Місія недовиконана або Згадайте хату скраю!

…Я ніколи не був фанатом Віктора Андрійовича Ющенка — як і взагалі чиїмсь фанатом. На виборах 2004-го року я голосував за нього не через якісь його позитивні риси, не повіривши його передвиборчим обіцянкам (справжню ціну таких обіцянок українських політиків я давно знав), а як за очевидно «менше зло», і, власне, абсолютно про це не шкодую. Скажу навіть більше: якби тоді якийсь провидець розповів мені, що трапиться в наступні роки — я все одно не змінив би свого рішення.

Тим більше що останнім часом я чую від «нелюбителів» Ющенка багато звинувачень на його адресу, які, при ближчому ознайомленні, свідчать радше про його політичні таланти та здібності. Наприклад, коли мені кажуть, начебто «Ющенко віддав Україну Януковичу», причому свідомо і цілеспрямовано — у мене виникає закономірне питання: якщо вже він дійсно цього ХОТІВ, а після цього цілком успішно і без великих витрат досяг своєї мети… чи такий уже він насправді «нездара», яким його називали під кінець каденції?

Певний час я вважав людей, котрі послуговуються подібними аргументами, скажімо так, не зовсім адекватними. Але поступово я і сам отримав підстави думати, що МЕТА ЮЩЕНКА БУЛА САМЕ ТАКОЮ. Він справді абсолютно свідомо зробив усе можливе для того, щоб Віктор Федорович Янукович став Президентом України. Скажу навіть більше: це його рішення було не просто одним з найважчих і найважливіших у його політичній кар’єрі, але ЄДИНО ПРАВИЛЬНИМ у нинішніх умовах. І остаточно я в цьому переконався, коли почув сакраментальне: «Мы думали, шо Янукович — бог, а он…»

*          *          *

Кожний український президент, починаючи з грудня 91-го року, мав свою місію. Не ту, якій вони, можливо, добровільно вирішили присвятити своє життя та діяльність, а Місію з великої літери, продиктовану самою Історією. Хоч як би пафосно це не звучало, але насправді так воно і є: всі історичні діячі жили та працювали в певному суспільно-політичному контексті, що формував свої виклики й вимоги. Взагалі-то успішність такого діяча не в останню міру визначалася саме тим, наскільки адекватно він спромігся ці виклики сприйняти та на них відреаґувати.

Як уже, мабуть, зрозуміли шановні читачі, ЖОДЕН з українських президентів своєї Місії не виконав, ба більше — не всі її навіть усвідомлювали. «Недовиконане завдання» довелося доробляти наступникам, причому теж не завжди успішно, бо «історичний контекст» змінювався, на порозі стояли вже інші виклики, й з ними теж треба було щось робити… Причин такої неспроможності можна назвати декілька (і довго дискутувати, які з них «спрацювали»), а от з Місією кожного конкретного президента вже, здається, усе більш-менш ясно.

Леонід Макарович Кравчук був покликаний провести ДЕКОМУНІЗАЦІЮ України: якщо не повністю усунути з керівних посад колишніх «партєйцев», то хоча б робити надбанням широкої громадськості інформацію про справжні «досягнення» СССР, відкрити архіви спецслужб, КПСС і КПУ, довести злочинність комуністичної ідеолоґії та режимів, які нею послугувалися… Майже тоді ж цим досить успішно займалися лідери прибалтійських республік і навіть, до певної міри, президент Російської Федерації Єльцин — такий же колишній «партапаратчік», як і Кравчук. Правда, саме з цієї причини він це робив дуже неохоче. А Кравчук, можна сказати, зовсім не робив. Тому це історичне надзавдання «звалилося» на його наступника.

І от уже хто був насправді нездарою, дійсно випадковою людиною на президентській посаді! Власне, саме тому він примудрився просидіти в найвищому кріслі цілих два терміни: практично всіх «політичних гравців» — і зовнішніх, і українських — влаштовував такий безініціативний і легко керований голова держави. З подивом довідавшись, що принципи управління 50-мільйонною країною трошки відрізняються від тих, до яких він звик в цехах «Южмашу», він навіть попервах щиро не розумів, чого ж йому з тією країною робити («скажіть мені, що будувати…»). Радники, звичайно, знайшлися, і підказали: будуй, знацця, те, шо й раніше будував — такий собі «комбінат по обслуговуванню» нафтогазового транзиту й військової техніки колишньої метрополії. Ну і не забувай, як раніше, орґанізовувати постачання дешевої робочої сили на ті ж таки нафтогазові родовища (тільки тепер уже не «по камсамольскім путёфкам», а в якості трудових міґрантів). Звісно, отак прямим текстом ніхто цього не озвучував, але отриманий результат свідчить сам за себе.

