Павло Садоха: Виступ Голови Спілки українців Португалії

 

Святіше духовенство!
Шановні українці!

Насамперед, хочу подякувати організаторам за надану можливість в рамках Всесвітнього Форуму українців підняти питання, які стосуються значної частини українців, популярно визначених в українському суспільстві як заробітчани.

За даними різних джерел чисельність українських громадян, що на даний момент знаходяться за межами України з причини покращення матеріального становища або, нерідко, і виживання, коливається в межах від 4 до 7 млн. чоловік, з яких більш, ніж 1,5 млн. перебувають у країнах Європейського Союзу.

І, власне, як представник українських трудових мігрантів в одній з Європейських країн, хотів би звернутися не тільки до уряду України, але й до провідників української нації, що сьогодні тут зібралися для осмислення питань: якою сьогодні є незалежна Україна, якою її сприймає Світ, як себе ідентифікують українці, як сприймають світову українську діаспору в Україні та чи є українці провідною нацією у своїй країні (своїй природній осідлості)? Глобальний процес трудової міграції не є виключно феноменом України, хоча за кількістю трудових емігрантів Україна займає серед Європейських країн провідне місце.

Нам, так званим «трудовим мігрантам», що продовжують називати своєю Батьківщиною – Україну, а себе українцями, хотілося би з’ясувати: чи для Уряду та Парламенту України ми є експортним товаром, на виробництво якого, хоча й затрачувалися кошти (освіта, медичне обслуговування) але, на який вже можна не виділяти кошти на «обслуговування», через не ратифікацію соціальних угод з країнами реципієнтами, неврахуванням інтересів трудових емігрантів у податковому, пенсійному, митному та виборчому законодавствах?

Експортний товар – який за минулий рік, тільки системами грошових переказів перевів у економіку України близько $ 6 млрд, а за різними оцінками експертів Світового банку та НБУ щорічні суми реальних грошових вливань в економіку країни з боку емігрантів можуть становити більш ніж $ 25 млрд, що майже в два рази перевищує запрошену суму допомоги в МВФ, яку не тільки потрібно віддавати, але й виконати непопулярні законодавчі зміни до бюджету країни.

Та, – головне питання – чи ці інвестиції допомагають розбудовувати Незалежну Україну, змінюючи соціальну інфраструктуру та створюючи робочі місця, від чого в цілому залежить і доля трудових емігрантів та їхнього повернення на Батьківщину? Чи жертовна робота українських жінок у Італії, Греції та інших країнах, розлучених із своїми дітьми для оплати їхнього навчання при теперішньому міністрі освіти не працює на виховання нових яничар, для яких українська мова і патріотичні почуття в майбутньому можуть стати перепоною в кар’єрному рості?

Своєю працею ми не тільки часто замінюємо соціальні інституції в Україні, фактично оплачуючи пенсії своїм рідним, але й здебільшого за власні кошти популяризуємо українську культуру у Світі, утверджуючи позитивний імідж українця–мігранта, якого на Батьківщині часто принизливо клеймують заробітчанином, відкриваємо Європі Україну, про яку донедавно понад 90 відсотків мешканців ЄС взагалі навіть і не чули; знали тільки, що існує «Рашн, Руссо», тобто все те, що утверджувалося і формувалося як історичний і політичний світогляд у Москві.

За десять років української трудової міграції у Португалії українці від безмовних нелегалів, переслідуваних своїми ж кримінальними бригадами, стали, за визначенням Вищого Комісара у справах міжкультурного діалогу при Кабінеті Міністрів Португалії, – зразком інтеграції у всі сфери економічного і культурного життя Португалії з низьким рівнем кримінальних випадків і соціального навантаження. Через наше об’єднання у Світовому і Європейському конгресах українців з іншими громадськими організаціями Європейських країн знаємо, що так само українці зарекомендували себе і в інших країнах Європи.

Але, живучи у демократичних країнах, ми переконуємося, що імідж нації залежить не тільки від працелюбності її представників, але й від правової стабільності, передбачуваності, прагнення до демократії та соціальної справедливості уряду країни, звідки вони походять.

А як можна пропонувати португальцям інвестувати в Україну свій капітал, якщо підписана попереднім урядом України в липні 2009 року соціальна угода між Україною і Португалією, яка за короткий час була вже ратифікована Португальським парламентом, загубилась в тенетах теперішнього українського уряду і, без якої вже багато непрацездатних через хвороби українських громадян опинилися за межею виживання. А незабаром, це буде стосуватися і тих, хто досягне пенсійного віку.

Така ж ситуація і в інших країнах.

Навчіть, як заохотити португальського туриста відвідати Україну, якщо перетнути Західну Європу до Батьківщини для українського мігранта є менш проблемним, ніж бути відразу приниженим на кордоні рідної держави?

Як нам не просити громадянства країни, де ми проживаємо, якщо консульство просто може перестати видавати своїм громадянам закордонні паспорти і видавати тільки тим громадянам, які працюють за контрактом (Постанова КМ №559 від 07.07.2010 р).

