє скромне дитинство. Він ніколи не соромився своїм минулим, ані своєю етнічністю, національністю та ідентичністю. І за це я завжди буду його поважати. Батько залишився вірним сином свого народу і своєї церкви та гордився успіхами українців на світовій арені. – Якщо мені жаль однієї речі, то це той факт, що батько, на жаль, не встиг написати свої особисті спомини. Це ціла епоха і велика втрата, яка могла б служити великим скарбом для його дітей і внуків… – Жили ми відносно скромно, порівнюючи з іншими українськими родинами у Філадельфії, Наприклад, у нас ніколи не було нової автомашини, та ніколи не відчувалося якоїсь нестачі в щоденному сімейному житті – ані матеріальної, ані духовної. Завжди можна було розраховувати на батьківську моральну підтримку і практичну пораду та на материнську увагу, ніжність і любов. Мої батьки забезпечили для нас усі елементарні потреби для нормального родинного життя. Над головою завжди був дах, і в хаті ніколи не було холодно – існувала як фізична теплота, так і родинна духовна злагода. Всі троє із нас одержали блискучу середню освіту та першорядну вищу освіту. І це в першу чергу велика заслуга мого батька, перед яким я завжди буду боржником за його зусилля. Якщо батько забезпечив для нас доступ до всіх сфер освіти і таким чином простежив нам шлях до професійного удосконалення, то мати повністю подбала про наш культурний та мистецько-творчий розвиток. – Уперше я відвідав Бережанщину ще в далекому 1977 році, коли мені було неповних 12 років. Я тоді вперше прибув до України, і ми з батьком скористали з унікальної нагоди відвідати його рідне село Котів, яке він не бачив протягом 33 років, тобто від 1944 року. Пригадую, що ми тоді також проїжджали через самі Бережани дорогою до села. Це була дуже зворушлива та емоційна подорож як для батька, так і для мене. – Вдруге я бував на Бережанщині у 1990 році, й це був останній раз, що я мав можливість відвідати свого діда, а мій батько – свого батька….».
У згаданому мною вище інтерв’ю Ілля Лабунька, син Мирослава, наголошував, що він «…під час шкільного року також брав активну участь в українському скаутському русі як член «Пласту». Кожного літа в дитинстві та в юних роках батьки мене везли в гори п.н. Кетскіл в штаті Ню Йорк, де протягом трьох тижнів разом зі своїми українськими товаришами я таборував на пластовій оселі п.н. Вовча Тропа. Це чудова посілість української пластової громади США, яка вже понад 50 років щоліта приймає пластунів з Північної Америки та уможливлює, як дітям, так і дорослим, корисно провести кілька тижнів своїх канікул на чистому повітрі та серед прекрасної природи далеко від урбаністичного галасу в цілком українському середовищі. Мені, щоправда, не завжди подобалася дисципліна, яка панувала в таких таборах, але пізніше усвідомив – такого роду табори та виховні програми корисні для молодої людини, бо вони формують характер, сприяють розвитку самовдосконалення юнаків і юначок. Після пластового таборування я з батьками кожного серпня традиційно їхав на море, тобто на узбережжя Атлантичного Океану в Штаті Нью-Джерзі, де протягом 7-10 днів разом із моїми українськими приятелями купався в океані, грівся на сонці та бавився у піску. Така подорож була привабливою та корисною, оскільки їзда з Філадельфії до океану триває не більше 90 хвилин, а найкращі пляжі, де традиційно збираються українці з цілого північно-східного побережжя – всього три години від Філадельфії...».
