Соціальний посередник як професія

Дубровський І.М., Рущенко І.П.. Соціальний посередник як професія (до питання професіоналізації соціального діалогу) / І. Рущенко, І. Дубровський // Бюлетень націнальної служби посередництва та примирення.2010. № 78. С.28 33

Соціальний посередник як професія
(до питання професіоналізації соціального діалогу)

В Україні відбувається процес інституціоналізації соціального діалогу, що є об’єктивним, корисним і актуальним процесом. Складовою цього процесу мусить стати професіоналізація відповідної діяльності. Йдеться про окрему професійну групу фахівців з питань діалогу, посередництва, примирення, яка мусить знайти своє місце у соціально-професійній структурі українського суспільства. Певним чином ця ніша вже починає заповнюватися з різних боків в контексті різноманітних ініціатив останніх двох десятиліть. Так, в Україні створено Національну службу посередництва та примирення, де співробітники виконують певні практичні функції в системі соціального діалогу переважно у сфері трудових відносин [1], мали місце пілотні проекти з системи відновлювального правосуддя за участі так званих медіаторів [2].

Але ми ставимо питання більш широко: суспільство, на нашу думку, потребує універсальних фахівців, що здатні реалізовувати загальні ідеї, принципи, діалогові технології в різних сферах, випадках, стосовно актуальних потреб соціуму. Вже сьогодні існує доволі розгалужене поле для професійної діяльності посередників, але суспільство трансформується, і прийдешні часи, безперечно, його розширять і сформулюють нові завдання перед корпусом професіоналів з соціального діалогу. Отже, мова йде про те, аби заповнити актуальну нішу, і одночасно працювати на майбутнє, бо інституціоналізація соціального діалогу співпадає з потужним соціальним запитом на подолання різноманітних соціальних конфліктів з мінімальними економічними, гуманітарними, психологічними втратами.

Ця спрямованість у майбутнє визначила й сучасні напрями наукового та практичного пошуку. Так, вітчизняними дослідниками запропоновано, по-перше, поняття «соціальний діалог широкого формату», за яким стоїть ідея застосування формату соціального діалогу за межами трудових відносин, і, по-друге, поняття «ситуативного соціального діалогу», коли спалахнув непередбачений соціальний конфлікт і є необхідність примирення сторін. Суб’єктами «соціального діалогу широкого формату» можуть бути державні інституції й органи місцевого самоврядування, представники бізнесу й відповідні структури, громадські об’єднання, рухи, організації й, навіть, спонтанні та тимчасові групи населення і окремі представники соціуму, тобто так звані стейкголдери (групи, яких об’єднав спільний інтерес) [3].

Суспільство є зацікавленим у тому, аби подібні конфлікти вирішувалися в інституційних межах. Саме тут і стає нагальною постать соціального посередника, що чітко уявляє процедурні моменти і здатний на професійній основі організувати цивілізований «ситуативний соціальний діалог». Ми розуміємо, що на сьогодні це виглядає доволі утопічно, але ця утопія може перетворитися на реальність і для цього варто зробити декілька практичних кроків в напрямках розвитку законодавства й професійної підготовки посередників. Так, важливим завданням є юридичне визначення статусу суб‘єктів, які можуть бути сторонами діалогу в соціальній сфері, наприклад, шляхом надання статусу асоційованого членства тим суб’єктам, які за формальними критеріями не мали представництва в існуючій системі тристоронніх відносин [4].

Ця ідея логічна за своєю суттю і, головне, реалістична для впровадження в Україні. Прикладом такого устрою діалогових відносин можуть бути країни так званого «північного корпоративізму» – Швеція, Фінляндія, Данія, Норвегія. Для цих країн притаманне наступне:

  1. Усестороння, цілісна, дисциплінована організація представництва інтересів суб’єктів соціальної взаємодії.
  2. Домінуючий секторальний тип управління конфліктними відносинами.
  3. Високий рівень взаємної координації дій представників зацікавлених (конфліктуючих) сторін.

