Від редакції газети “Наша Дружковка”
Ім’я вченого-лінгвіста, лауреата Шевченківської премії, академіка, професора Гарвардського і Колумбійського університетів Юрія Шевельова викликало останніми днями в українському суспільстві бурхливу дискусію, яка зачіпає чимало світоглядних аспектів. Інтернет буквально кишить суперечливими відгуками про нього і про те, чим викликаний нинішній інформаційний шквал.
Справа в тому, що в Харкові на початку вересня, в пам’ять про цього видатного українського вченого було встановлено меморіальну дошку. Однак проти цього виступила частина харків’ян, в тому числі і губернатор Михайло Добкін – вони не можуть пробачити Шевельову те, що перебуваючи в окупації, той публікував свої наукові та літературні роботи в газетах і журналах, які виходили на окупованій території.
Фактично за аналогічним звинуваченням наш земляк Григорій Стеценко в 1947 році був засуджений на 10 років таборів. Юрію Шевельову вдалося виїхати зі Львова перед приходом радянських військ і через кілька років поневірянь дістатися до Америки, де незабаром до нього прийшло визнання як видатного літературного критика і вченого-лінгвіста. Саме у Львові, у 1943 році, ці дві людини познайомилися і потоваришували. А знову почули один про одного майже через 50 років, в 1990 році, коли Шевельова запросили на перший форум україністів у Києві. Наша редакція має п’ять листів і однієї листівку Шевельова Стеценко, які ми публікуємо нижче. Лист від 15 грудня 1990 побачив світ у журналі «Невідома Дружківка» за 2006 рік, решта публікуються вперше.
20 вересня 1990 р.
Дорогий Друже, добре пам’ятаю наші прогулянки, маю і я нашу фотографію.
Часто про Тебе згадував, і не завжди мої припущення були рожеві. Але радий, дуже радий, що Ти живий і – припускаю – здоровий. Часто дивився в різних періодичних виданнях, чи не вирине Твоє ім’я, але ніколи його не знаходив. Пам’ятаю й Твою дружину. Чи вона з Тобою?
Я пройшов довгий шлях, не завжди був він легкий. Через фабрику, університет у Німеччині, потім у Швеції, потім в Америці.
Матір я довіз до Америки, але тут її втратив. Дожила вона до 86 років. І мій вік уже близький, такого — за два місяці мало б бути 82. Не скажу, щоб вік не давався в знаки. За всіма ознаками лишається три чисниці до смерті. Подорож на Україну прийшла занадто пізно. Якби я був на 10 років молодший, міг би ще багато зробити, а тепер це має лише сентиментально-символічний характер. Скільки пригадую, Ти був трохи молодший. Але в той час ми не лічили своїх років. Для мене це стало актуальним тільки за останні чотири-п’ять років.
Якщо матимеш час, настрій, перо й чорнило (або машинку), напиши про своє життя. Що робив, що робиш? Чи пишеш? Чи народжуєш нових стравоносок? Чому виноград? Таж у Дружківці, мабуть, не так виноград, як вугілля.
Ну, стільки на перший раз. А далі, — як Бог дасть.
Тисну руку, чекаю на вістку. Моя адреса на звороті. На всякий випадок, якби там відклеїлася, повторю й тут.
Твій Юрій
______________
15 грудня 1990
Дорогий друже Григорію, спасибі за листа, що датований 14 жовтня. Було мені приємно довідатися про Твоє життя від нашої розлуки, давно-давно, майже 50 років тому. Спасибі й за вирізку з Вашої газети. Ти не написав, чи треба її повернути. Якщо так, напиши, я вишлю її назад.
Твого заліщіцького вірша я не маю і, правду кажучи, не пригадую. Зі Львова я тоді виїхав з малим багажем. З наших зустрічей вивіз тільки нашу фотографію з зимового Стрийського парку. Але хоч заріж, не пригадую, хто її зробив. Після того, вже в недавні роки, я все сподівався знайти Твоє прізвище й пальтрет у довідниках Спілки письменників, але так і не знайшов. Як це сталося, що Ти пишеш і друкуєш, а там про Тебе ані пари з вуст?