Мені видається, що якраз Пласт та виховання української молоді в патріотичному дусі взагалі, займали особливе місце в житті й громадській діяльності професора Мирослава Лабуньки Про це читаємо на офіційній сторінці Крайової Булави Уладу Пластового Сеніорату в Україні «УПС в Україні» та шпальтах різних періодичних виданнях української діяспори Пластун-сеньйор Мирослав Лабунька торкався зокрема, питання віднови Пласту в Україні. Так, перед розпаджом тюми народів СССР у газеті «Свобода» (Ню Джерзі, ЗСА) від 8-9 серпня 1989 року він писав: «…Події, що відбуваються під сучасну пору в СССР, а особливо в Україні, у зв’язку з т. зв. перебудовою і відкритістю, продовжують певні надії на зміну способу думання суспільства, як і на зміну політичної структури країни. Хоч і повільно та й не рівномірно, якщо йдеться про поодинокі національні республіки, то все таки проходить певна демократизація суспільства. Досі найважливішим наслідком цих процесів треба вважати почуття свободи від страху серед загалу громадян. Переміни, що проходять в СССР і УССР, заторкують до глибин інтереси українського народу й тому вони не можуть бути байдужими для кожної української людини, включаючи й тих громадян українського роду, що живуть на поселеннях, у діяспорі. Хотілося б, щоб після довгих страждань і великих втрат, що їх довелось зазнати українському народові досі, доля його чимскоріше покращала. Через це українська інтеліґенція та свідомі верстви робітництва й селянства в Україні надіються на нині пропаговану перебудову, яка за їхніми сподіваннями мала б принести кінець політичним переслідуванням і економічній відсталості, як і кінець мовної і культурної русифікації. Не беремось тут аналізувати цих можливостей, ані ставити далекойдучі прогнози на майбутнє. Беремо радше до уваги зміни, що вже заіснували й хочемо звернути увагу тільки на один аспект життя українського народу на батьківщині. Аспект цей — виховання української молоді. На цю тему хочемо висловити декілька думок у цій нашій статті, як і заняти більше формальне становище до певних, конкретних випадків. – Як відомо, від самих початків існування СССР, цієї багатонаціональної держави, справа виховання молоді стала прероґативою Комуністичної партії большовиків (тепер: КП СССР), єдинодозволеної політичної організації в цілій країні. Під загрозою найсуворіших покарань ніхто не мав права порушити цієї монополії, що була забезпечена відповідними законами та хоронена адміністративними органами держави. Навіть батьки не мали права рішати про ідейне спрямування й організаційні способи та засоби виховання їхніх дітей, що було грубим порушенням їхніх природних та громадянських прав. Організаційно виховання молоді спочивало виключно в руках проводів Комуністичного союзу молоді (Комсомол) і Всесоюзної піонерської організації — для підлітків (обі – імени В.І.Лєніна). Обі організації строго контрольовані КП СССР. Ідеологічно виховання молоді проводилось і проводиться на основі матеріялістичноі філософії і політичної ідеології марксизму-лєнінізму. У цьому відношенні на будь-які відхилення не дозволялось. Виховання це мені ані під ідеологічним, ані організаційним оглядом не задоволяє доростаючої молоді в СССР. Його неґативні наслідки давно відомі, а це — ідейна порожнеча, кар’єризм провідного активу, і поражаючнй матеріалізм. Особливо шкідливими й згубними були наслідки організаційної централістичної системи та ідейно-культурного спрямування такого виховання молоді для союзних національних республік СССР та національних меншин через те, що обидві організації молоді стали інструментами русифікації — мовної і культурної — у цих республіках та серед меншин. Саме це й було причиною чому у прибалтійських республіках, а також в Україні піднесено голоси за право на існування інших організацій партії в тих республіках, які забезпечили б більш позитивне та краще — зі становища національних інтересів цнх народів — виховання їхньої молоді. – Саме в контексті вищез’ясованої ситуації на відтинку виховної праці в СССР, хочемо