Цікавим з цього приводу є данський досвід.У 2001 році уряд Данії розробив так звану «Стратегію глобалізації», визначивши проблему зайнятості однією з фундаментальних в розвитку і функціонуванні суспільства. На цьому має ґрунтуватися політика відносно малого і середнього бізнесу, підприємництва в цілому. В основі цієї стратегії лежить принцип «вирішення питань шляхом переговорів». Мета уряду — до 2015 року досягти найбільшої кількості новостворюваних компаній, але основний акцент ставиться на компанії з «високим потенціалом зростання», під яким розуміється створення координованої взаємодії керівництва і працівників.

Необхідно відзначити складність поставленого завдання з урахуванням надзвичайної низької частки безробітного населення (2,3%) і при рівні безробіття, яке економісти називають «безробіттям, викликаним структурними змінами економіки», від 3 до 4%. Фактично це означає, що від кінця 2008 року бізнес-модель Данії діє настільки ефективно, що в країні не вистачає населення для того, аби наповнити співробітниками компанії, які вже діють. На цьому тлі виникла ініціатива профспілок щодо включення до діалогової системи найманих працівників, які не тільки не належать до профспілок, але й не є громадянами Данії. Така можливість ситуативного діалогу закладена у законодавстві, яке передбачає великий ступінь свободи у вирішенні складних питань на місцевому рівні. В свою чергу, це викликало потребу у розширенні кола професійних посередників, до повноважень яких входить організація діалогу з будь-яких проблемних питань.

Данія для нас може слугувати і прикладом того, як готуються кадри для переговорного процесу. Там створено розгалужену систему навчання й професійної підготовки посередників з розрахунком на усі можливі ситуації, сторони соціального життя, типи суб‘єктів соціального діалогу. До неї належать:

  • підготовка професійних посередників у системі міжнародної робітничої освіти FIU (два коледжі) та міжнародної освіти 3F (чотири коледжі) з орієнтацією на усіх потенційних учасників конфліктних відносин;
  • підготовка так званих шоп-стюартів – фахівців з переговорів у трудових відносинах – навчальними центрами профспілкового об’єднання 3F (для осіб з вищою гуманітарною освітою – 6 місяців з відповідним ліцензуванням);
  • підготовка переговірників широкого профілю для соціально-економічної сфери (наприклад, Королівським університетом у Копенгагені на спільній магістерській програмі навчаються майбутні бізнесмени та представники громадських організацій).
  • курсове навчання переговірників з відповідною сертифікацією, яким підтверджується професійний статус соціального посередника. Сертифіковані фахівці, зокрема, залучені до загальнонаціональної арбітражної програми досудового або позасудового регулювання конфліктів, що значно поліпшує як власне організаційні, так і соціально-психологічні відносини на всіх рівнях.

Втім, в Україні сьогодні не існує окремої професійної групи фахівців такого роду, що актуалізує їх стандартизовану освітню підготовку, потребує ліцензування відповідної діяльності та введення її до реєстру спеціальностей.

Втілення ідеї професіоналізації діалогової діяльності ставить на порядок денний низку питань, які потребують відповіді спочатку на рівні теоретичного дискурсу, а потім і практичного вирішення. Отже, до цього кола можна віднести:

  1. Питання щодо назви професії, яке б відображало основний зміст професійної діяльності.
  2. Статус професії і відповідних фахівців у суспільстві.
  3. Окреслення сфер, галузей, випадків, які потребують професіоналів з соціального діалогу.
  4. Визначення основних функцій та компетенцій фахівців, тобто комплексу знань, навичок, вмінь, який потрібен для здійснення професійних обов’язків.
  5. Кар’єрні індикатори (ліцензування діяльності, вимоги щодо освітньої підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрового корпусу, надання професійних категорій та допусків до виконання робіт певного рівня складності).