Неважко побачити, що Місію свого попередника другий у новітній історії український президент майже «не чіпав». Навпаки, він спочатку мало не підтримував комуністів, явно бажаючи, за зразком «сусідів», використати їх у власних політичних комбінаціях (і до певної міри вдало: вони та їхній електорат дійсно допомогли йому обратися на другий президентський термін). Але усвідомлення власної Місії підкралося до нього вже під кінець 2-ї каденції. Воно проявилося у назві підзабутого вже публіцистичного ґроссбуха «Україна — не Росія». Так, саме ДЕРУСИФІКАЦІЯ й мала стати головним завданням Леоніда Даниловича на вершині влади. Чітке розмежування з Російською Федерацією, пояснення всіма засобами, в усіх можливих джерелах очевидних взагалі-то речей: в тісному союзі зі «східним сусідом» Україна приречена на «висмоктування» найбільш активного працездатного населення, незворотне розсіювання його по імперських просторах, загибель його в імперських війнах, втрату свого управлінського й творчого потенціалу… а також ізоляцію (часом майже повну) від решти світової цивілізації, культури, наукового співтовариства, необхідність сприймати їх як щось чуже і навіть вороже, в той час як світ активно занурюється в процеси інформаційного та культурного обміну, і саме це — що б там не казали противники ґлобалізації — є запорукою порятунку людства від чергових потрясінь або хоча би пом’якшення їх наслідків.

Але то вже, зрозуміло, з розряду нездійсненних побажань… Навіть декомунізацію головний фіґурант касетного скандалу не зміг довести до «лоґічної крапки», тому Віктор Андрійович Ющенко отримав її «в нагрузку», на додачу до дерусифікації, якою займатися йому було вже зовсім неспідручно — бо він ще до вступу на президентську посаду отримав ярлики «русофоба», «бєндєраффца» і «западєнца» (уродженець Сумщини, а то!). Тож усі його зусилля в цьому напрямку зустрічали закономірний опір у першу чергу з боку контрольованих Росією орґанізацій, не кажучи вже про солідну частину державного апарату, яка за попереднього Президента вже було налаштувалася вбудовуватися в нові «імперські структури», чекаючи від цього відповідних бонусів.

А на часі було абсолютно інше історичне надзавдання, у дечому пов’язане з двома попередніми, можна сказати — їхнє лоґічне продовження. Всі вони в основі своїй мали ЗВІЛЬНЕННЯ українців від певних старих, нав’язаних іззовні стереотипів. Тепер мусив бути подоланий ще один такий стереотип, чи не найглибше вкорінений, а тому, мабуть, найбільш шкідливий. Українцям (хоча б їх певній «критичній масі») треба було позбавитися від ВОЖДІЗМУ — або, як цю властивість культурно називають політолоґи, «патерналізму». Тобто від віри в те, що досить лише отримати звідкись на свою голову доброго вождя (лідера, фюрера, дуче — все це в перекладі означає те саме), і він відразу зробить усім «харашо».

Треба сказати, що свою Місію Віктор Андрійович, швидше за все, зрозумів. Але, звичайно, недовиконав. З одного боку, не так шоб сильно приємно йому було її виконувати: все-таки тішили його спогади про стояння на сцені Майдану і про тисячі очей, які з надією дивилися на нового «лідєра»… З іншого боку — і спротив «депатерналізації» українського суспільства був найсильнішим, бо саме ірраціональний «вождізм» українців дозволяє утримувати їх в орбіті впливу Орди в усіх її інкарнаціях (Московське царство, РосІмперія, СССР, РФ). Його підтримка вже коштувала російським платникам податків мінімум 40 мільярдів доларів — саме стільки, за необережним зізнанням колишнього (і майбутнього) президента РФ, було «вкладено» в сусідню Білорусь, аби тільки створити видимість її процвітання завдяки «мудрому авторитарному правителю».

