Останні новини

Василь Ханас:З історії українців і поляків с.Дубівці Тернопільського району

Активізувався український національно-визвольний рух у період першої світової війни. 2 листопада 1918 року дубів чани щиро вітали проголошення Західно_Української народної республіки, а згодом і возз’єднання всіх українських земель у єдину державу – 22 січня 1919 року. Але 1 червня у село увійшли польські війська…

***

Становище населення погіршувалось, оскільки польський уряд розробив окрему програму дій щодо українців, намагаючись залякати тюрмами чи полонізуючи. Особливо це стосувалось тих, хто активно боровся у період національно-визвольних рухів 1918-1920 рр. Будь-який супротив чи незгода селян придушувались силою. Руйнувалися садиби, знищувалось майно, окремих запроторювали до тюрем. З дубів чан ув’язнень зазнали Ільків Ілько, Кривенький Максим, Музика Іван. Не повернулись з польських катівень Редьква Йосип і Ханас Лука…

***

Промовистою була антиукраїнська діяльність на шкільний ниві. 30 вересня 1921 року відкривається у селі двокласова школа, котру у 1932 році реорганізовують у двомовну, при тому, що польське населення не становило й 10 відсотків мешканців села. А перед тим, у 1930 році  Тернополі польський уряд ліквідовує українську гімназію, фактично позбавивши можливості навчатися всіх, хто прагнув знань рідною мовою…

***

Зубожіння то ополячення – ось головні причини масової еміграції за кордон з нашого села. У 30-ті роки більше 40 жителів села назавжди емігрували в Канаду, США, Аргентину, Австралію. Більше двох десятків перебували на тимчасових заробітках у Європі…У той же час землю у околицях села безплатно передавали польським колоністам…

***

У середині 30-х років ХХ століття на землях по обидві сторони ґрунтової дороги до с.Стегниківці (т.зв.урочище «Жолобина» до «Панасівки») виникають поселення польських колоністів із змішаних шлюбів поляків і українців. Це сім’ї двох братів Залецьких, Малькутів, Побігушків та ін. Поки вони за підтримки польської  влади будували свої помешкання в цей період у 1936р. поблизу їх господарств, але ближче до с.Дубівці збудували невелику хатину з прибудовами мої батьки Ханас Онуфрій Васильович і Стефанія Данилівна (господарка збереглась донині).

Батьки дружили з польськими колоністами, особливо з сімєю Залецького Стаха. На різдвяні, великодні й інші релігійні свята ( в часі не співпадали у римо-католиків і греко-католиків) відвідували і гостинно проводили відпочинки і колядували, співали на українській і польській мовах. Так тривало до 1945 року, поки за наказом зверху їх не переселили на західні землі Польщі…

***

Особливо лютувала польська влада у часи так званої «пацифікації». І хоча у селі Дубівці погромів польських садиб у 1930 році зафіксовано не було, місцева поліція закрила читальню «Просвіти» у вересні 1930року і без будь-яких пояснень заборонила її діяльність, а також було накладено табу на отримання українських часописів до березня 1931року. Староста Маліцький одноособовим рішенням затримав дозвіл на будівництво нової читальні.

Однак дубівчани зуміли у 1936 році збудувати будинок читальні «Просвіти» на кошти селян та на пожертви земляків, що перебували у США та Канаді. Цей будинок існує до цього часу і в ньому зараз знаходиться сільський клуб та бібліотека.

***

Останнє десятиліття перед другою світовою війною характеризувалось і постійним посиленням польських релігійних та культурних впливів. У селі на високому пагорбі за 150м від греко-католицької церкви почали у 1936 році будувати костьол. Кожен житель села повинен був взяти участь у будівництві й благоустрою навколишньої території. На осінь 1939 року в костьолі здійснювалася її перша відправа…

***

Римо-католики з навколишніх сіл допомагали польській владі ополячувати «несвідомих» українців. Активізувала свою роботу і польська читальня, організовували табори відпочинку для польських дітей. Вихователями у них були польські вчителі та діячі польських націоналістичних організацій…

***

З розповідей моєї тітки Ганни Василівни (1920 року народження, померла 13.11.2012 року). Те ж саме розповідав і батько – Онуфрій Васильович, 1912 року народження, помер 18 березня 2003р).

«Нас було вісім дітей: три сестри і п’ятеро братів. Найстарший Лука загинув у польському концтаборі у 1922р. за участь у національно-визвольній боротьбі вояків УГА. Інша історія сталася з другим братом-Олексою, який одним з перших в селі вступив у підпільну організацію. Разом з Найдою Миколою ходили по сусідніх селах, пропагуючи національні українські  ідеї. На головних уборах носили тризуби і синьо-жовті стрічки. В селі Чумалі Збаразького повіту зустрілися з двома польськими поліцаями з якими почався конфлікт через наявність синьо-жовних барв на одязі. Врешті поліцаїв на містку зіштовхнули в річку Гніздичну.