Можна запропонувати кілька варіантів відповідних назв: «спеціаліст (консультант) з соціального діалогу», «менеджер примирення», «соціальний арбітр», «медіатор», «соціальний посередник». Остання назва як найкраще відображає зміст професії. Власне для організації соціального діалогу потрібен не арбітр, тобто суддя, а посередник, який, безумовно, дотримується нейтралітету, займає об’єктивну й незаангажовану позицію. Його місія полягає в тому аби допомогти конфліктуючим сторонам сісти за стіл переговорів, знайти консенсус, укласти угоду, він уособлює експертне знання у питаннях етики, психології, права переговорного процесу, володіє технологіями ведення діалогу та досягнення примирення. Надзавдання професіонала – не допустити загострення, не інституційних дій конфліктуючих суб’єктів, сприяти завершенню або припиненню протистояння з мінімальними суспільними втратами.

Терміни «медіація» й «медіатор», тобто той, хто в центрі (поміж сторонами конфлікту), також до певної міри відображають зміст професії, але вони вже активно використовуються, як ми вже згадували, у сфері ювенального відновлювального правосуддя. Проте використовуватися можуть різні назви на правах родового визначення професії й видових відмінностей стосовно певних сфер та випадків. Так, слова «лікар» й «офтальмолог» створюють подібний вербальний ряд. Отже, поряд із «соціальним посередником» можуть бути використані й інші назви, тим більше, коли вони вже знайшли використання у практиці посередництва та примирення. В найбільш широкому й універсальному сенсі соціальний посередник є професіоналом, який має необхідну підготовленість і формальне право брати участь у переговорних процесах як незаангажована фігура, що сприяє примиренню конфліктуючих сторін, забезпечує переговорний процес і допомагає укласти угоду, яка влаштовує основних суб’єктів конфлікту. Соціальний посередник мусить нести і певну відповідальність перед державою як за успіх переговорного процесу, так і дотримання законності, прав сторін та забезпечення суспільних інтересів.

Суспільний статус нової професії буде залежати від різних чинників, які відбиває громадська думка, але не варто забувати й формальні ознаки. Важливим кроком інституціоналізації є внесення назви професії до відповідного рубрікатора із зазначенням освітнього цензу. На наше переконання, діяльність соціального посередника є складною кваліфікованою інтелектуальною працею, яка потребує спеціальної базової підготовки рівня магістратури. Як компроміс, можна припустити видачу ліцензій на відповідну діяльність особам з вищою гуманітарною освітою (соціологи, правознавці, педагоги, психологи, фахівці з державного управління) за умови навчання на відповідних курсах. Соціальні посередники можуть бути в системі державної служби, займати певні посади в органах державної влади або самоврядування. Але не виключається на перспективу і варіант колегії приватних фахівців за аналогією з адвокатурою або нотаріатом (існують державні й приватні нотаріуси). Саме так в низці європейських країн вирішується питання щодо медіаторів в системі відновлювального ювенального правосуддя. Колегії медіаторів є незалежними від органів юстиції. Приватного соціального посередника можуть оплачувати як зацікавлені сторони, так, до речі, і держава на основі певних затверджених розцінок і тарифів.

Соціальний посередник може працювати у соціумі як на макрорівні, в національному масштабі, де перетинаються інтереси великих соціальних груп, так і на мезорівні (галузі, регіони, громади), і, навіть, мікрорівні, де конфліктуючими суб’єктами є малі групи або окремі особистості. Існує думка, що практика соціального діалогу поширюється виключно на сферу трудових відносин, стосунки роботодавців з найманими працівниками. Ми вважаємо, що діалогові практики є універсальними, соціальні конфлікти мають різну природу й проявляються в різних сферах, але шлях до примирення й заперечення брутального насильства, свавілля й руїни має універсальні дороговкази.

Таким чином, соціальний посередник знаходить реалізацію своїх компетенцій і у соціально-політичній сфері, де перетинаються різноманітні суспільні інтереси, виникають групові протистояння політичного, релігійного, екологічного, земельного характеру і з багатьох інших причин. Ми є свідками багатьох випадків стихійних протестів населення, виступів активістів громадських організацій, що є природним для демократичного суспільства. Але ми бачимо й інше: доволі часто протести приймають асоціальний характер або конфлікт заходить у глухий кут. Саме тут і не вистачає авторитетної фігури посередника. Безумовно, важливу роль у долі професійного корпусу посередників буде відігравати довіра до нього з боку населення, громадської думки як до співтовариства професіоналів і незаангажованих осіб. Посередництва потребує і сімейно-побутова сфера і судово-правова система, де конфліктні ситуації є масовим явищем, і лише низька загальна культура стримує широке використання посередників (хоча є і позитивні приклади, коли діалогові принципи втілюють сімейні психологи, конфліктологи, медіатори).