Так, мою матір я поховав уже тут, у Америці, 1953 року. Було їй тоді 86 років, але це була велика й тяжка втрата. Та маєш рацію — нас про ці речі ніхто не питає. А тепер і нас черга дуже близько.
Твою Аннушку я пам’ятаю дуже добре. Я тоді казав Тобі, що вона помилялася в своєму рішенні лишитися в рідному місті, і певний тепер, що вона, як і Ти, переконалися в тому, що я мав рацію.
Якщо маєш охоту щось прочитати з моїх недавніх писань, постарайся дістати журнал «Україна» за цей рік, номер 42. Це моя доповідь на київському з’їзді, надрукована, правда, з паскудними помилками й недоречними виправленнями. Вона була надрукована (і краще) і в газеті «Слово», номер 17. Це орган Товариства української мови ім.Шевченка. Та, мабуть, «Україну» дістати легше. Бо вона має більший тираж. Але, звісно, це не найкращий продукт мого пера.
Твій намір одружитися буде, мабуть, нелегко здійснити, і хто знає, чи він принесе Тобі щастя. Але — вільному воля, а спасенному рай, як каже приказка.
Ні, я не маю наміру переселитися куди-небудь з Нью-Йорку. Не в тому я вже віці, щоб змінювати весь триб життя. Інша річ поїхати ще раз гостем на Україну. Але і це не легко здійснити — і втомно, і дорого, а я тепер живу на пенсію. Ну, та взимку я б і так нікуди не рушав, а що буде далі, цього ми не знаємо. Найпевніше, що буде ніщо, порожнеча. Аж тепер зрозумів, чому Ти писав про виноград. Але чи він росте і родить на Донеччині? Таж зими там холодні. Чи Ти мав якісь спеціяльні трюки, щоб його виплекати?
З днем янгола Ти мене вітав передчасно. Це передбачається аж у травні — Юрія Переможця. Але я запишу це на кредит. А тим часом вітаю з Різдвом Христовим і Новим Роком, щасти Боже в ньому, хоч великих підстав на великий оптимізм, мабуть, нема.
Сердечно вітаю. Буду радий знов від Тебе почути живе слово!
Твій Юрій
______________
30 листопада 1991 р.
Дорогий друже Грицю, добре зробив, що послав лист 20 жовтня. Бо Твій попередній лист, датований 12 лютого, прийшов на весні, коли я мотався по Німеччині. Він опинився серед багатьох листів, що прийшли, коли мене не було, і мало там не загубився — я думав, що відповів, а виходить, що ні. Аж тепер, коли прийшов Твій новий лист, я кинувся шукати старого і таки знайшов. Так що все прийшло, пошта нічим не согрішила, а все моя стареча голова.
Та не краще й друге. На осінь мене спроваджено на Україну, побував я в Ужгороді, Львові, Києві, Харкові, ну і в Сковородинівці, на могилі Сковороди. І мав твердий намір написати Тобі з Харкова. Аж кинувся до свого адресаря, і виявилося, що не взяв Твоєї адреси. Якби я знав, що Ти в контакті з редакцією «Березоля», я б міг у них, мабуть, дістати твою адресу, але тоді я про це не знав.
Ну, але все гаразд, що гаразд кінчається. Переді мною обидва Твої листи з усіма вирізками, які Ти до них додав, і ось нарешті пишу. Спочатку відповідь на Твої запитання.
«Собор» Гончара я читав, він вийшов в Америці кількома виданнями, а книжки про «Собор», яку згадуєш, я не знаю.
Книжки бандеролею висилати можна, крім старих видань, не знаю точно, до якого року. Журнал «Україна» я не одержую.