Через дві доби Олексія хотіли заарештувати, але він утік, заховавши кашкет з тризубом і переховувався. Згодом його  все таки заарештували і відправили у познанську катівню. У мерзлих казематах спав на долівці, взимку обливали водою, заставляли в ополонках полоскати покривала. Захворів бідолашний і помер від туберкульозу.»

З того часу тітка Ганна зненавиділа польську владу і на поляків дивилася не інакше, як на окупантів і гнобителів українців. Пізніше, коли їй виповнилося 19 років, до неї хотів залицятися сільський польський хлопець, власник крамнички -Шеліга Франко. Пам’ятаючи про загибель двох старших братів від польської неволі, вона йому категорична відмовила в одруженні. Згодом, як в житті буває, сама над собою жартувала: «Не хотіла виходити заміж за поляка, вийшла заміж за москаля – Алексєєва Петра у 1949р., а жити з ним не склалося…Хто знає, як би було з Франком, він непоганою людиною був, а от з Петром нічого не вийшло…»

***

Про настрої дубівчан непередодні другої світової війни яскраво свідчить унікальний документ того часу – щоденник гімназиста Тернопільської гімназії « Рідна школа», уродженця села, згодом учасника національно-визвольної боротьби, окружного субреферента ОУН Зіновія Попадича. Цим свідчення нема підстав не довіряти, адже велись вони у формі щоденника, а сам Зіновій загинув у 1944 році. Зокрема він свідчить:

На самім  початку вакацій я разом з аматорським гурком підготували виставу «Дума з-над Дніпра».ЇЇ однак не позволили. Ми почали підготовляти виставу Від помсти богів», однак її покинули з причини масових арештувань. В нашому селі арештували двох. Тому хлопці може стереглися напасти із сторони польских жандармів. Такий стан тривав до початку війни польсько-німецької. Дня 27.08. відбулася мобілізація в нашому селі. Була тоді погідна місячна ніч. Ми всі хлопці слухали у пароха Решетухи радія. Раптом приходить поляк і почав кричати, що мобілізація. В селі постав рух. Всі вибігли на дорогу залиту місячним сяєвом і питали один в одного: «Кого беруть?» Але ніхто не знав. Аж в кінці солтис через присяжного повідомив всіх, кого беруть. Забрали также річники 14 і 15(тобто уроджених в 1914 і 1915 році -В.Х.) і декілька старших. Покликані ще тої самої ночі були доставлені до Тернополя. В селі постав плач. Мами та родини цілі плакали за своїми синами. Покликані прощалися із своїми приятелями, ріднею, родичами…Проте всі змобілізовані були веселі. Вони знали, що приходить критичний мент, про котрий може нам говорити краще завтра. Цілу цю ніч ніхто не спав. Недавно потім взяли інший річник, але вони вкоротці повертали…Забирали для войська збіжжя і т. д. З початком війни не стало в селі ні нафти, ні соли, ні сірників. Настрій у селі був однаковий. Всі як один ненавиділи польський режим. Тому про всякі невдачі польскої армії скоро дізнавалися з радія і витали селяни з радістю. І з великою прихильністю відносилися всі до німців, які розпочали з поляками війну…»

Зіновій Попадин так описав перебіг подій у с.Дубівці з приходом Червоної Армії: «Десь близько 15.09.1939р. почали доходити чутки, що польська армія відступає під ударами німецької армії. І дійсно, в село почали надходити авта з втікачами. Вгорі вже літали німецькі літаки. Німецька армія була вже під Львовом. Всі тоді вважали скорого приходу німців. Та не так сталося, як гадалося. Ось у неділю 17 вересня появилися над нашим селом світські літаки, вони кидали летючки з відозвою до польської армії, щоб вона піддалася. Відозву видав Тимошенко, вождь українського фронту. Вслід за літаками через наше село почали йти світські танки. А була їх маса. Танки на населення зробили велике враження, бо їх раніше ніхто не бачив. Під напором танків повалилися мости на річці, але на другий день місцеві майстри за наказом якогось світського старшини мости наладнали. Дерево брали з панського лісу. Вслід за танками почала йти і легка артилерія. Падав дощ, проте населення стояло надворі і придивлялося до світської армії. Красно армійці (українці і москалі) почали розмовляти з населенням. Говорили про устрій в Совітах і про те, що вони прийшли визволяти нас з лядського ярма. Вони також роздавали селянам сірники та інші речі. Краснвя Армія йшла цілий день. Поляки-втікачі спершу думали, що большевики йдуть польській армії на поміч. Але ж, яке було їхнє здивування, коли побачили, що большевики їх арештували. Отже вони йшли проти польської армії. А українські селяни дуже втішилися. Знали, що скінчилася польська каторга. Годі було уявити, якою ненавистю палали селяни до поляків. На другий день большевики ввійшли до Тернополя, зводячи з поляками бій.