На соціальних посередників можуть покладатися наступні завдання:

  • прогнозування й профілактика соціальних конфліктів, дослідження латентних і неявних конфліктів;
  • діагностика наявних соціальних конфліктів, вимірювання конфліктного потенціалу, встановлення явних і прихованих причин;
  • організація та супроводження переговорного процесу, введення конфліктів в інституційне русло на основі принципів соціального діалогу;
  • консультування суб’єктів конфлікту та допомога у підготовці угоди;
  • інформування державних органів про стан конфліктів й небезпеку стихійного розвитку подій.

Отже, соціальний посередник мусить бути готовим до професійного виконання наступних функцій: прогнозної, діагностичної, експертно-консультативної, організаційної, профілактичної.

Виходячи із зазначених завдань та функцій до професійних компетенцій соціального посередника належить наступне:

  • теоретичні знання щодо природи соціального конфлікту та сутності соціального діалогу,
  • теоретичні знання й практичні навички у галузі соціальних досліджень для діагностування конфліктів та складання відповідних прогнозів,
  • знання та навички у царині профілактики й попередження конфліктних ситуацій,
  • володіння технологіями переговорного процесу з урахуванням вимог інституту соціального діалогу,
  • вміння складати угоди, які відповідають інтересам сторін й не суперечать чинному законодавству.

Ми переконуємося у тому, що соціальний посередник в ідеалі є усебічно підготовленим фахівцем, який вільно оперує соціологічними, юридичними, політичними, психологічними, економічними знаннями. Власне й готувати професіоналів можна на різній базовій освіті. Але ми віддаємо перевагу соціологічній освіті, бо професійна свідомість соціального посередника наповнена, передусім, соціологічними категоріями: «соціальна група», «соціальний інтерес», «соціальний інститут», «соціальний конфлікт» тощо. Також він мусить володіти навичками соціального дослідження, знати основи теорії соціальних технологій, бо діалоговий процес мусить виступати на практиці саме як соціальна технологія. Професіограма соціального посередника ще буде уточнюватися разом з розвитком ідеї підготовки відповідних фахівців через систему вищої освіти. Відповідно до цього, варто корегувати й освітні програми. Але вже сьогодні очевидно, що соціологічна освіта мусить бути ґрунтовно посилена юридичними, психологічними, політичними знаннями. Нарешті, підготовка соціальних посередників є державною справою у тому сенсі, що тільки держава може ставити відповідне питання перед існуючою системою  освіти, випереджаючи реальні потреби на ринку праці й формуючи запит на фахівців з соціального діалогу.

Принципове рішення цих питань, оскільки ця справа загальнодержавна, залишається за органами державної влади як основного регулюючого інституту та ініціатора професіоналізації соціального діалогу.

Список використаних джерел:

  1. Звонар В. Інституційні засади використання механізму міжсекторного партнерства в соціальній політиці України / В. Звонар // Проблеми і перспективи функціонування інноваційної системи держави в умовах глобалізації : матеріали XIII міжнар. наук.-практ. конф., 27 – 28  верес. 2007 р., Луцьк / відп. ред. М. І. Карлін. – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – С. 118 –120.
  2. Ювенальна юстиція: Навчальний посібник / Кол. авторів; За заг. ред. Крестовської Н.М. – Одеса: ОЮІ ХНУВС, 2006. – 246 с.
  3. Freeman, R.E. 1984, Strategic Management: A stakeholder approach. Boston: Pitman. P. 232.
  4. Варениця В. Соціальний діалог: громадянське суспільство і демократія співучасті / В. Варениця // Право і безпека. – 2009, № 2. – С.192 –196.

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут