Джозеф Марія Бендічо: Часом люди, що мовчать, спілкуються значно більше за тих, що говорять

“З точки зору художників у студії завжди є людина, яка нічого не робить, а лише спостерігає, часто такою людиною був я. Часом люди, що мовчать, спілкуються значно більше за тих, що говорять”, – саме так під час прес-конференції представив свій фільм “Інтенсивність” один з двох іспанських режисерів короткометражного кіно представлених на 41-му кінофестивалі “Молодість” Джозеф Марія Бендічо (Josep Maria Bendicho).  Кореспондент “Майдан-Інформ” скористалась нагодою записати інтерв’ю з автором одного з найбільш обговорюваних фільмів на кінофестивалі.

Олена Весел: Яка головна ідея Вашого фільму?

 

Джозеф Марія Бендічо (Josep Maria Bendicho): Основна ідея? Я назвав фільм «Інтенсивність». Я хотів поговорити про інтенсивність буття художника, що займається абстрактним живописом. Я близько знайомий з кількома художниками. У мене багато друзів художників і вони змушують мене їм заздрити, бо вони працюють наодинці. Нам – кінематографістам – потрібні команда, місцевість, кастинги, гроші, дискусії. А їм ні. Вони працюють зовсім самі, вони працюють у повній тиші, але у їхній роботі є багато спілкування. Я маю на увазі під інтенсивністю інтенсивність з якою хлопці і дівчата працюють у повній тиші, але у них в середині них відбувається дуже і дуже багато речей. Вони трапляються поки вони працюють. Ось чому мій фільм називається «Інтенсивність».

Олена Весел: Цей фільм присвячений комусь з Ваших друзів?

Джозеф Марія Бендічо: Так, на жаль. Це був мій найкращий друг. Його звали Ксаві Грау Коста (Xavi Grau Costa). Він помер. І я вирішив зняти цей фільм, коли я був у лікарні. Я сидів і чекав чекав його смерті. Він помер від хвороби – я не знаю, як вона називається англійською мовою, але це якось пов’язано зі склерозом. Він хворів кілька років і помер у 2005-му році. Він був абсолютно захоплений своєю роботою. І я був абсолютно захоплений його роботами. Полотна, які глядач бачить у фільмі, – звичайно це короткий метр, але вони там є,  – це його роботи. І звичайно вони були зроблені  з величезним натхненням. Але я сидів у лікарні і чекав його смерті. І я почав думати про те, як це: коли хтось дуже тобі близький – вмирає? Це має бути насправді екзистанційний момент у вашому житті. Ви не думаєте ні про що інше, ви думаєте про те, що таке життя. Ми були справжніми друзями. Він розумів мене дуже добре, а я дуже добре розумів його. І я почав думати про те – що означає бути живим. Коли мій друг помирав, він сказав мені: «Живи і не залишай свої мрії нездійсненними». І це був той момент, коли я зрозумів: ось зараз я тут живий і ви також тут живі, але завтра мій літак полетить до Іспанії і я повернусь до Барселони. І я не знаю, що трапиться. Звичайно, я сподіваюсь, що знаю. Але хто насправді знає? І я вирішив прожити своє життя так, щоб воно співпадало з моїми мріями. Я маю на увазі – люди, ми все ще живі і наше основне завдання – іти за нашими мріями. І в цей момент я написав сценарій для того, щоб допомогти моєму другу. Я написав сценарій, знайшов приміщення, але саме в цей момент я вирішив цілковито іти за своїми мріями. І я став режисером, бо це також означало іти за мрією.

Олена Весел: Чи можна сказати, що цей фільм став втіленням Вашої мрії?

Джозеф Марія Бендічо: Ну… З одного боку, я хотів не дати людям забути Ксаві Грау Косту (Xavi Grau Costa) – мого друга. Але зважаючи на те, що я став режисером завдяки цьому фільму, то так – це було втілення мрії.

Олена Весел: Зараз Вас називають одним із найкращих режисерів короткометражних фільмів в Іспанії…

Джозеф Марія Бендічо: Якщо бути чесним, то я з цим абсолютно незгоден. Хто знає? Я сподіваюсь, що цей день колись настане, але наразі це неправда. Я лише один режисер. Я людина. Я режисер. І я живу в Іспанії. Наразі це все.

