Не бійся! Не мовчи!

Гадаю, не помилюся, коли скажу, що причиною всіх наших негараздів у рідній, але не своїй державі, є ми самі, з нашими страхами, пасивністю, нехіттю до громадської й політичної праці. За 20 років незалежності наш совковий менталітет не тільки не вивітрився, але й успішно передався нашим дітям, які чи не поголівно ним затруєні, хоч і народилися вже після розпаду СРСР. Нікчемні боягузи й ледарі (за дуже рідкісними винятками), ми лише можемо скиглити на кухнях, нарікати на «бандитську владу», чиновників-бюрократів і хабарників, на хамство в сфері обслуговування, суцільний бардак у країні. Коли ж спитати отакого стогнія, а що ж він особисто зробив задля усунення цих суспільних вад, то, найімовірніше, почуєш від нього таке: «А що ти з ними зробиш? Це ж бандитська влада, у них – кругова порука! Ти проти них – ніщо, піщинка: що схочуть, те й зроблять з тобою – і кінців не знайдеш! Воювати з ними – тільки марнувати час, а то ще й по лобі дадуть!»

Проте, час від часу трапляються повідомлення в пресі і чуєш від людей про окремі успішні випадки боротьби громадян із чиновницьким свавіллям, корупцією, побутовим хамством. Саме ці громадяни повідомляють органи про факти вимагання хабарів, організовують сусідів на захист парку чи дитячого майданчика від забудовників, влаштовують голодування, пікетування і – що найцікавіше! – іноді перемагають!

Тому хотілося б, щоби про такі факти успішної боротьби з несправедливістю можновладців, порушенням ними наших громадянських прав ширше повідомляли ЗМІ – і це було б чудовою школою для інших, як треба захищати свої права, свою честь і гідність як громадянина України.

Пропоную «Майданові» увести постійну рубрику під назвою « Я зробив це!» і друкувати в ній розповіді читачів про їхній власний досвід переможної боротьби за свої права, що, безумовно, надихне на активну громадську діяльність тисячі людей, які зараз вагаються або не знають, як почати, куди звертатися, де шукати спільників.

Нижче хочу поділитися власним досвідом такої боротьби протягом останнього року – і не для того, щоби похвалитися, а тільки щоби показати іншим, наскільки це просто й необтяжливо, якщо маєш хоча б трохи наполегливості.

Епізод перший: Державна мова

Одного ранку ще минулої осені я сів у 75-ту маршрутку у Винниках (передмістя Львова). Через деякий час зауважив, що водій звертався до пасажирів лише російською мовою. Така демонстративна неповага до державної мови та її носіїв ( 99% винниківчан – українці) мене просто шокувала. Звичайно, я зразу ж зробив зауваження водієві, що при виконанні службових обов’язків він повинен користуватися державною мовою. На це він мені грубо відповів: “Сам научісь сначала», маючи на увазі, очевидно, панування суржику в усному мовленні українців, хоча я не вжив жодного ненормативного слова у моєму зверненні до нього. І далі, до самої Митної площі водій уперто послуговувався виключно російською. Зухвалості йому додавала, мабуть, мовчанка решти пасажирів переповненого автобуса, з яких жоден не подав свого голосу на захист зневажуваної у них на очах їхньої рідної мови, жоден не відчув себе особисто приниженим поведінкою водія. Ось вона – міра нашого рабського упокорення перед імперською мовою, яке не зникло й на 20-му році незалежності!

Я ж до кінця поїздки на кожній зупинці закликав нових пасажирів, що заходили, не платити за проїзд цьому водієві, який демонстративно зневажає їхню мову і їх самих як українців.

Вийшовши з автобуса, я записав його номер і того ж дня подав скаргу Львівському міському голові п. А.Садовому. Через декілька тижнів мені надійшла відповідь від в.о.начальника управління транспорту та зв’язку Львівської міської ради п. І. Собенка, який повідомляв мене, що водія С. Кузнєцова попереджено про розірвання контракту в разі повторення випадків неналежної культури обслуговування ним пасажирів.

