Помер Василь Іванович СІРИЙ
заступник голови Всеукраїнського товариства політичних в`язнів і репресова-них
Народився у Кодимі на Одещині 4 квітня 1926 року. Закінчив географічний факультет Одеського педінституту і з 1955 року вчителював у Семенівці, потім у Кодимі. Любив свою роботу, був зразковим учителем. Влаштовував туристичні походи й екскурсії. Разом з батьком побудував дім, насадив сад, виростали сини Борис 1953 та Олег 1956 р.н.
Та 1968 р. новий секретар райкому партії Мервінський на місце безпартійного Васи-ля Сірого захотів улаштувати свою дружину, яка не мала педагогічної освіти. Учитель десь необачно сказав, що членам партії все дозволено. За ці слова його серед навчального року звільнили з роботи. Написав листа Л. Брежнєву. Його викликали в обком партії і по-новили на роботі. Але в розмовах з колеґами Сірий називав КПРС непорядною, тому 28.03.1969 р. за наказом Одеського облвно був остаточно звільнений за ст. 47, п. ”г” КЗОТ УРСР. Це була фактична заборона на п! рофесію.
В.Сірий узявся за перо і написав книжку ”Пагубность однопартийной системы и ее последствия”, у якій були розділи ”Превосходство политического плюрализма над монизмом”, ”Страна Советов – страна контрастов”, ”Ленин без маски” – в останній були зібрані антилюдські висловлювання В.Леніна, підписані ним документи про «червоний терор». Як приклад, навів розстріл за дві доби 1920 р. 156 мешканців Кодими. В.Сірий кваліфіку-вав партію як чужорідну в Україні (бо й створена вона була в Москві з неукраїнців), як організацію пр! офесійних бандитів. Шукав можливості передати рукопис за кордон. Але в день 100-річчя з дня народження Леніна був заарештований.
Вирішив «пустити червоного півня» саме на ювілей Леніна. Обрав Жовтневу площу, де будувалося нове приміщення Одеського обком КПУ. Заздалегідь відірвав у штахетах огорожі нижні цвяхи, щоб під час демонстрації зайти і підпалити складені там дерев`яні матеріали. Замовив зварювальникові дві металеві заготовки, які сам наповнив порохом, придбаним у мисливських крамницях, і мав намір використати їх як саморобні бомби. Одну з них випробував у степу в лісопосадці, вона вибухнула від запалу.
22.04.1970 р. В.Сірий узяв у свій «Москвич» пальне, обріз, бомбу, запал до неї і їхав у напрямку Жовтневої площі. На перехресті, де міліціонер пропускав демонстрантів, йому перекрили дорогу. Група захвату схопила В.Сірого і відвезла в управління МВС. За дві години його перевезли в КГБ на вулицю Бабеля. Очевидно, його зрадив чоловік, на якого розраховував як на спільника.
В.Сірий був звинувачений за п`ятьма статтями КК УРСР: 56 – «зрада Батьківщини»; 62 – «антирадянська агітація і пропаганда»; 75 – підготовка до втечі за кордон ”з метою відкритої боротьби проти СРСР”; 89, ч. 2 – підготовка до спалення адміністративного приміщення; 222, ч. 1 – зберігання вогнепальної зброї та вибухових речовин.
На слідстві В.Сірий заявляв, що викриє на суді тих, хто безпідставно і незаконно звільнив його з роботи, а також одеських партійних високопосадовців. Не бажаючи розголосу, Одеський обласний суд за велінням КГБ спрямував Сірого на експертизу у Всесоюзний науково-дослідний інститут загальної і судової психіатрії ім. проф. В.П.Сербського, де його утримували два місяці. Діагноз – ”шизофренія параноїдальної форми”. 13.10.1970 р. Одеський обласний суд розглянув справу Сірого без звинуваченого і свідків. За постановою суду спрямований до ! спецпсихлікарні без визначеного терміну. «Лікування» тривало 13 р. і 3 міс. Це було жахливе катування.