Решта категорій:
– офіційно займаються індивідуальною трудовою діяльністю;
– перебувають на обліку в центрах зайнятості і отримують субсидії по безробіттю;
– є засновниками малого бізнесу, необхідно їхати на Україну обмінювати паспорт.

Або без пояснень збільшити розмір оплати консульських послуг, не покращуючи при цьому умови роботи консульських працівників, які, нерідко, змушені працювати в позаробочий час через великий обсяг роботи?

Яким чином, пояснювати португальцям, які цікавляться нашою історією, що Україна продовжує бути незалежною державою, якщо після багаторічної ініціативи української громади по виконанню Закону України про Голодомор 1932-33 років, як Геноциду проти українського народу, 5 міст Португалії визнали це формулювання на законодавчому рівні, а до 77-ї річниці Голодомору МЗС України поширило звернення, яке швидше можна сприйняти, як дружнє привітання до російського колеги, ніж біль за жертвами свого народу?

А як нам пояснити світовому товариству, та і самим собі, чому на офіційному сайті Посольства України в Португалії з’явився перелік громадських організацій-вихідців з країн СНД в Португалії, в яких українці складають переважну більшість, керівники яких є активними членами координаційної ради російських співвітчизників і значаться на сайті Фонду «Русский мир». Типовими заходами, що організовують ці організації є наприклад «Дни славянской письменности и культури». Нас, як мінімум, не зрозуміють, якщо ми запитаємо португальських емігрантів, наприклад, у Франції, чи проводять вони свята романської мови чи створюють романські школи.

Яку Україну ми з такими організаціями маємо пропагувати світові? З ностальгією за радянським режимом? Чи новим, «словянским», де для української мови знову виділять місце у списку – діалекти?

Хочу окремо сказати, що нас – українців, які за викликом долі, опинилися за межами України, дуже хвилює і засмучує розгул україноненависницької (українофобської) політики, що часто виходить з парламентських засідань, з керівних кабінетів деяких обласних адміністрацій та мерій обласних міст.

Що нам відповідати на листи і дзвінки від наших співвітчизників з України, які масово почали до нас звертатися за останній рік? Як от, наприклад, «Шановні друзі! Допоможіть, будь ласка, виїхати у Португалію. Терпіти вже не можна. Особливо на сході України. Тут, як ви знаєте, винищують все українське та те, що ми називаємо європейським. З повагою, Олексій, Харків».

Яку, врешті, мову і культуру прагне український уряд, щоб ми не забули, якщо на 70 відсотків українське телебачення, яке можуть дивитися емігранти, є російськомовним, а газети, що видаються у Португалії, не тільки враховують суто російськомовну аудиторію, але й промосковські за змістом? Без комплексної державної допомоги не під силу самостійно забезпечити інформаційний простір, що дуже важливо для стримання швидкої асиміляції українських мігрантів. Та й, взагалі, ми ставимо питання: чи українська влада зацікавлена в підтримці національної свідомості українців, що є невід’ємною і натуральною складовою самоідентифікації кожного мешканця країн Європейського Союзу?

Чому у своїй праці ми можемо беззастережно довіряти у співпраці з Світовим та Європейським Конгресом Українців і постійно почуватися в опозиції до уряду власної держави?

Єдиною інституцією, яка найперша взялася допомагати і, навколо якої, власне, і створилися перші громадські осередки мігрантів у більшості країн Європи була Українська Греко-Католицька Церква, яка і надалі продовжує бути основним джерелом збереження української культури і соціальної допомоги мігрантам.

Ми бачимо ініціативу і дякуємо окремим інституціям, фондам, обласним та міським радам в Україні за небайдужість до наших проблем. За їхню підтримку, за прагнення не втрачати зв’язки і допомогу в забезпеченні підручниками для українських суботніх шкіл. В допомозі проведення українських заходів як, наприклад, «Дні українського кіно в Лісабоні» або концертів до Дня Незалежності України.

Та й загальна державна політика України після демократичних змін 2004 року була відчутно спрямована на підтримку зв’язків із закордонними українцями, на заохочення українських громадян повертатися. І, дійсно, в цей період багато українців почали повертатися в Україну для інвестування зароблених грошей і життя на Батьківщині.

Також, відчутними були для української громади в європейських країнах євроінтеграційні прагнення України. В зв’язку з цим і змінювалося ставлення до українських мігрантів.
Українці перестали сприйматися як інструмент московської політики радянського режиму, що сприяла підриву демократичного устрою у Світі, а як народ, що боровся за свою незалежність і переміг.

Тому ще раз хочемо звернутися до теперішніх керівників нашої держави з основним питанням: Ким є українські трудові мігранти для українського уряду –
товаром, зрадниками чи тими, хто допомагає розбудовувати Українську державу?

А всіх співвітчизників в Україні та у Світі сущих закликаємо: Будьмо собою та не біймося бути подібними до всіх визнаних і гордих націй світу шанованих!
Слава Україні!

Голова Спілки українців Португалії
Павло Садоха
www.spilka.pt