торкнутись вісток, що наспівають закордон з України, про бажання відновити діяльність організації української молоді Пласт. Вважаємо, що таке бажання зі сторони українських батьків вповні природне, зрозуміле й оправдане. Зі сторони проводу українського Пласту — Головної Пластової Булави — може бути висловлена тільки радість, що ідея цієї заслуженої організації української молоді знаходить сьогодні в Україні признання. Рівночасно вважаємо за наш обов’язок пригадати усім зацікавленим генезу повстання українського Пласту, його ціль, ідейні заложення і своєрідну виходну систему. Бо тільки засвоївши ці основні відомості й практикуючи в щоденному житті чесноти пластуна (Пластовий Закон), можна стати справжнім пластуном: сама назва «пластун» не робить нікого пластуном. – Українська Пластова Організація, заснована д-ром Олександром Тисовським (псевдонім: Дрот), професійним педагогом, у 1911-му році у Львові, взорувалась у своїй організаційній структурі й основних заложеннях самовиховної системи на англійській організації Бой Скавтс (Скавтінг — для хлопців, а пізніше також для дівчат), що її основував 1908-го року в Англії Байден Павелл. За час понад три чверти століття свого існування, український Пласт розвинув свої характерні риси так у випадку організаційної структури, як і виховної системи, які однак не відходять далеко від тих, що їх випрацював і примінив був у Скавтінґу засновник. Ціллю Скавтінґу, а також Пласту було й є виховати повноцінну, характерну людину, громадянина свого народу й батьківщини. Осягається її — цю ціль — чесною грою, що перестерігає моральні засади християнської релігії у співжитті з іншими, супроти яких завжди зобов’язує дружба й братерство. Від самих початків існування Скавтінґу й Пласту поставлено було наголос на довкілля: життя в природі й її пізнання — задля кращого самопізнання, щоб набути практичних знань самозбереження та щоб виробляти й гартувати характери. Виховна система Скавтінґу скоро знайшла прихильників серед багатьох народів світу. Скавтові організації повстали на всіх континентах землі й нині існують у більшості країн світу. Усі вони разом творять свого роду світове об’єднання з осідком у Лондоні (Скавтове Бюро). Український Пласт був одним із перших таких національних організацій, що прийняла ідеї Байдена Павелла. – Історія українського Пласту це в мініатюрі історія українського народу. Він зазнав важких переслідувань і частих заборон різних урядів. Він, однак, ніколи не перестав існувати й діяти. Він став кузнею, в якій кувались характери діячів і провідників українського народу, головно на Західніх Землях України, де Пласт найдовше існував і діяв. Від закінчення Другої світової війни український Пласт існує і діє на поселеннях, себто в країнах, де поселились українські еміґранти. Але такий стан існування і діяння українського Пласту його провід і актив вважають лише переходовим. Традиції і досвід Пласту за цей довгий час його існування належав усьому українському народові й його доростаючі молоді в першу чергу на українських землях. І тому хочемо підкреслити, що український Пласт – це не (лише) еміґрантська організація молоді! Від початку його існування в його рядах виростає вже четверта, а то й п’ята ґенерація української молоді. Організаційно пластові одиниці, що діють у різних країнах поселень (Краєві Пластові Старшини) об’єднані у Конференцію Українських Пластових Організацій (КУПО), що дбає за збереження ідейних та організаційних надбань Пласту, як цілости, та тим самим забезпечує його єдність і український національний характер. Основною, низовою організаційною клітиною Пласту є гурток однолітків із своїм виборним проводом. Він діє (відбуває свої заняття) під наглядом і опікою старших виховників і батьків. – Від самого початку свого існування український Пласт був організацією понадконфесійною, аполітичною і апартійною. Виховуючи українську молодь, на засадах, що побіжно згадані вище, а подрібно виложені в книзі «Життя в Пласті», що її написав засновник пластової організації