У сьогоднішніх реаліях, коли парламентська більшість за 50 секунд може проголосувати за обмеження конституційних прав громадян без жодного обговорення та ігноруючи думку суспільства, громадськості слід як ніколи уважно аналізувати діяльність Верховної Ради та активно діяти на захист фундаментальних прав людини, в тому числі свободи віросповідання.
Саме такий інцидент трапився 16 жовтня 2012 року, коли парламент прийняв у другому читанні суттєві зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», подані Представником Президента України у Верховній Раді Юрієм Мірошниченком. При цьому глави Церков і релігійних організацій вже наступного дня на зустрічі з Віктором Януковичем висловили свою однозначну позицію щодо необхідності ветування закону, прийнятого з грубими порушеннями регламенту та наданих представниками влади обіцянок.
Головна небезпека прийнятих змін, що містяться у законопроекті № 10221, полягає у неможливості їх однозначно потрактувати. Поспішність прийняття і непродуманість цих новацій у разі набуття ними чинності призведе до того, що у посадовців органів влади з’явиться величезна спокуса зловживати Законом на користь тої чи іншої конфесії, або задля придушення вільнодумства та свободи віросповідання як такої. Актуальним при цьому є і поява корупційних чинників.
Перше, це ускладнення та невизначеність порядку реєстрації релігійних організацій, а саме – запровадження двох не узгоджених між собою процедур, необхідних для набуття статусу юридичної особи. При цьому із законодавчих новацій не зрозуміло, у якому саме порядку ця реєстрація має відбуватись.
Як варіант, релігійна організація може набути статус юридичної особи, оминаючи при цьому орган у справах релігій. Тобто виключно за результатами державної реєстрації в органах Укрдержреєстру та без окремої реєстрації статуту в Мінкультури чи обласній державній адміністрації. І це тому що проголосована редакція Закону не лише відкидає принцип “єдиного вікна”, запропонований Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, але й жодним чином не пов’язує між собою ці дві реєстраційні процедури.
Такий неоднозначний зміст правових норм не пасує жодному законодавчому акту, що має першочергове завдання врегульовувати суспільні відносини, а не створювати хаос.
По-друге, розширення переліку контролюючих органів, до яких додано прокуратуру, центральний орган у справах релігій (Мінкультури), інші міністерства та місцеві органи виконавчої влади, є відвертим кроком у часи радянського тотального контролю за діяльністю віруючих і релігійних організацій. Це занепокоєння підсилюється тим, що запропоновані новації не урівноважені чіткими межами компетенції згаданих органів влади та дозволеними способами реалізації контролюючих функцій, що створює підґрунтя для сваволі чиновників.
Проблема в тому, що ті органи влади, які є суб’єктами державно-церковних відносин та уповноважені надавати адміністративні послуги релігійним організаціями, наділяються контролюючими повноваженнями, хоча самі бувають порушниками законодавства у цій сфері. Відтак, вони не в змозі контролювати самі себе, а роль судової гілки влади як можливого незалежного арбітра взагалі законом не береться до уваги.
Як не парадоксально, у новому Законі України «Про громадські об’єднання», що набуває чинності з 2013 року, повністю скасовується державний контроль за додержанням громадськими організаціями положень статуту. Водночас державний нагляд і контроль за дотриманням цього Закону поставлений у законодавчі рамки, що згідно європейських рекомендацій є ознакою демократичного процесу. Проте у релігійній сфері спостерігаємо протилежні тенденції.
Окрім цього, проблемним питанням законопроекту № 10221 є збереження для віруючих і релігійних організацій дозвільного порядку проведення публічних мирних заходів мирного характеру, що прямо суперечить статті 39 Конституції України. Також запроваджується норма про те, що погодження релігійної діяльності іноземців здійснює центральний орган у справах релігій – тобто Міністерство культури України. Це додає суперечностей у нормативне регулювання діяльності в Україні іноземних священників, вчителів і студентів духовних навчальних закладів, волонтерів тощо.
Звісно, чинний Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» потребує вдосконалення. Проте за останні 20 років склалася усталена практика його застосування, що дозволяє зберігати баланс відносин в релігійній сфері. Тому будь-які зміни у цій чутливій площині законодавства слід розробляти та приймати у тісному та правдивому діалозі з тими, кого вони безпосередньо зачіпають і кому згідно них діяти, тобто з релігійною спільнотою.
Варіанти розвитку подій
У цей час, коли Президент України з дня на день має визначити подальшу долю законопроекту № 10221, окремі урядові структури пропонують доопрацювати прийняті зміни після їх підписання та набуття чинності. Це обґрунтовується наявністю ще 35 законів у тілі проекту, до яких також вносяться поправки з мотивів адміністративної реформи.
Проте такий підхід є не лише ризикованим та популістським (знову обіцянки), але й здатним ще більше збурити віруючу громадськість та розхитати крихкий міжконфесійний мир в Україні. Відмова Президента застосувати право вето до даних змін також буде яскравим свідченням ігнорування думки конфесій під час їх діалогу з владою. Як наслідок, це може геть зруйнувати позитивні напрацювання попередніх років, породивши недовіру у державно-церковних відносинах часів десятирічної давнини.
Таким чином, на сьогодні немає альтернативи ветуванню змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», передбачених законопроектом № 10221. Саме до цього і закликали Президента Януковича глави конфесій, що представлені у Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій, а також правозахисники, громадські активісти та науковці.
Від рішення Глави держави та від способу подальшого втілення цього рішення органами влади залежить вектор розвитку державно-конфесійних відносин в Україні у наступних роках.
Максим ВАСІН – виконавчий директор Інституту релігійної свободи, Київ