*          *          *

Депатерналізація України важлива навіть не тому, що в наші часи найуспішнішими країнами/націями стають спільноти раціонально мислячих індивідуумів, здатних вибудувати ефективні горизонтальні мережі на засаді ЗАГАЛЬНОЇ РІВНОСТІ. Справа в тому, що індивідуалізм як раз чітко закладений в українську ментальність, він однозначно прописаний у безсмертній формулі «Моя хата скраю». Тільки, на жаль, носії «хатоскрайної психолоґії» безнадійно підзабули, що ця приказка має й закінчення: «першим ворога зустрічаю». Тобто ще якихось півтисячі років тому мешканець тодішньої України аж ніяк не уникав проблем свого села, селища, міста чи країни, посилаючись на свою незацікавленість і «віддаленість» від них — навпаки, він розумів співвідношення між своїми інтересами та необхідністю брати участь у житті спільноти: якщо твоя участь у ньому обмежена — ти більш вразливий для зовнішньої небезпеки, а отже, занадто «самоізолюючись» (чого насправді ніхто не забороняв), отримуєш додаткові проблеми. Але, живучи у спільноті, неминуче треба вчитися СПІВІСНУВАННЮ — виробленню та дотриманню СПІЛЬНИХ ДЛЯ ВСІХ норм і правил.

Так, шановні, Україна — не Росія… була, поки тут не з’явилося занадто багато таких ось «вєрующіх в добрава царя». З’явилося, звісно, не без «допомоги» імперського центру, прямо зацікавленого в тому, щоб таких людей було якнайбільше — бо ними насправді дуже легко керувати. Індивідуум, який не замислюється над розподілом своїх і суспільних інтересів, а від початку зрікся їх на користь якоїсь «вищої сили» або «великої ідеї», був би для володарів Імперії взагалі ідеальним «робочим матеріалом», але, оскільки нічого ідеального у світі не буває, було вироблено певний компроміс: на «своєму місці», у своєму найближчому оточенні ти можеш коїти все, що тобі дозволяє совість, здоров’я… ну і можливість оточення опиратися твоїм витівкам. Головне, щоб твої дії не шкодили задумам Верховної Влади. І, звичайно, за першою вимогою цієї влади мусиш віддати їй ВСЕ — до життя включно. А сама влада залишає за собою право покривати ті твої негарні дії, які їй безпосередньо не шкодять… і час від часу чимось тебе «обдаровувати» (на свій «владний» розсуд), причому ці дарунки, якими б вони не були, треба сприймати як вище благо.

Ця система управління з точки зору її «споживачів» має декілька переваг. По-перше, вона дає можливість уникнути будь-якої відповідальності за свої дії, перекладаючи її на «вишестаящіх» і врешті-решт на «верховного вождя», який у підсумку й відповідає за всі прорахунки (правда, найчастіше вже після своєї смерті — природної або від рук заколотників). Друга перевага — позірна простота підйому по адміністративній «драбині». Не треба володіти якимись особливими знаннями чи уміннями, не треба напружено працювати, доводячи свою відповідність посаді, на яку хочеш потрапити — досить лише якомога частіше потрапляти на очі «начальству» і за кожної можливості демонструвати свою відданість і готовність «служити». Але, з іншого боку, коли виникають непорозуміння між «начальниками» приблизно одного рівня, вирішувати їх мусять «вишестаящіє» — і цим вони, власне, майже постійно займаються (замість вирішення державних справ). Зрозуміло, що така система абсолютно не сприяє діловій активності: навіщо вибудовувати бізнес-структури, вкладати гроші в виробничі потужності, налагоджувати зв’язки зі споживачами й партнерами, якщо колись це все доведеться віддати за першою вимогою «згори»? Й годі звертатися до різних судів, бо судді теж у більшості своїй нічого не вирішують, а орієнтуються на «сиґнали згори»…

Головний недолік типового «вождіста» ще більш неприємний і руйнівний для суспільства. Справа в тому, що «вождізм» зазвичай не обмежується визнанням когось «вищим за себе». Людина, яка до цього схильна, у підсвідомості вибудовує таку собі «для внутрішнього користування» ієрархію, в якій, зрозуміло, ставить себе не на останнє і не на передостаннє місце — а кудись «нагору», поближче до «лідєра»… Автоматично всі інші опиняються на нижчих позиціях, а значить, вони усім зобов’язаними носію «вождістської» психолоґії, як він сам зобов’язаний своєму «лідєру». Така людина потенційно не здатна про щось домовитися з іншим, ЯК З РІВНИМ — вона буде намагатися усіх, з ким спілкується, до чогось примусити, таким чином самостверджуючись у якості «лідєра» хоча би в окремому вузькому колі. Такі ж самі маленькі «вождікі» оточують «великих вождів» українських (не буде перебільшенням додати «так званих») політичних партій, і в разі арешту чи загибелі «ґлаваря» вони відразу починають звичну гризню за те, хто займе його місце, тобто отримає можливість безкарно усіх «нагинати».