Політичні в’язні ( а було їх 600), почувши постріли в місті, почали виломлювати двері тюремні і під градом куль втікали додому. Вернулися в наше село також оба арештовані-Качка Володимир та Івахів Іван. Вони були страшно виснажені, коли йшли селом, то люди на їх вигляд плакали. І не оден би кинувся на проклятого ляха, який так намучив його односельчанина. Ще тої самої днини в понеділок большевики повели польських полонених в Тернопіль. Вночі через село зі Збаража переїздили на автах світська піхота. У вівторок було тихо. Час від часу в повітрі загуркотить Червоної Армії літак і знову тихо».

Ні автор цих рядків, ні наші односельці ще не знали, що через п’ять років чергова зустріч з Червоною владою буде далеко не такою спокійною та миролюбною.

Бо й справді спочатку наші односельчани вважали прихід Червоної Армії визволенням з-під гніту польської держави і це були сподівання на кращу долю. Дубівчани сподівалися, що визволителі з під польського гніту принесуть справедливий правопорядок, повагу до місцевих звичаїв.  І справді  перші кроки нових завойовників були цілком мирними. Впроваджувався восьмигодинний робочий день, школу перевели на українську мову навчання, населення залучали до політичного життя, в селі створили сільський комітет, обрали першого голову сільської ради – Онуфрія Бойцуна…

Але водночас дубівчани побачили і іншу картину. Вони були шоковані нахабною поведінкою радянських визволителів, їхнім низьким рівнем культури, відвертою зневагою до життя людини, життя якої зовсім не цінувалося.

***

Холодного лютневого ранку 10 лютого 1940 року дубівчани водночасся залишились без більшості сусідів. Військами НКВС вивезено мешканців хуторів Обручівка -за три кіломети на схід, Калінка за 6км та Хомівка – за 9 км від села. Серед вивезених польських осадників були і українці, зокрема сім*ї Данила Яроша та Данила Флисника. Частина вивезених повернулася у рідні краї, але хутори Обручівка та Калінка більше не відновлювалися. На жаль інформації про те, як склалися долі вивезених у Сибір, надзвичайно мало. З хутора Сіножата вивезли сімї Конала Франка, Восічінського Антона, Горбулінського Михайла, Ділая Гната. Відомо про долю народженого 21 вересня 1922 року Яна Ділая. Він навчався у І Тернопільській державній гімназії ім.Вінсента Поля (у 1935-1937рр.). 10 Лютого 1940року вивезений у Сибір. З 1941 року перебував у Армії Польській в СРСР. Згодом вояк у ІІ корпусі італійської компанії. Став капралом, згодом отримав звання підхорунжого 12 полку подільських уланів. Загинув 25 квітня 1944 року в битві під Монте-Кассіно….

***

17 вересня 1943 року в с. Дубівці німці перевели ревізії та арештували багатьох українських громадян. В той день село мало не спіткала доля Хатині. Хтось із членів польської самооборони доніс, що під сценою сільської читальні “Просвіти”, члени ОУН переховують зброю, хоча насправді це був реквізит до вистав аматорського гуртка. Гітлерівці зігнали все населення на майдан біля церкви, погрожуючи розстріляти кожного десятого, а потім і решту, якщо дубівчани не сплатять весь контингент, не здадуть зброю, котру переховують і не видадуть членів ОУН. Рятівником селян у повному розумінні цих слів став тодішній староста Микола Мандзій. Маючи великий життєвий досвід, добре володіючи німецькою мовою, він зумів переконати гітлерівців у лояльності жителів Дубівців до нової влади і пообіцяв навести порядок у селі. Гарантами такої угоди стали заручниками молоді хлопці з села (біля 20 осіб), декількох яких забрали у Німеччину, а більшість працювали на ремонті залізничної колії Тернопіль-Львів в районі Великого Глибочка…