д-р О. Тисовський (як і в багатій пластовій літературі), і без знання яких (цих засад) неможливо організувати, чи провадити Пласт, як і не можливо бути пластуном, пластові провідники, включаючи й засновника, стали на становищі, що Пласт, як загальиогромадська організація української молоді, повинен зберігати повну ідейну й організаційну незалежність від будь-яких сторонніх чинників. Саме завдяки такій незалежності й самовистачальпості міг Пласт досі служить всьому українському, народові. – Ці основні відомості про Організацію Української Молоді Пласт ми вважали за вказане пригадати друзям пластунам і пластункам та українській громадськості на рідних землях і в діаспорі саме тепер, коли тут і там іде мова про те, що після довгого проміжку часу, коли він був заборонений, Пласт повинен відновити свою діяльність в Україні. Вважаємо, що так. Вважаємо, що Пласт своєю дотеперішньою діяльністю вповні виправдав довір’я українських батьків і загалу суспільства, сповняючи успішно вже майже вісімдесят років своє основне завдання української виховної (в дійсності самовиховної) організації, що забезпечує виховання характерних одиниць і добрих громадян. Через своє ідейне пов’язання від самих початків свого існування із міжнародним скавтовим рухом Пласт також завжди плекав ідеали міжнародної (правдиво інтернаціональної) дружби й братерства у спілкуванні з молоддю всіх інших народів світу. Цей факт, як і те, що Пласт є організацією молоді загальногромадського характеру без політичних, чи конфесійних спрямувань і цілей, повинні б заохотити українських батьків в Україні домагатись віднови його діяльности на леґальній базі. Ми підкреслюємо особливо ролю батьків у цьому відношенні, бо природно тільки вони повинні рішати про вибір виховної організації для своїх дітей. Вважаємо, що дія в цьому відношенні будь-яких інших чинників, наприклад, політичних, чи конфесійних, була б під кожним оглядом шкідливою і не співзвучною із засадами існування та праці українського Пласту. Особливо не повинні мати місця спроби капіталізації незаперечних осягів та доброї слави Пласту для групових чи індивідуальних цілей і користей, головно — моральних. – Немає сумніву, що віднова Пласту в Україні, навіть за найбільш сприятливих обставин — діло не легке. Але справа виховання української молоді — діло шляхетне й завжди на часі. Воно вимагає серйозної застанови й розумного поступування зі сторони всіх, що мають до нього під сучасну пору будь-яке відношення. Цього вповні свідомий Пластовий Провід, на якому спочиває обов’язок подати помічну руку там, де вона потрібна, й у такій формі, що вповні відповідала б пластовим ідеалам. Надіємось, що пластовий актив викаже, як і в минулому, довір’я до свого проводу та піддержить його в починах, що мають будь-яке відношення до віднови Пласту в Україні, здержуючись рівночасно від індивідуальних, неузгідненнх та неапробованих дій у цьому відношенні. – Виходячи з повищих міркувань, Головна Пластова Булава в дні 25-го березня ц.р. подала до відома проводам (КПС) крайових пластових організацій в поодиноких країнах своє становище в цій справі, що звучить: «Пласт не організує, не спонзорує, ні не переводить поїздок… в Україну. Проте заохочуємо пластунство відвідувати батьківщину під опікою батьків… Зв’язки з Пластом в Україні належить до прероґатив Головної Пластової Булави. Ніяка група, що іде в Україну не репрезентує Конференції Українських Пластових Організацій, ні її членів — крайових пластових організацій…» – Будучи, як і личить пластунам, доброї гадки, ми сподіємось, що Пласт таки зможе невдовзі правно відновити своє існування та розпочати свою виховну діяльність серед української молоді для її власного добра…».