Спогаду про відвідини Харкова минулого року я не писав. Це був короткий нарис, написаний для тутешньої газети з закликом жертвувати гроші на підтримку Харкова як культурного центру. «Березіль» передрукував його, не питавши мене. Якщо Тобі дуже охота його бачити, я зроблю ксерокопію й вишлю. Але не такий він цікавий. Тим часом вишлю одну збірку своїх статей на літературні теми. Я уклав три такі книжки. Перша звалася «Не для дітей». Вона цілком розпродана. «Другу чергу» я, власне, вишлю… А «Третя сторожа», коли все буде в порядку, має вийти в Києві десь у другому кварталі 1992 р.
Мою матір звали Варвара Володимирівна. І це наче всі Твої запитання.
Одруження. Рідко вони, ті одруження в старому віці, бувають щасливі. На цей час людський характер вже склався і нелегко його міняти. Але щасти Боже. Бачу, що ти маєш п’ятеро дітей, я не маю нікого, а все- таки не маю наміру одружуватися. Я відвідав у Львові тепер стару жінку, яка довго чекала на мене, але не дочекалася, вийшла заміж — і що ж, вони тепер живуть нарізно і навіть не відвідують одне одного.
Думаю, що СПУ мас тепер усі підстави Тебе «усиновити».
Як будеш сам або Твій син на Янівському цвинтарі, поклади квіточку і від мене.
Медаль Грушевського мені тепер вручили у Львові. А в Києві вручили мені диплом академіка. Шкода, що все це пізно. Якби це було ще хоч десять років тому, я міг би щось для тих інституцій зробити, а тепер це все має тільки символічне значення. Наступного року мої статті мають бути в «Мовознавстві», «Слові й часі» й, можливо, в «Дніпрі», але це переважно старі статті, до «Літературної енциклопедії» й про мене складають чи склали статтю. Але вона виходить поволі, і не знаю, чи навіть Ти дочекаєшся статті про себе, а я поготів, бо і старший я, і літера моя пізніша в абетці.
На Україні цього року люди були гостинні, як і торік, але погода мене не дуже радо вітала. — щодня дощ і дощ, а Харків навіть снігом мене пригостив. А до того в київському готелі майже не опалювали, а в харківському і зовсім цього не робили, холод був собачий, я вивіз звідти добрячий бронхіт, який мене цілі тижні не покидав.
Ну, тим часом на все добре, нехай тобі щасливо стелиться стежка вперед і в родинному житті, і в літературному.
Вірний Тобі приятель
______________
18 лютого 1992 р.
Друже Григорію, ще три тижні до Твого дня народження, але час минає швидко, а листи йдуть поволі і, так що дай, Боже, щоб цей лист потрапив до Твоїх рук на той день. Отже, бажаю щастя, як то кажуть, «із води, із роси, із кожної калабані». Дай, Боже, жити, доки зберігається здоровий дух і хоч би приблизно здорове тіло і не животіти безсилим, коли те здоров’я покине. Скажеш, що я песиміст, але скоріше чи пізніше таке приходить, і краще бути на те готовим.
Дуже мені були цікаві ті цитати, що наводиш у своєму листі — про Перший з’їзд письменників, про те, як Тебе там згадували, що говорили про Ізотова на тих зборах. Цікаво було прочитати й про ті книжки Твої, що вийшли друком ще перед війною. А про твій «напад» на Стадниченкові цигарки скажу хіба що, як хто хоче себе труїти, то це його святе право. Тут в Америці є закон, що на кожній пачці цигарок мусить бути написане, що вони шкідливі. Але продавати їх не забороняється. Теж за законом усі ресторани повинні мати два окремі відділи — для курців і для не курців. Але знову, як хто хоче що до того першого відділу, то це його право. Одне слово, закон законом, а свобода вибору сама собою.
Про мої вибори до Академії було в «Радянській Україні» 11 квітня минулого року. Але мене особисто не повідомляли аж до восени — вони не поспішають. Тоді я, бувши в Києві, мусив прочитати доповідь на Президії Академії, що я й зробив, читав їм про Сковороду. Не було це цікаво, бо більшість академіків були математики чи там технологи, і Сковорода їх мало цікавив, Вони відбували форму й куняли. Патон мене коротко привітав, і на тому всі церемонії закінчилися. Хто мене рекомендував, я так і не знаю, припускаю, що це був Олесь Гончар, але може й ні.
