В Україні завжди проживало багато людей різних національностей. Таке поняття як ксенофобія з’явилося недавно, оскільки українці за своїми характерними рисами терпимі навіть тоді, коли мігранти з інших країн мали перевагу, наприклад, у підприємництві, скажімо в сільському господарстві. На початку дев’яностих років, у південних областях країни, часто, саме представники імігрантів та національних меншин брали в оренду великі площі землі, – азербайджанці, корейці, китайці, вірмени та ін. Вони вирощували ту сільськогосподарську продукцію, яка має попит серед українських громадян. Місцеві українці працювали робітниками і не дуже нарікали на власників господарств, які, інколи, поступали не справедливо, бо був заробіток.
Пройшло трохи часу, і в Україні виникла інша проблема, країна стала, так званою, транзитною державою для нелегальних мігрантів. Через нашу територію, переважно з боку Російської Федерації, позаяк кордони не де марковані, у країни Європейського Союзу, перебиралися (переважно) нелегально біженці, мігранти. Проблема набирала загрозливого характеру, бо не контрольовані, в основному голодні люди ставали небезпечними для українського суспільства, а також, поступали тривожні сигнали з боку ЄС.
Через Україну відбувався наплив мігрантів, здебільшого тих, які називали себе біженцями, з таких країн як Афганістан, Сирія чи Сомалі, тобто з тих країн, де точаться війни.
Однак, декілька років тому, з Європейським Союзом було підписано ряд угод про контроль пересування нелегальних мігрантів та біженців. У результаті підписаних договорів, в Україні з’явилися, так звані, – пункти утримання біженців, або «притулки» для мігрантів. Такі «притулки» є у Вінниці, Мукачеві, Перечині на Закарпатті, будуються в інших місцях, як-от в Яготині Київської області.
А втім, не всі такі мігранти є транзитними, велика кількість людей залишаються і в Україні, головним чином у великих містах, де легше знайти роботу. Мігранти з Середнього і Близького Сходу, Азії, Африки, так само як і наші українські мігранти в Європейських країнах чи Росії, стикаються з тими ж проблемами, – пошук роботи, заробітку, житла, мова, ментальність, інші звичаї, традиції до яких потрібно пристосуватися тощо.
Ніхто не зможе передбачити, скільки мігрантів залишиться у нашій країні, скільки повернеться назад додому, скільки помандрує далі. Але, до тих людей, хто обиратиме Україну своєю другою батьківщиною, має бути належне ставлення як держави так і українського суспільства. На сьогодні, таке ставлення як і раніше є толерантним. Проте, це не означає, що дана проблема має залишатися на одинці з мігрантами, потрібно створювати цивілізовані умови «вливання» мігрантів без особливих труднощів в українське суспільство. Мультикультурність у європейських країнах зазнає краху – критикована керівниками німецької і французької держави, тому, мігранти, колишні біженці, національні, етнічні меншини, залишаючись представниками своїх націй, етносів, мають з повною відповідальністю і пошаною віднестись до знання державної української мови, української історії, українських звичаїв і традицій, суспільного буття.
Крім державних установ, котрі беруться полегшувати життя мігрантам, національним меншинам, допомагають і представники української культури, для прикладу театр. У Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса, нещодавно, відбулася презентація вистави «Вдома в Україні». В основу спектаклю покладено реальні історії мігрантів чи представників національних-етнічних меншин, які проживають в Україні.
«Серед нас українців є теж багато мігрантів, проблеми міграції для багатьох знайомі, хочемо показати у своїй виставі сучасний стан українського суспільства, – переживання, сподівання, мрії, страхи і досвід співжиття різних людей, для яких Україна є, або стала рідною…», – акторка театру Олена Сапожнікова.
Юрій Сидоренко