Отак, витративши всього 1 годину власного часу на написання й подання скарги, я захистив свою честь і гідність як українця, честь моєї нації і, можливо, змусив задуматися С. Кузнєцова, чи переходити на таку ненависну йому українську мову, а чи, може, краще переїхати кудись до Архангельська чи Костроми, де в цьому немає потреби. Водночас із гіркотою подумалося, що десь у Франції, Латвії, Польщі чи в тій самій Росії водія, що говорив би з пасажирами недержавною мовою, просто викинули б із кабіни, а наші «землячки»-хохлячки побоялися навіть пискнути на захист рідної мови…

Ще один випадок на ту саму тему, але вже з іншої сфери.

Якось нещодавно я отримав смс-повідомлення з банку ВіЕйБі, що було написане латинкою, яка передавала російськомовний текст. Обурений таким неподобством, я негайно зателефонував до дирекції в Києві, а там – новий сюрприз: оператор довідкової служби привіталася до мене російською і лише після моєї відповіді перейшла на українську.
Ці факти я виклав того ж таки дня в офіційному листі до правління банку з вимогою усе спілкування з клієнтами вести виключно державною мовою. Нещодавно я отримав відповідь, підписану директором профільного департаменту п. А. Ночваєм, який пообіцяв врахувати мої зауваження в подальшій діяльності установи.

Епізод другий: Бібліотека

Я- науковець, часто працюю в бібліотеці ім. В. Стефаника Національної академії наук у Львові. Це – найбагатша книгозбірня в Західній Україні, на базі фондів якої написано тисячі книжок і дисертацій.
І от раптом дізнаюся, що вже багато років поспіль ця бібліотека не обслуговує читачів протягом двох літніх місяців – липня й серпня. Це мені видалося абсурдом, навіть шкідництвом супроти вітчизняної науки: адже в такий спосіб практично зупинявся науковий процес в усьому реґіоні! Особливо дошкульного удару зазнавали викладачі вишів, які протягом навчального року мають небагато часу для занять наукою, і лише в літні місяці можуть їй повністю віддатися. Та й аспіранти й докторанти інтенсивно використовують літо, щоби попрацювати над своїми дисертаціями. А тепер всі вони змушені обмежувати діапазон своїх досліджень через неприступність потрібних їм матеріалів з фондів НБ ім. В.Стефаника! Ситуація виглядає ще більш обурливою, коли зважити на те, що всі інші бібліотеки НАН України, у т. ч. і ЦНБ ім. В.Вернадського в Києві працюють цілорічно, без перерв! А тут таке діється в начебто патріотичному Львові!
Звичайно, таке неподобство треба було усунути, і я написав листа директорові НБ ім. В. Стефаника з проханням не зачиняти бібліотеки для читачів у липні й серпні. У відповіді, підписаній заступником Генерального директора книгозбірні п. В. Паславським, багато говорилося про важкий стан і проблеми бібліотеки, проте бажаної обіцянки від нього я не почув. Тоді я написав листа до вищої інстанції – Президії Національної академії наук України. Там, може, й не читаючи, відфутболили моє звернення дирекції НБ ім. В. Стефаника, яка, наче на сміх, прислала мені копію тої самої відповіді п. Паславського, яку я від неї вже отримав.

Ну що ж, звертаюся тоді до найвищої інстанції – Кабміну. Подіяло: через кілька тижнів я отримав листа від академіка-секретаря Відділення історії, філософії та права НАН України п. О. Онищенка, який повідомив мене, що всі мої вимоги задоволено: відтепер НБ ім. В. Стефаника працюватиме безперервно, вересень – не за скороченим («літнім»), а за нормальним розкладом, графік відпусток співробітників складено таким чином, щоби забезпечити оперативне й якісне обслуговування читачів. Отже, виявляється, попри об’єктивні труднощі, усе можна зробити, якщо захотіти, якщо справді дбати про розвиток науки!