Цікавою, як на мене, є історія знаменитого куреня УПС «Орден Хрестоносців», до якого належав і пластун Мирослав Лабунька. Курінь УПС «Орден Хрестоносців», що «…був заснований у Німеччині в 1946 році. До його складу входить 20-ий курінь УПС і 5-ий курінь УСП. Організаційно курінь оформився у пластовий Орден і прийняв як свою основу принципи християнського світогляду, чинного патріотизму та елементи пластової і лицарсько-християнської духовности. Пластова і громадська діяльність членів проявлялася більш за особистим зацікавленням поза куренями, ніж у рамках його складових частин. – Членів куреня з’єднала в Ордені ідейна пластова програма, зображена у кличі «Бог і Україна». В імені цих великих вартостей вони зобов’язалися служити ідеалам добра, краси, правди й любови. – Після переселення на нові місця діяльність куреня і його членів дещо занепала. З часом активність зросла в 60-их роках по більших осередках Америки (головно Філядельфія, Ню Йорк, Чікаґо) і за індивідуальною працею членів по інших станицях та осередках праці, включно з Европою. Важливою подією в житті Ордену було те, що у 1971 році, на раді у Філядельфії, відновлено діяльність 5-ого куреня УСП. В тих роках, за часів каденції Великого Майстра сл. п. пл. сен. Мирослава Лабуньки, активність обох куренів Ордену посилилася. – Молодше покоління відновленого куреня УСП завзято кинулося до активної виховно-вишкільної праці, переважно з юнацтвом, по різних пластових таборах та у станицях. – В результаті їх підшуку нового і цікавого підходу до пластування у 70-их та 80-их роках молодші «Хрестоносці», такі як Лабунька, Левицький, Турчин, Юзенів, а згодом 0 Гриців, Ганкевич, Онишкевич, Данилюк та інші, увійшли у станичні та кошові проводи і зайняли провідні відповідальності у крайових пластових проводах. Вони стали теж рушіями та ініціяторами активного виховного пластового життя, що заохочувало юнаків вступати в ряди старшопластунського куреня «Хрестоносців». І під сучасну пору поодинокі члени Ордену виконують важливу та дуже потрібну виховну працю в Пласті в Америці й підтримують розвиток пластового життя в Україні. Наприклад, члени «Ордену Хрестоносців» провадять станицею у Тернополі, яка є однією з найбільш активних станиць в Україні. – Хоч деякі сеніори теж працювали на виховному відтинку, більшість були активними у станицях та у проводах матірної організації Пласт, як і рівно ж у громадській праці. Наприклад, Лицарі Федун, Ганкевич, Юзенів, Коропецький, Рак, Слиж та інші впродовж довгих років займали провідні відповідальності у Крайовій Старшині Америки та у ГПБ. – Суспільно-громадська праця була більш важливим полем вияву багатьох, якщо не майже усіх Лицарів у дуже різноманітних відділеннях професійного та суспільного життя. На особливе відзначення заслужили за довголітню працю пл. сен. Мирослав Лабунька та пл. сен. Василь Маркусь у політичному, суспільному, академічному та церковно-релігійному відтинках громадського життя. Маркусь і Лабунька теж були рушіями у Патріярхальному русі Української Католицької Церкви і співробітниками Патріярха Йосифа, зокрема в Українському Католицькому Університеті в Римі. Лицар Василь Маркусь був співредактором Енциклопедії Українознавства та головним редактором Енциклопедії Української Діяспори. Орден начисляє велику кількість професіоналів, які досягли високі рівні професійної досконалості та вирізнення у спеціялізаціях свого професійного життя, як священики, лікарі, інженери, банкіри, юристи, професори, публіцисти та адміністратори на високих позиціях різних підприємств. Також на окреме вирізнення заслуговує о. др. Борис Ґудзяк, який є ректором Українського Католицького Університету у Львові, що має особливе значення в сучасному духовному і національному відродженні України….». Згідно з енкилопедичними відомостями, – «Орден Хрестоносців» (англ. «Order of the Crusaders») — організаційна одиниця Пласту — Національної Скаутської Організації України. Він є 5-им куренем Уладу Старших Пластунів (УСП) і 20-им куренем Уладу Пластунів Сеньйорів (УПС). Разом ці два курені утворюють 5-й курінь УСП та 20-й курінь УПС «Орден Хрестоносців» імені Митрополита Андрея Шептицького. Орден був заснований шістнадцятьма пластунами у березні 1946 року, у місті Траунштайн в Баварії, Західна Німеччина, у якому, за збігом обставин, виріс Папа Римський Бенедикт XVI . Ці