Днями Вікторія Сюмар у “Фейсбуці” запитала про те, чи відбуваються зміни у країні знизу чи зверху, і чи вони “залежать від розвитку суспільства чи від позиції еліт”. Свою коротеньку і трохи банальну, слід визнати, відповідь про те, що для ефективних змін необхідна спрямованість різних “векторів волі” на один результат, я б хотів трохи подовжити.
Попри те, що історія, як відомо, нічому не вчить, а лише карає за незнання і так само неуникнено хисткими є всі історичні аналогії, минувщина все ж дає масу ілюстрацій успішности чи неуспішности реформ у залежности від всяких і різних чинників, серед яких поточні взаємини провідної верстви з “поспільством” часто-густо мали вирішальне значення. Щоб далеко не ходити і не згадувати зайвий раз “верхи не могут, низьі не хотят”, кілька вітчизняних прикладів.
Потужність і тривала успішність виступу Богдана Хмельницького була обумовлена існуванням об’єктивного “суспільного запиту” на зміни: велика кількість військового люду з колишніх “панцирних бояр”, котрим не виявилось місця у політичній системі Речі Посполитої і котрі, відтак, склали кістяк професійного козацтва, тільки і чекала нагоди для виступу за власний статус, обійдений “злотими шляхетськими вольностями”. З іншого боку, селянство, яке в той час якраз втрачало раніше надані землевласниками “слободи”, з радістю відкрило для себе можливости не лише уникнути повинностей, але і “грабувати награбоване”.
Проте коли після перших успіхів спрямованість векторів волі та прагнень професійного військового стану (домогтися шляхетських прав) та масово “покозаченого” селянства (позбутися панів, здобути землю) розбіглася, то нічого хорошого, як відомо, не сталося, а сталися натомість “масовий захід” у Переяславі, московська ідеологічна війна і просто московська війна, провал не підтриманих населенням державницьких прагнень Виговського з Немиричем, а далі – руїна.
Гетьман Павло Скоропадський провадив реформи “згори”, спираючись лише на вузесеньке несоціалістичне коло і на німців (прикликаних раніше в Україну соціалістичною Центральною радою), намагаючись стимулювати формування класу середніх українських землевласників, котрий, на жаль, сформуватися не встиг. Українські партії, майже тотально соціалістичні і так саме майже тотально захоплені божевільними соціальними експериментами, тоді демонстративно відмовили гетьманові у підтримці, внаслідок чого той “будував Україну назло українцям”, розпачливо питаючи у Донцова: “ну де ті українці, з якими можна працювати? Дайте їх мені”. Дати було нізвідки – Винниченко з товаришами у той час хотіли вичитаного з казок світлого соціалістичного майбутнього, а селянство, природно, хотіло землі, причому бажано всієї і обов’язково одразу. Вектори воль і зусиль не зустрілись в одній точці, на одній меті – і знову нічого хорошого не сталося: антигетьманське повстання, подальший крах Директорії і большевицька навала.
Українські повстанці початку ХХ-го століття – від Холодного Яру до Махна, прагнули до змін “знизу”, та хоч і продемонструвавши дива героїзму, зрештою програли, будучи позбавленими належного і сильного зустрічного вектору “згори” – ні політично напівпритомна лівацька Директорія, ні надалі Петлюра нічого адекватного запропонувати не змогли. Про наслідки краще помовчати.
“Помаранчева революція” перемогла, як здавалося, саме тому, що знов-таки зустрілися два вектори: національне обурення режимом і його виборчим паскудством вкупі з персоналією зека – з одного боку та зустрічний вектор “бунту мільйонерів-західників-демократів” проти проросійських, совкових і кримінальних мільярдерів. Проте то лише здавалося, бо вектор “згори“ виявився дефективним, а “мільйонери-західники-демократи“ виявилися лише тільки мільйонерами, при тому якщо не проросійськими і кримінальними, то не менш совковими і так саме політично неадекватними як колись Винниченко з компанією. Що з того вийшло, знаємо – “покращення життя вже сьогодні“ і пацанська “стабільність“ (щоправда, не дуже стабільна, але то інша тема).
Помаранчеві з білосердечними програли не внаслідок якихось підступів Росії, Заходу, жидомасонів чи інопланетян тощо, не через світову кризу і не через те, що вони дурніші від регіоналів (не дурніші, такі самі), а тільки через те, що щойно по піровій перемозі вектор “знизу” для них втратив інтерес (а думали, що і значення).