Утримували Сірого у Дніпропетровській СПЛ. Застосовували сульфазин (”сєра”), після якого температура піднімається до 40 гр., людина зазнає невимовного болю у всьому тілі. Застосовували інсулінові коми. При цьому людина втрачає свідомість, три години лежить, міцно прив’язана до ліжка. Виводять з цього стану, заливаючи глюкозу в рот. Це нестерпна мука. Сірий прийняв 35 таких процедур. Вижив лише завдяки своєму міцному організмові.
Тим часом дружина покинула на свекруху паралізованого вже 14 р. свекра, обжите обійстя в Кодимі, забрала дітей і виїхала в Дніпропетровськ, щоб бути ближче до чоловіка і якось допомагати йому. Приходила на побачення і не впізнавала його: обличчя квадратне, розпухле, як і все тіло, він не міг розмовляти, лише дивився на неї. У нього текли сльо-зи, з рота виділялася піна, тіло було як дерев`яне, він ледве човгав ногами.
В.Сірий зустрічався в Дніпропетровській СПЛ з Леонідом Плющем, якого дружина з допомогою світової громадськості 1976 р. зуміла вирвати з цієї катівні і виїхати з ним за кордон. 1.04.1979 р. Сірого перевели в Казанську спецпсихлікарню, де тримали три роки. Ім`я політв`язня Сірого було вже відоме у світі. Його звільнення домагалася українська діаспора.
У 1983 під загрозою виключення радянські психіатри змушені були вийти зі Всесвітньої психіатричної асоціації і не брали участі в роботі Всесвітнього Конґресу психіатрів на Гавайських островах, де виступили колишні в`язні СПЛ генерал Петро Григоренко та Леонід Плющ.
1982 р. Сірого перевели в Дніпропетровську психлікарню загального типу і 25.02.1983 р. звільнили. Йому не видали ніякого документа, так ніби він і не жив ці 13 років. Щоб заробити трудовий стаж, Сірий влаштувався в універсамі приймальником склотари.
Тим часом син його був ув`язнений за сфабрикованим звинуваченням. Батько відважився поїхати шукати допомоги в Андрія Дмитровича Сахарова, засланого в м. Горький. 17.09.1985 р. його затримали біля помешкання А.Сахарова і відправили додому. У зв`язку з цією поїздкою 25.10.1985 знову заарештували і тримали ще 140 діб в обласній психлікарні. У неволі загалом С. провів 4.832 доби, 13 років і 3 місяці.
Уже за часів «перебудови» місцеві психіатри домагалися, щоб Сірий прийшов на комісію для зняття діагнозу. Він не з`являвся. 1994 р. добровільно пройшов огляд у київській Асоціації психіатрів України (Семена Ґлузмана). Асоціація надсилала запит до Дніпропетровської СПЛ – справу не надіслали. Тоді Асоціація сама встановила, що В.Сірий ніколи психічними хворобами не страждав.
З 1989 р. співпрацював зі Всеукраїнським товариством політичних в`язнів і репресованих. У 1993-94 рр. створив Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську та Кіровоградську обласні організації ВТПВіР. З 1993 р. Сірий – голова Дніпропетровської організації, 1998 р. на VI Зборі обраний заступником голови Товариства. 1994 р. балотувався кандидатом у депутати Верховної Ради.
Попри ретельні обшуки, дружина зберегла чернетки праць чоловіка, що були сховані в дровах. Василь Сірий відновив їх, написав спогади, які, сподіваємося, будуть опубліковані. 2006 р. нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Помер Василь Іванович 9 листопада 2011 року в Дніпропетровську.
Інтерв`ю В.Сірого, записане 3.04. 2001 р., можна прочитати на сайті Харківської право-захисної групи «Музей дисидентського руху» http://khpg.org/archive/index.
Василь Овсієнко