пластуни, переживши Другу світову війну, переїхали з території Західної України в Европу. Більшість з них мали 18-20 років, і були вступниками університетів і семінарій. Вже у 1948 році членами Ордену були пластуни з США, Канади, Франції і Бельґії, а згодом — Арґентини, Австралії і Португалії. У 2002 році, з утворенням Великої Української стежі, починається період діяльності куреня в Україні. На сьогодні в курені нараховується близько 60 членів, більшість з яких зосереджена в США та Україні. Кожен курінь має власний провід, який складають: Майстер (курінний), Скріптор (писар) і Трезорій (скарбник). Існують також додаткові діловодства, такі як: Юдекс (суддя) і Прокуратор (постачальник, відповідальний за залучення новонавернених). Загальний провід Ордену формують: Великий Майстер (Гросмейстер), Великий Скріптор (Великий писар), Великий Трезорій (Великий скарбник). Існують і інші діловодства: Геральдист (Вісник або Архіваріус) і Церемоніалмейстер (церемоніймейстер і хранитель традицій). Прикметно, що теперішнім Великим Майстром Ордену є — пл. сен. довір’я Олесь Лабунька, відомий як Лицар Амадеюс. Протягом всього року діяльність членів куреня проводиться як індивідуально, так і через місцеві відділення — стежі, які об’єднують членів обох куренів. Є (або були) стежі в Чикаґо, Буффало, Ню Йорку, Джерзі Сіті, Ню Джерзі, Філядельфії, Україні та ін. – Раз на два роки, обидва курені Ордену зустрічаються на Великій Раді і обирають новий провід кожного куреня і Ордену загалом. Перші Ради відбулися в Траунштайні, Західна Німеччина. Зі зростанням Ордену в Сполучених Штатах, більшість Великих Рад були проведені в різних американських і канадійських містах (включаючи Східний Чатгем, Ню Йорк, Парму, Чикаґо, Буффало, Фокс-Чейз). У XXI столітті, з утворенням стежі Ордену в Україні, Рада може відкриватись в одному місті, а потім закінчуватись в іншому. У проміжні роки, кожен курінь в Ордені проводить Малі Ради. Сьогодні, коли старшопластунів більше, ніж сеньйорів, то у Малу Раду часто входять члени обох куренів. В додачу до офіційних Рад та місцевих діяльностей в стежах існують також неформальні за характером Рейди, які організовуються по всьому світі. В Ордені існує три основні рівня членства: Кандидати або Дамські Кавалери є кандидатами на вступ, і на момент подачі заяви на членство, мають право носити відзнаку, що складається з білого хреста на чорному щиті. Аспіранти або Зброєносці — це перевірені куренем члени, які довгий час з ним пов’язані, щоб бути зануреними у традиції Ордену, довівши свою хоробрість через серію таємних випробувань, і одержують майже всі привілеї членства. Вони носять відзнаку, яка є складовою повної емблеми куреня, і містить, в тому числі, щит, меч і глобус. Лицарі є повноправними членами Ордену, що довели свою корисність вчинками і працею протягом як мінімум 2 років перебування в Аспірантах. Їм надається лицарське звання на церемонії, під назвою пасування і одержується лицарське ймення — псевдо. Надалі вони відомі всім членам Ордену, як «Лицар…». Всі Лицарі володіють однаковими привілеями, але історичні традиції старшинства поділяють їх на Старших Лицарів (сеньйорів) і Молодших Лицарів (старші пластуни). На офіційних зустрічах, всі члени вирівнюються по ступеню, а в рамках ступеня, в порядку надання їм лицарського звання або вступу в Орден. Орден багатий традиціями та церемоніями. Багато традицій це — таємні ритуали, зокрема таємнича канапа і духовне пасування, і загадкові клейноди, в секрети яких посвячені лише члени Ордену.
«Марш Хрестоносців» співається членами Ордену на всіх офіційних зборах:
«Орден Хрестоносців назустріч світанню,
Сміливо рушає вперед до мети.
Знам’я пластовеє, підняте на грані,
Нової Доби наш символ святий!
Ми славу предківську відродим в ордені,
Бо лицарів славних клекоче в нас кров.
Полум’яне слово і серце вогненне
В сім’ю українську внесемо ми знов.
Ми вірні кличеві «Бог і Україна!»
За віру, за волю готові вмирать!
Під знаком Хреста, з мечем до загину
Боротисьме сміло Хрестоноська рать!»