Ця психолоґія, базована мало не на тваринних інстинктах, на жаль, тримається в людській поведінці досить міцно, і на додаток за «савєцкіх» часів її цілеспрямовано закріплювали, користуючись ще однією властивістю психіки — запам’ятовувати все гарне й приємне, «відбраковуючи» переважну більшість неприємних спогадів. Як все просто: переселили півкраїни з бараків до «хрущовок» — і ось уже маємо привід вихваляти «добраґо царя». Поділилися часточкою надприбутків від експорту вуглеводнів у часи високих світових цін на нафту — і ціле покоління ностальґує за «блаґаславєнным застоєм» і «дараґім Ліанідом Ільїчём». Так що швидко позбавити суспільство від «вождізму» можна лише рішучими, болісними методами. Наприклад, шоковою терапією.

*          *          *

Навряд чи хтось сперечатиметься з тим, що своїх «обожнювачів» Віктор Андрійович «вилікував» напрочуд ефективно. Правда, багато з них, на жаль, «недовилікувалися» й досі щиро вважають, начебто вся фішка в тому, шо «лідєр», бач, «не той» попався. Тому наступним етапом ющенківської шокової терапії мала стати наочна демонстрація простого факту: КРАЩОГО ВОЖДЯ НЕ БУДЕ! В країні, де найвищу державну посаду займає не рівний серед рівних, а той, у кого «харізьма шырєє» (за повної згоди більшості виборців), «слуги народу» завжди — причому загалом справедливо! — вважатимуть цей народ «бидлом», «лохторатом» і «біомасою», не здатною самоорґанізуватися для вирішення елементарних власних проблем хоча б на місцевому рівні, але охочою «постояти на майдані» за гроші.

Отже, перед Ющенком закономірно постало питання наступника — і тут у нього вибору фактично не було. Ним мав стати той, хто має найчисельнішу електоральну підтримку, тобто Віктор Федорович Янукович. Велику роль зіграла також та обставина, що електорат його головної суперниці Юлії Тимошенко більшою мірою «чоловічий», тобто, з одного боку, її прихильники схильні будуть прощати їй прорахунки й навіть відверті злочин чисто «як жінці» (що сильно пом’якшило б запланований «шоковий ефект»), а з іншого боку — чоловікам загалом властиво спокійніше ставитися до «розчарування» в жінках, особливо тих, з якими вони не мали інтимних стосунків. Не варто навіть сумніватися в тому, що визначення «багіня» придумали все-таки не шанувальники Юлії Володимирівни, а її недоброзичливці.

В цьому місці змушений пояснити одну просту річ усім тим, хто продовжує вірити, що «якби обрали Юлю — вона б зараз розбудовувала Україну і впевнено вела нас до Європи». Все це, звичайно, безпідставні мрії. Навіть якщо уявити собі, що пані Тимошенко дійсно якось зуміла би позбутися впливу свого… хм… не дуже гарного оточення — вона все одно не стала б «ідеальною Юлею в вакуумі», бо мусила б діяти у певних ЗОВНІШНЬОполітичних обставинах. А серед них фіґурує одна велика сусідня країна, у планах керівництва якої успішній НЕЗАЛЕЖНІЙ Україні немає місця. Успішною і заможною Україна, за їхніми «поняттями», може бути лише у складі Вілікай Імпєрії, де всі українські успіхи можна оголосити «імперськими», але найголовніше — де можна вільно розпоряджатися українськими людськими та природними ресурсами для задоволення власних амбіцій і апетитів, здійснення якихось напівбезумних проектів чи, наприклад, посилення за рахунок місцевих колаборантів імперських владних структур (за що ми, на думку імперців, маємо бути їм вічно вдячні).