Того інтерв’ю в «Слобідському краї» я так і не бачив. Просив їх, щоб мені прислали, а вони прислали якесь інше число газети. Ну, судитися не піду.
Мою книжку, «Друга черга» я Тобі вислав, сподіваймося, що дійде, а можуть, звісно, й загубити або вкрасти. Але вона йде не повітрям, а водою, і скоріше, як десь у квітні-травні до Тебе не дійде.
Ну, а поза тим у мене все по-старому. Мої 83 відбулися тихо й мирно, без оркестри й привітань, у грудні. Як бачиш, я проти Тебе «дєдушка», тільки в Тебе внуки справді є, а в мене тільки в уяві.
Щасливо жити й працювати, плекати виноград і не забувати заморців.
______________
Нью-Йорк, 2 червня 1992 р.
Дорогий друже Грицю, відповідаю на два Твої листи — один з 28.3, а другий недатований, десь у травні. На першого своєчасно я не міг відповісти, бо подорожував по Європі (Іспанія, Італія, Болгарія), а моя пошта лежала й чекала на мене.
Але новину про Твоє поновлення в Спілці письменників я вже знав, бо читав у «Літ. Україні». І дуже за Тебе радів. Звичайно, бути незаслужено скривдженим протягом 45 років і бути виправданим аж на схилі життя, в 80 років — гірко й тяжко. А всетаки радісно, що правда перемогла. Ти, мабуть, у свої тяжкі роки не раз згадував про наше прощання в сорокових роках, аж тепер пишеш про помилку; але знову ж таки не згадуймо про те, що вже минуло.
Дякую, що й від мене поклав квіти на Аннушчину могилу. Виходить, що ти з’їздив до Львова. А нічого не пишеш, як то було і скільки часу там був.
Моя мати похована в Америці, але не в Нью-Йорку, а в Бостоні, де ми жили тоді перші два роки мого перебування в Америці. Наш шлях теж був не трояндами встелений, але, звичайно, не було мерзлот і, може, менше було мерзот. Але помиляєшся, що моя мати могла б бути ще жива. Це їй було б 134 роки, а так довго жити Бог нам не дає.
З Твого теплого листа я добре уявив собі Твою хатину, сад, город і бачив, наче на долоні, Твою самотність, сум і тихі радості. Але раніше Ти ніколи не писав про безпритульність у дитинстві. Як це сталося? Якщо Тобі не тяжко психологічно про це писати, подай кілька слів.
З Твого листа бачу, що мої листи Ти дістав усі, але книжки моєї й досі не дістав. Боже, почекаймо місяць-два ще (бо часом це забирає й півроку), а якщо й далі не буде від Тебе доброї вістки, спробую дістати другий примірник і його знов вислати.
Моя подорож була вдала й приємна. Іспанію та Італію я вже знав, але їх приємно й кілька разів відвідати, особливо Венецію, може, найприємніше місто світу. А в Болгарії був уперше. Там, бувши над Чорним морем, згадав і про Тебе. Правда, я бачив його тепер з заходу, а Ти міг бачити хіба з півночі. Але море таке саме. Інша справа, що рівень життя в Болгарії невисокий. Вона переживає труднощі економічного характеру, подібні до тих, що маєте на Україні.
Як повернувся, перше, що мусів робити, — читати коректу моєї книжки, що її ніби хочуть видати в Києві. Але не знати, чи з того що буде, бо бідкаються, що нема паперу, і кажуть, що самі не знають, чи вона взагалі вийде, а вже й поготів — коли саме.
Мій головний клопіт тепер з очима, які під великою загрозою. Але про те не буду писати, бож Ти не лікар-окуліст.
Ну, кінчаю, Тримайся міцно й бадьоро, не забувай свого заокеанського майже побратима.
Джерело http://nasha-druzhkovka.ru