Олена Весел: Яку роль відіграє абстракція у Вашому фільмі?

Джозеф Марія Бендічо: Якщо говорити про мій фільм, то також дуже важливо пояснити, що коли люди дивляться мій фільм… Власне Ви бачили мій фільм. І, з одного боку, я дуже сподівався, що ви мене зрозумієте. Але з іншого боку, я так само сподівався, що ви не зрозумієте нічого! Я маю на увазі, що він про художників, що займаються абстрактним мистецтвом. Коли ви дивитесь на абстрактні полотна, то з одного боку ви розумієте, але з іншого боку ви геть нічого не розумієте? Чи Ви зі мною згодні? І це було важливо для мене. Саме тому я обрав саме цей стиль показу для свого фільму.

Олена Весел: Яку роль у Вашому фільмі відіграють звуки?

Джозеф Марія Бендічо: Насправді це дуже тихий фільм. За 9 хвилин там можна почути лише 2 речення. Це тому, що художники зазвичай працюють у тиші або слухають радіо. Зазвичай це радіо. Тому що ви маєте радіоточку і коли радіо є у кімнаті і до нього можна прислухатись, коли того хочеться, або навпаки не прислухатись, коли того не хочеться. Я не знаю як Ви, але коли я слухаю музику, то і моя мої думки ідуть слідом за тією музикою. І вона оточує вас. І ви прислухаєтесь. Але радіо – це абсолютно надзвичайний і чудовий засіб комунікації. І якщо ви хочете – ви звертаєте на нього увагу, якщо не хочете, то не звертаєте.

Олена Весел: У програмі було кілька українських фільмів. Чи вони Вам сподобались?

Джозеф Марія Бендічо: Я бачив короткометражний фільм Марини Вроди. Мені дуже сподобалась її робота. Цей фільм абсолютно відрізняється від мого, але насправді не настільки. Я маю на увазі, що Марина дуже вільна у тому, що вона знімає і як вона знімає. І це дуже помітно навіть у тому, як знято цей фільм – людина сама, сама, сама, сама… Це не комерційний фільм. Але, на жаль, на фестивалі я зміг подивитись лише одну українську роботу.

Олена Весел: Чи знали  Ви щось про Україну до приїзду сюди?

Джозеф Марія Бендічо:  Знаєте, я не дуже багато знав про Україну, коли їхав сюди. Я лише прочитав «Тараса Бульбу» Гоголя і знав про Нестора Махно. Я каталонець. А у Каталонії в минулому був дуже серйозний анархічний рух. Дуже великий був у 40-ві роки. А в Україні великий анархічний рух був у 20-х роках. І це чи не дві єдині частини світу, для яких анархізм мав настільки серйозне значення. Махно був лідером. У цьому русі дуже складне ставлення до лідера звичайно, але насправді основними героями є прості люди. Я маю на увазі Вас, себе, інших людей, що зараз знаходяться  в залі, і Нестор Махно – є найбільш відомим провідником цього руху. Він не єдиний. Але він найбільш відомий.

Олена Весел: Ви вперше в Україні?

Джозеф Марія Бендічо: О так, я тут вперше і мені дуже сподобалась ваша країна. Я насправді дуже задоволений фестивалем 41-м фестивалем «Молодість». Я багато чому навчився. Я зустрів дуже багатьох режисерів. Серед короткометражних фільмів, відібраних для конкурсу, я побачив насправді чудові роботи. І дуже хороші також були повнометражні фільми. Люди були дружньо налаштовані. І дуже багато людей підходили до мене і говорили про мій фільм. Дуже різні люди отримали від мого фільму задоволення і це мене дуже зачепило. Мій фільм дуже екзистанційний. Мені чомусь здається, що дуже багато людей тут його полюбили. Звичайно не всі. Принаймні я сподіваюсь, що не всі. Але я дуже сподіваюсь, що люди впіймали основну ідею, яку я хотів передати. І це мене дуже вразило. Київ дуже гарне місто. Насправді дуже гарне і в ньому живуть дуже привітні люди. На жаль, я не розмовляю українською мовою. Взагалі не розмовляю. Єдине слово, яке я знаю, це «Дякую». Я тут провів 7 днів і це чудове місце з чудовими людьми.