Девізом Ордену є: «З Хрестом і Мечем! За Україну!», а символікою є щит Ордену Хрестоносців із зображенням лицаря з мечем і щитом, що нагадує щит лицарів-госпітальєрів. На більшості заходів Ордену ключовими церемоніальними атрибутами є: прапор (штандарт), а також меч разом з чотирма клейнодами, які символізують пластове ґасло «СКОБ». Основними принципами Ордену є: християнський світогляд, активний патріотизм, приєднання до пластових цінностей та лицарського духу, особисте духовне збагачення, активна участь в духовній активізації світу, покровителем-патроном Куреня був Митрополит Андрей Шептицький…
Завершуючи свій розлогий допис з підбіркою ширших стосовних матеріалів про про св.пам. професора Мирослава Лабуньку, хотілось хоча б коротко згадати про його направду леґендарну дружину Марію. Найкращою статею про неї є допис, а точніше, – невиголошене слово — кілька думок у пам’ять Покійної, мого давнього приятеля з Ню Йорку Миколи Галіва, що був поміщений у часописі «За Патріярхат» ч.12(312) за 1996 рік, в якому його автор написав слова, які мав би сказати: «…В осінний день, 17 жовтня 1996 р. закінчила свою багатогранну туземну мандрівку Марія Лабунька з дому Ровенчук (Ірина Сурмач). Наводжу в заголовку і тут ім’я і прізвище «Ірина Сурмач», бо українська громада Мюнхена, де покійна жила до 1955 р. і до часу, коли вийшла замуж за Мирослава Лабуньку, була знана тільки, як Ірина Сурмач. Такою для багатьох вона залишилася у їх пам’яті. Невиліковна недуга рака перервала її нитку життя на сімдесят другому році життя. Покійна була свідома близького кінця своєї туземної мандрівки і переходу у невідомі Божі засвіти, де вже немає ні болю, ні турбот, а життя безконечне. – Покійна Марія народилась 12 лютого 1924 р. у селі Печиніжин, що на Івано-Франківщині, у родині Ровенчуків. На жаль життєвий шлях Марії не належав до легких. Хоч Марія була ніжної будови, але сприймала своє життя, подивугідно мужньо. Батьки Марійки дали її глибоке родинне і релігійне виховання та освіту, що мало вагомий вплив у її житті. Вартості, одержані у батьківській хаті, покійна зберігала до кінця свого життя. Можна сказати, що це був своєрідний батьківський посаг для Марії, з яким покійна пішла у широкий світ, на якому оснувала своє родинне життя. – Юні роки Марійки випали на жорстокий час Другої світової війни. В той час Україна і її український нарід знаходивсь між двома тоталітарними окупантами червоною більшовицькою імперією і гітлерівською фашистською Німеччиною. Для українського народу в тій ситуації не було іншої альтернативи, як власними силами змагатись за незалежність і свободу українського народу. Організація Українських Націоналістів взяла на свої плечі боротьбу проти двох червоного і брунатного імперіялістів. Українська молодь широко приєднувалась до боротьби за незалежність України. Таким чином Марія спершу стає членом Юнацтва ОУН, а згодом приєднується до активного українського резистансу і стає активним членом Української Повстанчої Армії. – Активна участь у підпільній боротьбі примусила юну, гарну брунетку, з широко відкритими чорними І очима, і дівчину Марію покинути рідну хату, батьків і йти у невідоме, виконувати її призначенні завдання. Треба було змагатись на два фронти, проти відступаючої гітлерівської армії та окупаційної влади, а з другої, проти наступаючої більшовицької навали. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала Марійку у рядах УПА на Закерзоні — Лемківщина. Тут знову прийшлось проводити подивугідну боротьбу проти сателітньої комуністичної Польщі і більшовиків, обороняючи, перед різними нападами, безборонний український нарід на Засянні і Лемківщині. – Перед відділами УПА не було надій на перемогу, але щоб зберегти людський потенціял, було вирішено збройно продістатись на Захід. І тут Марійка у 1948 році з групою членів УПА опинилась у Західній Німеччині, в американській зоні. Це не прийшлось легко. Треба було чимало пережити різних труднощів, щоб вкластись у нормальне суспільне життя. Для Марійки усміхнулась доля, щаслива нагода — студіювати. Вона вписалась на студії історично-філософічного факультету Українського Вільного Університету, у Мюнхені. – На початку 1950 років Ірина Сурмач вийшла заміж за Мирослава Лабуньку. У Мюнхенському періоді починається моє знайомство з Марійкою. У Мюнхені ми жили