Чекати, поки дурні помудрішають – життя не вистачить. Споглядати, як усе рухається до післявиборчого економічного колапсу і сподіватися, що апокаліпсис омине стороною – тупо.
Впевненість бульдозера влади, який чавить усе, що невдоволене його “покращеннями” базується на двох постулатах: на совковому принципі старшого покоління “не висовуйся – що більше всіх треба?!” та на молодіжній безпринципності – “політика?! а я не заморочуюсь таким”.
Поодиноких “нєсогласних” можна заарештувати (побити, затримати) або залякати (зашугати, зачмирити).
Найвищий за усі два десятка років темп люмпенізації старіючого населення та масова дебілізація молоді до рівня постсовкових гопників.
“Бухай і атдихай”! Як жартує поет Андрій Бондар: не зрадь Майданс! Заміна активної у суспільстві молоді на гопоту та інших “майдаунів” – запорука стабільності Конча-Заспи та Межигір’я.
І ці суспільні процеси за своїми темпами випереджають навіть розкрадання бюджету та нарощування боргів урядом міліонерів та мільярдерів.
Абстрактні роздуми соціологів вже віддавна перетворилися на сірі будні маргінального суспільства країни третього світу.
Нажаль, у формулі “тупий і ще тупіший” вже не фігурують з одного боку “професіонали-реформатори”, а з іншого – “чиновники-казнокради”.
Так було останніх років двадцять. Але настали зміни. У вітчизняній версії “тупий і ще тупіший” уже понад два роки інші герої: владний “покращувач-корупціонер” і безпринципна “біомаса нерефлексуючого совка”.
Тому, поодинокі сплески протестів стосуються лише окремих груп: то студенти виступлять проти чергових ініціатив міністра-українофоба, то афганці проти віце-соціального-прем’єра, то залізничники проти міністра усіх хюндаїв та стадіонів.
А маси що? Тисячі стадами ходять на мітинги во славу покращувачам, інші – вистоюють годинами на совкових парадах з нагоди відкриття дитячої пісочниці або залатаної асфальтом ями у дворі.
По селах люди у сільраді здають копію паспорта та індивідуального коду, розписуються у відомості і отримують “згущьонку і канхвети”.
Їм не зрозумілі словоблуди, що усе це робиться з якогось містичного бюджету. Адже в Союзі теж ніхто не знав де ж ті “закрама родіни” знаходяться.
Який ідеальний народ ми зліпили! Саме так має вигукнути новітній афонський старець, оглядаючи свої володіння з борту гелікоптера Agusta AW139.
Як то МИ йому купили цю гвинтокрилу іграшку за 30 мільйонів наших грошей?! Ми ж на “галубой вєртальотік” ні копійки не здавали – вигукне пересічний люмпен?! З бюджету, кажете? А ми що маємо до того бюджету?!
І таке ж “розуміння” усього щоденного і довколишнього: а що нам до тих ресурсів та інфраструктури, а що нам до якихось територій та ландшафтів, а нам що до мільярдів та офшорів?!
Та нам “пофіг” ваші держави, мови, структури влади, законодавство, незалежність судів та інша “лобуда”. Ви це один одному у телевізорі “втюхуєте” і за це ж берете собі мільйони та роздаєте медальки.
Десь так виглядає картина навколишнього світу у голові пересічного мешканця України на початку третього тисячоліття. Ну, можливо трошки менше логіки та пафосу, а більше матюків та ненависті – але загалом десь так.
Хоча гріх нарікати – усе гармонійно: ні мозгів – ні грошей. Усе як заповідали діди-прадіди: чому дурний, бо бідний – чому бідний, бо дурний.
Чекати, поки дурні помудрішають – життя не вистачить. Споглядати, як усе рухається до післявиборчого економічного колапсу і сподіватися, що апокаліпсис омине стороною – безвідповідально тупо.
Онлайн-нації, яка живе у все ще вільному інтернеті, необхідно перестати “фейсбучити” одні одних – треба встати і вийти, як співає Кость Москалець.
Мітинг солідарності з розчавленим TVI не змінив суті бульдозера, але повернув багатьом віру у солідарність. Час настав робити наступний крок.
Солідарність на словах треба перенести у реальне життя. Луганські чорнобильці не повинні бути самими під стінами адміністрації.
Залізничники, які проти дерибану галузі, уже у найближчі дні мають відчути, що поряд стоять усі їх пасажири.
Як казав один міліціонер під Українським домом, коли відштовхував щитом протестувальників проти закону Колесніченка-Ківалова: “Ну що ж вас так мало?! Було б вас тисяч п’ятдесят – ніхто би вас і пальцем не зачепив”.