Комунікацію з громадянином-виборцем – комунікацію зі створенням реальних, а не паперових механізмів впливу “посполитих” на політику, на виборчі списки, з відповідальністю влади і політиків за “блаблабла”, вони підмінили клікушеством, марнословством, марнодійством та ідіотськими бубонілками штибу “вона працює, а ми здобули”. Зрозуміло, що вектор “знизу”, не зустрівши належного відгуку “згори”, матеріалізовався для тих, хто був нагорі, кілком. Або ж палею. Заслужили, welcome.
Дещо спрощуючи і абстрагуючись тут від зовнішніх чинників (не можна не визнавати, що скажімо Центральна Рада чи Директорія діяли за надзвичайно складних зовнішньополітичних умов, але ж якби по-іншому діяли…), необхідною умовою успішности змін є, вочевидь, максимальна взаємність прагнень і зусиль суспільства і політичних центрів впливу. Напевно, ідеалу тут досягти неможливо, бо ж необхідність “затягувати паски”, хоч би і тимчасово, навряд чи викличе ейфорію у населення, а необхідність вести прозору політику під громадським контролем і відповідати за свої дії – цуценячу радість у влади, але менше з тим.
“Якщо реформи є непопулярними – це погані реформи“, – сказав якось Олександр Пасхавер. Популярність реформ не може бути абсолютною, проте “піддослідний“ реформування принаймні має бути вчасно та чесно поінформований реформаторами про шляхетну мету тих реформ, про доконечну їх необхідність, про вимушеність пов’язаних з ними тимчасових ускладнень та про рівну міру тих ускладнень для всіх.
Кажуть люди, скоро вибори (якщо, звісно, їх знову не визнають “злочином проти народу”, не скасує ВРУ чи не просаботує ЦВК), відтак спокушені владою чи то її перспективою співгромадяни розпочали зворушливу передвиборчу метушню, супроводжувану знайомою піснею про об’єднання, нових лідерів, альтернативи злочинному режиму та альтернативи нафталінній “канонічній” опозиції тощо. Марнота марнот. Минулі вибори наочно показали, що тепер українця не візьмеш гасломовками, мантрами і страшилками – з ним треба працювати, і то відповідально та ввічливо. Нині секрет перемог непровладних сил не у мегатонах грошей і не у засмічуванні інформпростору істериками та агітпропом (сьогодні інтернет швидко відправить погано пахнучий “мислевірус” бумерангом у лоба його авторам), а:
– у чистих списках, не зіпсованих наявністю одіозних персонажів,
– у прозорому формуванні тих списків (чому пан А на такому то місці, а пані Б – на такому то, за які заслуги),
– у забезпеченні впливу виборця на формування передвиборчих програм і у притомному поясненні, яким чином забезпечуватиметься відповідальність за втілення цих програм,
– і, врешті, в узгодженні з виборцями мети свого походу до влади, котра має бути чітко вписаною у форматі “проблема – мета – засоби – ресурси – результат”.
Без цього нічого хорошого не станеться, перевірено. У найкращому випадку – чергова епічна лажа, у найгіршому – нова руїна.
Коли в одній точці стрічаються “вектори волі“, спрямовані на один результат, спільну перемогу, досягнення спільної мети – виникає (без багаторічного словоблуддя і щоконадування) національна ідея, котра працює.
Коли “верхній“ вектор з якихось причин не знаходить опори з протилежного боку, він зависає сумним та відірваним від реалій іржавим непотребом, боляче б’є по головах перехожих посполитих і врешті завалюється, тягнучи за собою на сміттярку своїх конструкторів.
Коли об’єктивно сформований вектор “знизу“ не знаходить зустрічного, взаємного прагнення “еліт”, він виявляється для останніх гострою палею, а “еліти” у своєму “елітарному” самозамилуванні і з усіма своїми “понтами” і претензіями, нерідко виявляються не стільки елітами, скільки лайном.
Правники (а може і не тільки), знають, що як існуючі суспільні відносини обумовлють певний рівень і певний зміст їхнього правового регулювання, так і прогресивні правові акти, можуть “підтягувати” суспільні взаємини до своєго рівня. Відносини між суспільством і центрами політичного впливу дещо подібні: залежно від обумовленої різними чинниками ситуації кожна зі сторін може “підтягнути” іншу, головне – взаємно погодитись щодо мети і щодо правил поведінки.
Ще не пізно.
Олександр Северин, виборець
p.s. У контексті теми “чистого парламенту” варто почитати це:
https://maidan.org.ua/2011/09/borotba-z-politychnoyu-koruptsijeyu-u-postkomunistychnij-evropi/
https://maidan.org.ua/2011/09/chomu-bula-uspishna-koalitsiya-za-chystyj-parlament/
Пане Олександре, дякую. Як завжди вірно, точно, влучно… На жаль, поки що чекає свого впровадження.