Тож годі й сподіватися на те, що Юлія Володимирівна «відписала» би грабіжницькі газові контракти так само легко, як підписала. Економічна криза, супроводжувана різким падінням рівня життя практично всього населення, чекала б на Україну незалежно від того, хто з «фінальної двійки» став би у 2010 році Президентом. І якщо стосовно Януковича московське керівництво ще має певні сентименти (бо свого часу необережно його відкрито підтримало, і відвертий «кидок» став би останнім попередженням всім аж занадто «москвофільним» діячам), то у випадку Тимошенко руки «євразійських інтеґраторів» розв’язані: всі домовленості з нею мали кулуарний характер, а от у національно-демократичному таборі вона вже встигла «засвітитися», і саме з цього боку розписувалися б усі «економічні успіхи нової влади» прокремлівськими ЗМІ, які, на жаль, все ще формують уявлення великої частини українців про політику та економіку. «Юлькє-вароффкє» пригадали б і стояння разом з Ющенком на «русофобском оранжевом майдане», і статтю «Стримати Росію» в журналі Foreign Affairs… і, звичайно, сумнівні оборудки з Міноборони РФ.

Можна ще трошки спробувати помріяти про те, що пані Тимошенко, зайнявши президентську посаду, більш енерґійно діяла б у напрямку євроінтеґрації… От тільки всі її кроки в цьому напрямку, потрібним чином висвітлені у відповідних ЗМІ та поєднані з «економічними успіхами», закінчилися б тим, що українців би стало нудити від одного слова «Європа». Як і від слів «національний» та «демократичний». Чого, власне, й треба нашим «імпєрскім братьям».

*          *          *

Чудово розумію, що всі вищевикладені міркування абсолютно нічого не варті для тих прихильників Юлії Володимирівни, які й досі вважають її якщо не «богинею», то вже напевно «спасительницею України». Звичайно, для повного й остаточного викорінення «вождізму» найкраще було б, якби всі претенденти на «український трон» по черзі отримали б можливість «поцарювати»: спочатку Тимошенко, потім Тягнибок, потім Тігіпко, потім… з літерою «т» закінчили? значить, Гриценко, далі Яценюк, ну там ще трошки Симоненко і в якості останнього «удару» — Кличко (Литвин країні, з усього судячи, вже не потрібен, і це добре). Але, на жаль, за нинішнього українського 5-річного президентського терміну це займе занадто багато часу. Тож сподіватимемося, що більшість прихильників усіх перерахованих «вождів» побачать, як падають з п’єдесталів інші «куміри», й усвідомить нарешті те, що давно вже абсолютно зрозуміло викладено в біблійній заповіді, яка недаремно-таки має перший номер… і навчиться домовлятися з оточуючими, ЯК З РІВНИМИ, завчасно «відбраковуючи» кожного, хто намагається вивищитися над іншими або підтримує такі спроби (з надією потім отримати «подяку» від того, кого вони «пропхали нагору»). І, звичайно, почне виконувати обов’язкові ДЛЯ ВСІХ закони й за кожної нагоди вимагати їх виконання від інших. А якщо при цьому виявиться, що деякі закони не сприяють розвитку і добробуту суспільства — змінюватиме їх згідно з існуючою процедурою, а не на догоду окремим «богоподібним» особам або сусіднім державам.

Так само найкращою ґарантією від повернення України до «східної сфери впливу» є не НАТО і не Євросоюз, а якомога більша кількість українців, котрі ДОБРОВІЛЬНО Й УСВІДОМЛЕНО виконують умови ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО суспільного договору, а також активно змушують їх виконувати усіх, з ким вони мають справу — в тому числі чи не в першу чергу своїх рідних та близьких. Тобто чинять як ЄВРОПЕЙЦІ. (Окремі моралісти в цьому місці згадають про Павліка Морозова… але, навіть абстраґуючись від питання, наскільки правдива ця історія, замислимося краще над тим, чим відрізняється поведінка 12-річного хлопчика, обдовбаного совпропаґандою, від поведінки повнолітнього громадянина, згідного нести відповідальність за свої вчинки, в т.ч. за неправдиві свідчення.) І от коли таких українців буде справді більшість — станеться ДИВО. «Велика Східна Імперія», поскреготівши зубами, САМА відмовиться від претензій на Україну, як уже відмовилася від спроб повернути до своєї «сфери впливу» Польщу та Фінляндію (не відмовляючись, звичайно, від окремих жорстких дій стосовно них). Справа в тому, що ця Імперія, вся її славетна «вєртікаль», як уже було сказано, тримається саме на таких «вождістах», здатних топтатися по інших чи прагнучих бути потоптаними… а от люди, які бажають жити рівними серед рівних, досягати свого добробуту власною працею, і не бажають дивитися на інших як на «вищих» або «нижчих», навпаки, в коліщатках цієї пекельної імперської механіки грають роль піску, від якого краще «почиститися», бо коли його стає забагато — в Імперії неминуче починаються проблеми. Потрібно або позбавлятися від занадто «крамольно мислячих» територій (особисто мене такий сценарій цілком влаштовує), або ж орґанізовувати нові репресії, «раскулачіванія», депортації, що в нинішньому інформаційно насиченому світі потребуватиме занадто великих зусиль і вже остаточно розкриє справжню сутність «русскава міра».

