“Ой, не шийте ви, євреї, лівреї” (с) Галіч
Напад хамасівців на Ізраїль дуже чутливо відгукнувся в нас, що зрозуміло. І спричинив цілу низку дискусій та рефлексій. Що й не дивина – ми тепер отримали товариша по нещастю, маємо з ким порівнюватися.
Серед цих дискусій є одна, може й не найбільш змістовна, але все ж варта обговорення.
Вона спровокована суто телевізійною реальністю рашки. Йдеться про раптовий розкол “професійних євреїв” з телевізору, які роками виносили мозок рашкам, світові й нам звинуваченнями українців та українства в нацизмі. Бісили надзвичайно, при чому, повірте моєму власному досвіду, українських євреїв бісили втричі більше, ніж українців без додаткової ідентичності. Не лише імперством – а хто в рашці не імперець? А тим, що привласнювали й перетворювали на інструмент боротьби з Україною травматичний досвід європейського єврейства, тим, що безкінечно поливали брудом українство, тим, що безцеремонно лізли в наше життя (одна історія з меморіалом у Бабиному Ярі чого варта). Звісно, таких професійних євреїв в рашці й довкола рашки було значно більше, ніж в телевізорі. Але найкраще видно було саме тих, із зомбоящику.
Це преамбула.
Рашки, як відомо, хамасівців підтримали. Всією своєю сукупністю видимого колективного організму, політичною частиною, ну і звісно, пропагандистською. І тут перед телевізійними професійними євреями постала дилема, довелося обирати. Напад хамасу й реакція раші настільки далеко розсунули ці два стільці, що всидіти на обох більше стало неможливо. І тут ця огидна публіка розділилася сама в собі. Хтось, як головний телеєврей рашки соловйов лишився як було, а хтось, як кедмі та сатановський, обрали бік Ізраїлю. І зрозуміло, вони просто публічно репрезентують процеси, які відбуваються зараз по всьому світовому єврействі.
Ну так от, це все ще була преамбула. А тепер амбула.
В українців негайно почалася самозвинувачувальна дискусія – а чому от євреї такі безкомпромісні, коли йдеться про напад на євреїв, а українці не такі, от в раші та околицях не сталося повстання обрусілих українців, як вони й далі можуть бути байдужними\імперцями\космополітами, мабуть, українство не має такої сили, мабуть, українці не такі вірні й тощо, тощо. Все як ми любимо, словом.
Хочу вас розрадити. Не переймайтеся. Все так з українством й українцями. А різниця – це просто досвід. Кількатисячолітній досвід галут – розсіяння. Приблизно з VIII століття до н. е. Досвід, сплачений кров’ю. Шлях, торований помилками, зрадами, марними й не марними з точки зору особистого благополуччя. Досвід, отриманий скрізь, на Сході й на Заході. Досвід, інтегрований у чіткий сучасний дискурс.
За віки поневірянь на чужині євреї спробували всі способи дії, від граничної самоізоляції до повного розчинення. Від фанатичної вірності спадку праотців до намагань інтегруватися більш ніж повністю в іншокультурне середовище (див. історію іспанських маранів чи російських вихрестів), від застигання в архаїці до спроб переробити світ.
І в результаті випрацювали специфічний механізм – подвійна ідентичність. Будь-хто, в будь-який країні, як би глибоко, щиро й гаряче не поділяв ідентичність своєї батьківщини, ніколи, ні за що не може забути, що є _також_ євреєм. Це не робить таку людину гіршим або меншим американцем, українцем, поляком, французом тощо. Але ця друга єврейська ідентичність завжди є. Вона може роками, ба навіть поколіннями бути сплячою – але доти, доки під атакою не опиняється єврейство.
А в кого нема – той покидьок і манкурт, ось і все – такий вже тут етос.
Але, повторюся, цей досвід украй специфічний, мало яким націям потрібний, та ще й із тих, яких краще не отримувати. Принаймні я щиро сподіваюся, що Україні стане сил захиститися й українцям не доведеться його набувати.
Тетяна Кохановська