***

За період 1943-44рр. у с.Дубівці українське підпілля розправилось з польськими донощиками Божецьким Казимиром, Бурковським Михайлом, Зарічним Каролем, Дзякик Казимиром, які очолювали польську самооборону в селі. Ця самооборона проіснувала самостійно лише півроку, а потім радянська влада включала  окремих  їх  членів до винищувальних загонів НКВД…

***

Невідомо чи в період німецької окупації колоністи вели себе недружелюбно по відношенню до українців сіл Дубівці, Стегніківці, але знахідка свідчить, що на зруйнованих садибах пастухи виявили у 1951 році арсенал зброї  і патронів і це вказує, вони готувались до якоїсь боротьби, хоч на початку війни вели себе мирно, працюючи в особистих селянських господарствах. Є свідчення, що дубівецькі колоністи належали до польської підпільної організації, які працювали в повній конспірації і це рятувало їх від дій радянських (у 1939-1941рр.), німецьких каральних органів (1941-44рр.)

Відомо, що в селі Дубівці були сформовані у другому півріччі 1943р загони польської самооборони (20 чол.), а в довколишніх с.Ігровиці, Лозова ще в більшій кількості…

***

З липня 1945 року у село почали прибувати переселенці з Польщі. Першими переселенцями у Дубівцях були родини Олексія Міщука та Павла Тимчука, котрі прибули з села Ратки Грубешівського повіту Холмського воєводства.

25 вересня1946 року голова виконкому Великоглибочецької районної ради  М. Ніконов та секретар райкому КП(б)У О.Горбатенко підписують документ “Практические мероприятия по устройству переселенцев-украинцев из Польши по селу Дубовцы Велико-Глубочецкого района Тернопольской области».

В ньому зокрема вказано:

1.Зобов*язати зав.райфінвідділом тов. Ганза до 10 жовтня провести перерахунки з переселенцями за залишене ними майно в Польщі.

2. Зобов’язати зав.райземвідділом тов.Гетьмана і голову сільської ради тов.Зозуля підібрати будинки залишені поляками і передати їх переселенцям, що живуть на квартирах, також наділити їх землею, відповідно до пред’явлених описів.

3. Зобов’язати уповмінзагу( уповноважений міністерства заготівель – В.Х) тов.Шахматова до 1.10.46р. провести перерахунки і повністю розрахуватися з переселенцями.

На цей час у Дубівці прибуло 16 сімей, які нараховували 57 чоловік.

Так  у грудні 1945 року прибули сім’ї Григорія Кунеця та Жука Михайла із села Хутори на Любачівщин,та Миколи і Степана Кузьми із села Комарово, котрі у березні 1945 року були спочатку переселені у Березовський район Одеської області. У березні 1946 року в село прибули сім’ї Івашко Парфенія з села Лози Ярославського повіту Жешувської області та його односельця Івана Хомика. Цікаво, що спочатку сім’я Івашко Парфенія прибула на постійне місце проживання у село Янківці (тепер Зборівського р-ну). Однак на той час у Дубівцях не було коваля. Хтось з місцевого керівництва, взнавши про переселенця з “потрібною” професією відрядив у Янківці підводу. Коли коваль прибув у Дубівці на так би мовити “оглядини” – він вирішив замешкати у нашому селі. Як сам згодом згадував –“молот і наковальня були єдиним майном переселенця. У квітні того ж 1946 року у Дубівці прибувають сім’ї Михайла Щерб*яка, Михайла Перча, Анастасії та Єви Герських, Ганни Кобаринської, Максима Мудрого, Олексія Білецького та Семена Герського, котрі теж проживали у Лазах. Однак всі вони через якийсь час залишили село і переселилися до Львова. ..

Замість резюме:

Схиляючи голови перед жертвами злодіянь та всіх трагічних подій, що мали місце в нашій історії ми знову і знову висловлюємо переконання, – як заявили Леонід Кучма та Олександр Квасневський у спільній заяві, що «взаємне прощення – це шлях до повного примирення сьогоднішніх і майбутніх поколінь українців і поляків». А молодим хочу нагадати реальну історію тітки Ганни. Очевидний для неї  вибір між поляком та росіянином, базований на особистих враженнях та емоціях, не приніс їй щастя…

Від редакції: запропонований читачам  матеріал – це  уривки рукопису історії невеликого села на Тернопільщині. П. Василь Ханас надав  його спеціально для “Майдану”

More in Новини, Записки, Наша історія
roshen
«Укркондпром» закликає український уряд протидіяти дискредитації високоякісної української кондитерської продукції в Росії

Таким чином Асоціація «Укркондпром» відреагувала на заяву Голови Росспоживнагляду, головного державного санлікаря Російської Федерації Г.Оніщенка про заборону ввезення кондитерських виробів...

Close