Зараз бібліотека повноцінно працює, всі охочі можуть її відвідувати, і вже не один науковець дякував мені, дізнавшись (від працівників бібліотеки), що саме я зробив для них цю добру справу. Дехто з них казав, що й він колись хотів написати про це неподобство, але…Отож бо й є, якби не ці «але», якби не наші лінощі, безпринципність, неорганізованість безвідповідальність за громадські справи, – Україна була б зовсім іншою. А й потрібно було всього – написати три листи та витратити 20 гривень на конверти!

Епізод третій: Парк

Кілька років тому я придбав квартиру в будинку, розташованому в мальовничому куточку Винників, біля досить великого дикого парку, насадженого ще 50 років тому військовиками місцевої частини. Цей парк не має офіційного статусу, хоча й займає кілька гектарів, у документах Винниківської міськради його означено як «зелені насадження по вул. Сахарова».
Такою невизначеністю статусу парку вирішили скористатися спритні чиновники з колишніх складів місцевого міськвиконкому, які почали продавати земельні ділянки під будівництво приватних будинків у самому серці зеленої зони. Невдовзі з’явилося кілька фундаментів, на деяких почали зводитися стіни. Винниками ходять чутки, що всю територію парку вже розпайовано й продано.

Щоби з’ясувати справжній стан справ, ще влітку минулого року я зібрав підписи під колективним листом до Винниківського міськвиконкому з проханням надати мешканцям інформацію про те, на яких підставах розпродуються землі парку. Відповіді на цей запит не надійшло ні від колишнього, ні від нинішнього складу міськвиконкому.
Тоді я скерував звернення до обласної екологічної інспекції, яка оперативно вислала перевірку на місце, оштрафувала майже на 14 тис. гривень забудовників, що несанкціоновано зрізали дерева на своїх ділянках. Інспекція також зажадала від Винниківського міськвиконкому та інших дотичних установ усіх документів, що стосуються землі під парком.
Паралельно я скерував звернення до Винниківського міськвиконкому з проханням надати статус парку зеленим насадженням по вул. Сахарова. Це унеможливило б продаж землі під забудову на території парку, а за зрубування дерев зловмисник підлягав би кримінальній відповідальності. До справи активно долучилися «свободівець» – винниківець, депутат Львівської міськради від Винників, голова Постійної комісії землекористування Львівської міської ради п. О. Махніцький . Як наслідок – це питання заплановано до порядку денного чергової сесії Винниківської міської ради з гарантією позитивного рішення щодо нього.

Висновки

Наведені приклади показують, що й за теперішніх умов тотальної корумпованості, забюрократизованості й безвідповідальності чиновництва можна-таки робити добрі справи, успішно захищати свої права. Для цього потрібні лише 5 речей: 1)особиста громадянська й національна честь і гідність, повага до самого себе, до своєї нації та держави; 2) не бути байдужим, відчути відповідальність за все, що відбувається довкола тебе – у твоєму дворі, селі, місті, державі, на твоїй роботі; 3) не шкодувати часу й зусиль для громадської справи – твоя праця оплатиться тобі й твоїй родині сторицею; 4) бути наполегливим, завжди йти до кінця; 5) не боятися: почни ти, за тобою підуть інші, і разом здолаєте перепони. Найвищою ж нагородою тобі буде відчуття виконаного обов’язку, усвідомлення корисності твоєї діяльності для тебе особисто й для всієї громади, коли ти з гордістю зможеш сказати собі: «Я зробив це!» А далі – вступай до політичних партій, громадських організацій – і твої можливості примножаться багатократно.
Виховавши в кожному з нас і, передусім, у молоді активне ставлення до всіх процесів суспільного життя, ми тим самим закладемо потужні підвалини громадянського суспільства в Україні, яке єдине здатне забезпечити демократію й добробут народу і яким жодна влада не зможе маніпулювати на свою користь. Так переможемо!

В’ячеслав Гнатюк,
м. Львів-Винники