Йосиф Сірка
Так мовить німецьке прислів’я, а українське звучить подібно: Що край, то звичай! Та прислів’я стосуються не траґедій, а життєвого досвіду людей, спільнот, країн. Трагедії є також пам’яттю людей, поваги до жертв катастроф, тероризму, диктатур, воєн та природніх катастроф. Пам’ять про жертви є також доказом нашої зрілості, нашої культури, нашої інтеліґентності.
Відзначення 10-ої річниці жертв тероризму в США показало перед цілим світом повагу до жертв терористичних актів перед 10-ма роками. В Нью Йорку 11 вересня зійшлися не тільки президенти США Обама та Буш, але й тисячі людей, які задокументували, що пам’ятають про жертви – батьків, чоловіків, дружин, дітей, друзів, знайомих. Без різниці політичної орієнтації, учасники величавого відзначення брали участь у 10-ій річниці безглуздого терористичного нападу на Світовий цент в Нью Йорку та будинок Пентаґону. Годинами зачитували тут імена жертв родичі загиблих – батьки, діти та родичі і стверджували, що вони пам’ятають про них!
Який же контраст до української дійсності, коли читаєш в українських засобах масової інформації, що у столиці України в музеї Голодомору в Калиновому гаю були зруйновані меморіяльні таблички з назвами сіл, які були жертвами Голодомору – організованого окупаційним большевицьким режимом!
Якщо б в Україні хотіли слідувати прикладові США, щодо відзначення трагедії для країни, то потрібно було б тижні щоб зачитати прізвища голодом замордованих понад 10 мільйонів українців! Серед 3-х тисяч жертв терористичного акту в США 11 вересня 2001 року були і жертви з різних країн світу, тому й відзначали цю річницю в Канаді, якої 21 канадець стали жертвами теракту та навіть Філіпіни пом’янули жертву, яка була філіпінською громадянкою. Різні телевізійні канали по всьому світу передавали урочистості з Нью Йорку, де годинами зачитували прізвища жертв, де виступали колишній президент США Дж. Буш та сучасний Б. Обама.
І знов неприємні спогади про Україну, де, всупереч Закону, заперечують Голодомор, де знущаються над пам’яттю жертв, де оберігають (та навіть ставлять новий) пам’ятник катові мільйонних жертв, де безкарно руйнують хрести жертвам Голодомору і то лише для того, щоб догодити сусідові, який не хоче дозволити правду про Голодомор, який заперечує не тільки нашу історію, але й наше існування взагалі.
Президент України та інші посадовці часто обіцяють довести Україну до Европи, куди вона й належить. Справа не в обіцянках, бо їх в Україні вже стільки наслухалися, що й вуха болять. Справа у діях, у поведінці, а тут вже українські посадовці дуже відмінні від цивілізованого світу. Якщо навіть на 21-ому році дехто в Україні не зрозумів, що запереченням своєї історії – заперечують самі себе, то й заяви про наміри належати до Европи залишаться лише заявами, щоб приховати повернення у криваве минуле.
Можна не погоджуватися з зовнішньою політикою США, можна не любити американців, але не можна заперечити, що вони вміють шанувати своїх героїв, що вміють шанувати жертви воєн та терористичних атак.
Українці могли б повчитися у цієї великої країни як ставитися до жертв не тільки природніх катастроф, але й терактів. При сучасній технології не обов’язково треба університет, щоб мати знання, але чого не навчишся з історії, того не дасть жоден університет, чи комп’ютер.
Поки в Україні руйнуватимуть історичну пам’ять народу, поки безкарно будуть знущатися над пам’яттю жертв Голодомору та комуністичного терору взагалі, то не слід себе зараховувати до цивілізованих країн.
Руйнування меморіальних табличок в Калиновому гаю Києва та всесвітнє відзначення 10-ої річниці терористичної атаки на США є саме тим прикладом до чого може допровадити комуністична ідеологія, яка ніколи не звертала увагу на жертви – вона ж бо трималася тільки завдяки терору.
Отже, справа не в звичаях, але у повазі! У повазі до ближнього, до жертви, до свого минулого!
Торонто, 11 вересня 2011 р.
Як хвилює живих ще українців паплюження пам”яті про загиблих від рук окупантів, видно хоч би з реакції не тільки на саму цю обурливу подію, а й на цей допис… Не те, щоб “всьо равно”, а якось не до цього… Камуфлож от воно якось больчей, чи ще якась там дурина, яка відволікає очманілих від серйозніших подій… А головне – мовчать так звані “еліти”, культурні, літературні, демократичні, з руху, чи просто так “патріоти уркаїни”, яким миліше воювати з в”єтнамцями, ніж з дійсними окупантами. Ось і думайте, що таке було рухом, хто є очільники чисельних “патротичних” партій і об”єднань, свободних і не дуже. За двадцять років нароблено вже такого, що можна визначити без глибокого аналізу кожного, хто смердить на небосхилі… Кругом одні будівничі регіоанальної комуністичної радянської республіки та руSSкава міра. А якщо й “апазіция”, то для контрастування існуючих очільників, щоб можна було перед європами та штатами звітувати – ось бачте, у нас демократія, ходять, протестують…