Нам потрібні люди. Людей в ЗСУ не вистачає катастрофічно. Ми втрачаємо не тільки загиблих і поранених – значно більше людей звільняються зі служби з тих чи інших мотивів та підстав, і примусова мобілізація компенсувати ці втрати не здатна.
Наразі існують тільки три законні підстави для звільнення мобілізованих: за сімейними обставинами, за станом здоров’я і при досягненні пенсійного віку.
Правила звільнення за першими двома підставами драконівські, і вони постійно стають ще жорсткішими. Попри це, люди звільняються всіма правдами та неправдами, знаходять жінок із групою інвалідності для фіктивного шлюбу, молоді хлопці одружуються з бабцями поважного віку, всиновлюють двоюрідних дідусів.
Шукають лікарів ВЛК, які погоджуються взяти хабаря, хірургам зазвичай платять більше, психіатрам менше, але такса постійно росте. Через це справді не придатні до служби мають проблеми зі звільненням.
Людей, які хочуть звільнитися, можна зрозуміти – хто пройшов пекло, не дуже хоче знову нюхати сірку. Але біда в тім, що в нас війна з лютим ворогом, війна екзистенційна, і стосується вона цілої нації. Ворога можуть зупинити й відкинути тільки добре укомплектовані й оснащені Сили оборони України. Неможливо відбитися від ворога фіктивними довідками, та й справжніми неможливо.
Потрібно знайти рішення, яке дозволило б демобілізуватися тим, кому вже несила служити, при цьому не зменшити кількість особового складу Сил оборони. Адміністративними засобами посилити мобілізацію неможливо, правила й так досить жорсткі. Напівміри на кшталт залучення рекрутингових компаній можуть допомогти укомплектувати дефіцитні спеціальності, але в цілому проблему не вирішать.
Я пропоную виходити з тих об’єктивних обставин, в яких ми зараз є. Якщо держава не може знайти мобілізованому військовослужбовцю заміну, хай хоча б дасть йому можливість зробити це самостійно. Нехай він знайде двох рекрутів і загітує їх мобілізуватись – це вдвічі більше, ніж мав би забезпечити державний апарат.
Ця ідея зовсім нічого не коштує. Потрібно лише внести зміну в закон про військовий обов’язок, зазначити окремим пунктом умовою звільнення самостійний пошук заміни у двократному розмірі. Звісно, додасться два папірчики з військкомату, але в нашому паперовому морі це буде краплинка.
Така норма закону не утискатиме нічиї права, навпаки, розширяться права людей, які вважають себе примусово мобілізованими.
В Україні потрібен діалог між частиною суспільства, залученою у війну, і частиною, від війни абстрагованою. Все, що можна було зробити на патріотизмі, вже зроблено, публічні заклики не допоможуть.
Сотня кришталево чесних “воєнкомів” фізично не зможуть наловити сто тисяч рекрутів, а для заміни нас потрібно в рази більше. Помилковими є сподівання на посилення кримінальної відповідальності та інші каральні засоби – українці вміють чудово їх обходити й ігнорувати.
Ми вже бачимо приклади протиприродної солідарності, коли в групових чатах попереджають ухилянтів про прихід працівників ТЦК. Ці працівники-“воєнкоми” в нас чомусь виділені в окрему соціальну групу, яка єдина зацікавлена в мобілізації і є її уособленням. Фактично тільки на них лежить відповідальність за виконання плану. Це провокує напругу, подібну до конфліктів АТОшників і маршрутників під час “малої війни”, коли зобов’язання суспільства переклали на одну соціальну групу. Тільки з іншим знаком, звісно.
Наша країна в цілому має достатній мобілізаційний ресурс, щоби перемогти ворога. Вся країна, вся нація, але не окремі соціальні групи. Розмови про те, “хай воюють діти депутатів, олігархів, хай воюють культуристи чи філателісти” – це розмови ні про що. Один-два відсотки суспільства зможуть замінити відповідний відсоток особового складу, 5-10 людей на батальйон.
Про професійну армію можна було говорити в період АТО. “Велика війна” потребує зусиль усієї нації. Перешкодою для згуртування є викривлений обмін інформацією, бо телевізор розповідає про швидку перемогу, тим часом із фронту доходять страшні історії про жахи й безвихідь. В результаті люди неправильно оцінюють ризики, адже часом штурмонути посадку безпечніше, ніж переплисти Тису в гідрокостюмі. Принаймні втрати співставні. Тому прямий діалог між зацікавленими особами буде дуже помічним.
Поправка до Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”, яку я пропоную, містить певні корупційні ризики, але в даному випадку будь-яка корупція працюватиме на мобілізацію, а не роз’їдатиме офіційні установи.
Демобілізація і мобілізація в умовах перманентної війни пов’язані нерозривно – перша неможлива без другої, отже, логічно це відобразити в законі. Важливо, щоб у цьому питанні був загальний політичний консенсус, адже воно стосується виживання нашої країни.
Ми вже доводили ідею “2 за 1” до керівництва країни (на жаль, без деталізації). Реалізувати її цілком реально. Головне, оцінювати ідею, а не особу спікера, що її озвучує.
Важливо не ускладнювати поправку додатковими “украшательствами”, вимогами до рекрутів обов’язково підписувати контракт або до військовослужбовця – підшуковувати собі на заміну резервістів конкретної спеціальності. З такими задачами центри комплектації спроможні справлятися, аби тільки рекрути в ті центри потрапили.
Не сумнівайтесь, якщо людина може запропонувати старенькій бабусі руку й серце – вона зможе переконати й ухилянта повернутися навіть із-за кордону. Якщо це все робиться дорослими людьми з доброї волі, то чому б ні?
P.S. Автор цього допису мобілізувався добровільно і служить добровільно, маючи підстави демобілізуватися без усіляких поправок до закону, і збирається залишити службу останнім, вимкнувши за собою світло в батальйоні. Єдине, в чому автор кровно зацікавлений, – це в нашій Перемозі.
Слава Україні!
Павло Гомонай, молодший сержант ЗСУ
Вперше оприлюднено на сайті Новинарня