А отже, майбутнє України — як би це банально не звучало — залежить саме від УКРАЇНЦІВ, а не від того, хто стане наступним українським Президентом, прем’єр-міністром чи головою православної церкви Київського патріархату. Власне кажучи, якби від перших днів незалежності більшість мешканців України, замість того, щоб чекати «милостей» від чергового «керівника», взялася би наявними засобами облаштовувати своє житло, вулицю, село, місто — нам би давно було вже байдуже, хто там сидить у «найвищому кріслі», поки він не починає нахабно лізти до нашої власної кишені, до тої «хати», яка «скраю». А коли б він на таке наважувався — отримував би гідну відсіч на всіх рівнях від ГРОМАДЯН, які САМІ створили ВЛАСНИЙ добробут і не мусять за це вклонятися якомусь незрозумілому «лідєру» тільки тому, що він має красивий титул і за НАШІ, зауважте, гроші виконує певні державні обов’язки.

Насамкінець хотілося б відповісти на заперечення прихильників «грузинського прикладу» — буцімто там модернізація країни відбувалася саме «згори», а тому сподівання на «мудрого вождя», мовляв, не такі вже й безпідставні. Особисто відвідавши восени минулого року Сакартвело, я тепер можу впевнено стверджувати: успіх тамтешніх реформ як раз і пояснюється тим, що вони дуже непогано «наклалися» на індивідуалістичний грузинський менталітет, за 200 років перебування у складі «східної імперії» спотворений не настільки сильно, як український. До того ж його збереженню сприяли природні умови цієї гірської країни — погодьтеся, нема сенсу чекати на милість «вождя» у маленькому селі, по півроку взагалі відрізаному від світу засніженими перевалами.

Спробую також відповісти на запитання, що неминуче виникне у найбільш допитливих читачів: а яке ж тоді надзавдання приготувала Історія для Віктора нашого Федоровича? Важко про це казати, поки він не розібрався з «недоробками» своїх попередників, але певні думки стосовно цього у мене є. Справжньою Місією Януковича стане ДЕУРБАНІЗАЦІЯ — розвінчання багато років насаджуваної думки про «пірідавой пралітаріят» і поступове повернення до розуміння того, що витоки національної культури, традицій, економіки та демоґрафії лежать НА СЕЛІ, що власне села та невеликі містечка насправді є більш природними, комфортними та безпечними місцями для проживання, ніж багатомільйонні «людські мурашники», спорудженням яких людство аж надмірно захопилося останні пару століть. Будемо сподіватися, що ці прості істини ще не повністю вичавлені з українського менталітету імперською пропаґандою…

Володимир Острів

2 Comments

  1. Za VO Svobodu! Tilke social natsionaliste ne vtratele doviru i vone maiut naikrachi propozitsii z vsiogo politechnogo spectru Ukraine!

  2. Статья очень интересная, качество заметно выше среднего.
    Несколько удивляет обозначенная автором миссия Януковича.С моей точки
    зрения он с нею уже определился. Это создание криминальной, мафиозной
    структуры как основы своей власти. Главные компоненты системы: контроль
    силовых структур, СМИ и судебной системы,коррумпированные политикум и
    бизнес. Все это в значительной степени Януковичем уже достигнуто и далее
    будет задействовано для сохранения системы, без всяких комплексов.
    Разговоры о европейском пути развития – стопроцентная ложь, PR-технология. Европейская система Януковичу просто противопоказана, он там не уцелеет.
    Картина удручающая. Но, как говорил В.Суворов “Правде надо смотреть в
    ее наглые глаза”.

Comments are closed.