Українська пісня, щиро кажучи, завжди непросто пробивала собі дорогу. Це навіть якщо йдеться про поп-культуру – якщо ж говорити про творчість, яка слабо вписується у радійний чи телеформат, шанси почути її були неймовірно малі.
Чи має держава якось допомагати творчим людям? Не знаю. Напевно, так. Я жодної підтримки не отримувала. Та мені вона і не є настільки потрібною, як, наприклад, обдарованим дітям чи молодим академічним музикантам, які могли би брати участь у різних конкурсах у світі. Але задля підтримки всієї вітчизняної індустрії було важливо не скасовувати закону про обов’язкові квоти вітчизняної музики в медіа-просторі. Насправді ще коли цей законопроект приймали, я була скептично налаштована – хіба можна змусити щось любити? Та й виконували його формально – українську музику можна було почути вночі або аж над ранок. Але однаково для «наших» це була хоч якась можливість бути почутими. Та ще й сама постановка питання зі скасуванням цього, те, які дискусії відразу почали розгортатися на цю тему, виявило неповагу деяких політиків до представників культури своєї країни.
Наслідки? Звісно, ті музиканти, творчість яких і є їхнім життєвим шляхом, творитимуть і далі. Але чутимете ви їх усе менше. Стосовно масової культури, «попси», то тут «наші» теж не витримуватимуть конкуренції з артистами «великих країн» і «великих лейблів» – менше концертуватимуть, менше зароблятимуть, а відтак менше записуватимуть, зніматимуть кліпів… Зникатиме український контекст і з саундтреку життя українців (а де ми слухаємо фонову музику? У машині, вдома між іншим, під час занять спортом…) Так-от, цей саундтрек не буде українським. Тобто перемога в цій війні буде не за нами. На цьому етапі ми теж втрачатимемо Україну. Не раз говорили про те, що масова культура – це той самий Soft Power, м’яка сила, якою можна завоювати країну поза військовими діями й економічними санкціями… Схоже, саме це тепер і відбувається.
ZIK