дружньо, як велика родина. Чи мало з тих, що по-товариськи, разом жили, не стало серед живих. Тут можна назвати Богдана Бідяка, Володимира Керода, відомого письменника Любомира Рихтицького (Любомирського) й інших. Наша дружба з Марією була така щира і близька, що вже після того, як перенеслись до Америки і жили разом у Нью-Йорку, то все ми були постійними гостями у великі рокові свята Різдва Христового і Христового Воскресіння у панства Марії і Мирослава Лабуньків. До тих постійних гостей належали переважно покійний Богдан Бідяк, Осип Данко і автор цих рядків. Це справді все було дружньо-родинно. Хата Лабуньків все була гостинна. Життя Марійки ні у Мюнхені, ні в Ню Йорку не належало до розкішних, але покійна не нарікала і була щаслива з того, що мала. – Слід підкреслити, що Марійка все була зорієнтована в українсько-громадському, церковному і політичному житті, бо ж безперебійно брала в ньому активну участь. Вона мала свою здефінійовану думку на різні політичні проблеми. Марійка була активною пластункою, членом Т-ва колишніх Вояків УПА, Українського Патріярхального Товариства, Союзу Українок Америки й інших організацій. Поруч того слід наголосити і підкреслити, що вона була взірцевою мамою, віддаючи для своїх дітей все, що тільки мала. Це є найстарший син Олесь, середуща дочка Ія і молодший син Іко. Мати разом з батьком Мирославом дали їм глибоке родинне і релігійне виховання і подбали про осягнення високої освіти. Покійної посвята для дітей була подивугідна. – На закінчення належить сказати і підкреслити, що Покійна Марія була глибоко віруючою, чесною і багатотрудивою людиною. Все була приємною, веселою і милою в товаристві, великою патріоткою. Покійна належала до дуже упорядкованих людей і все мала особисте «я». Такою залишилась у моїй пам’яті Покійна Марія-Ірина. – В особі покійної Марії втратили: Мирослав вірну дружину і друга в житті, дочка Ія і сини Олесь й Іко дорогу і незаступиму маму, внуки милу бабусю, друзі по зброї віддану подругу зброї, громадські організації і в загальному українська громада відданого і працьовитого члена громади, а друзі і приятелі віддану подругу спільних переживань. Мужеві Мирославові, дочці її, синам Олесеві й Ікові складаю глибоке співчуття…».
…Понад три десятиліття тому у своєму слові на тризні під час вшанування Пам’яти Блаженнішого Йосифа в Римі у 1990 році св.пам. Мирослав Лабунька, зокрема, сказав «…Блаженної пам’яти Патріярх Йосиф любив і шанував науку. Здається, що для нього чеснота правди (віртус верітатіс) була немислимою без науки — вчення (сіне сцієнтіа). І саме тим був він далеко попереду перед сучасниками, був сучасним, модерним, і це тоді, коли велика безпросвітність все ще панувала серед нашого народу. Оця його єдина велика любов, оця залюбленість у науці стала фундаментом отої єдности серед нас, що нас усіх лучить, що зводить нас разом. Якщо б не вона, не були б ми всі разом сьогодні увечері тут. Якщо б не його любов до науки — то як збудувала була б собі свій дім Божа Премудрість? Це він у тій своїй любові її засіб у цьому, її середник — інструмент. Покійний Патріярх часто говорив: Як буде де, як буде своя хата, то люди прийдуть. Люди – це для Покійного — Божий люд. І куди прийшов би сьогодні цей Божий люд, ми всі тут зібрані, й ті, що приходили перед нами, й ті, що прийдуть по нас, якщо б Божа Премудрість не збудувала б була собі свого дому?…».
В часі великої безпросвітності та майже суцільного невігластва, який, на жаль, продовжується ще й досі у вже незалежній Україні, мені надзвичайно пощастило – запізнатися, слухати, дискутувати, ба більше, – навчатися під керівництвом у видатного вченого й вартісної людини, зрештою, – набиратись досвіду у пластуна-сеньйора св.пам.професора Мирослава Лабуньки, який понад усе любив Україну та її нарід, цінував, примножував й шанував здобутки не лише національної, але й світової науки. – Тож нехай ця моя пригадка про Професора Мирослава Лабуньку буде хоча б невеликою пам’яткою про нього, як вченого, людину, патріота й пластуна, залюбленість якого у високі людські, національні й наукові цінності була покликана стати фундаментом нашої національної єдности, як нам усім так необхідна під сучасну пору, в часі кривавої московсько-української війни
Підготував Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області