Наталка Зубар, Олександр Северин: Магія слова. Одкровення для засобів масової [дез]інформації

“Услыхал козел – да и стал таков”
В.Висоцький

“Щоранку і щовечора на зупинках муніципального транспорту спостерігалися несанкціоновані зібрання громадян…”
Данило Кубай

З преси по всій країні. У Павлограді відбувся санкціонований мітинг шахтарів-інвалідів … 14 березня перед адміністративною будівлею Черкаської міськради відбувся санкціонований мітингНесанкціонований мітинг в центрі Мукачева з тріском провалився… .. Після двох з половиною годин проведених у опорному пункті міліції на проспекті Свободи, на студентку склали протокол за участь в несанкціонованому мітингу. …. 31 травня біля будинку обласної державної адміністрації відбувся несанкціонований „масовий” мітинг …. І так далі… море….

Співробітникам Міністерства внутрішніх справ України – усяким там пепеесникам і беркутятам, рівно як і депутатам та чиновникам місцевих рад, у ставленні до реалізації громадянами України свого конституційного і при тому “невідчужуваного і непорушного” права на мирні зібрання є, звісно, багато чого закинути. Першим – за вельми поширену практику втілення в реальність тези з російської класики про “тащить и не пущать”. Другим – за бюрократичні викрутаси з реєстрацією та розглядом повідомлень про мирні зібрання, про рефлекс бігти до суду по заборону безвинних зібрань та про сваволю з прийняттям вар’юватих місцевих “порядків”, котрі засадничо суперечать Конституції і закону та брутально порушують засадниче право.

З іншого боку, принагідно пожурити можна і самих громадян: хоча б за необізнаність щодо змісту і обсягу права, механізму його реалізації та і щодо не надто активної, назагал, реалізації права у відносинах з кожним черговим “злочинним режимом”.

При тому всі: і “посіпака злочинного режиму”, себто частіше за все звичайний сільський хлопець у формі, і “порушник” (себто частіше за все звичайний міський мешканець), не кажучи вже про депутатів з чиновниками, нерідко одностайно впевнені у тому, що кожне мирне зібрання його організаторам та учасникам має хтось дозволити. Чи, відповідно, не дозволити – і тоді “нізя”.

Це страшніше за злочин – це помилка, як казав Талейран.

І якщо з міліціонером ordinaris простіше – він має у кишені (чи у голові) чарівний документ під назвою “Статут патрульно-постової служби України(наказ МВС України від 28 липня 1994 року N 404), де з якогось лиха йдеться саме про “санкціоновані” та “несанкціоновані” масові заходи (і це, уявіть собі, нічтоже сумняшеся того ж року зареєструвало “Міністерство справедливости”), то хто це вклав у голови посполитих?

Варіантів відповідей у нас є 4 (чотири).

а) наслідки “совкової травми”, тих часів, коли за замовчуванням всі суспільні порухи і подихи мали бути кимось дозволені, а інакше засадничо ставали крамолою та “посяганням”;

б) наслідки «єдиного інформаційного простору СНД» і наявність в ньому купи новин про (не)санкціоновані мітинги в Росії, Білорусі та інших країнах;

в) наслідки діяльності соціологів, які чомусь опитують громадян про участь в «санкціонованих мітингах», а потім широко оприлюднюють результати;

г) наслідки нерозумного впливу засобів масової інформації, які часто-густо (властиво, все інше є винятками) сповіющають нарід українний, що в Україні бувають якісь “санкціоновані” чи “несанкціоновані” мирні зібрання, що такий-то захід був “дозволеним” чи то “недозволеним”, тим самим вбиваючи у голови необізнаних і довірливих реципієнтов, що для того, щоб йому, реципієнтові, мирно зібратися на вулиці/площі з другим реципієнтом і щось публічно висловити, те має дозволити/санкціонувати якийсь дядя чи тьотя.

Маячня? Ще й яка – дистильована і рафінована. Це можна було б сміливо назвати гебельсятиною, якби ті ЗМІ у своїй масі (можливо, є і свідомі шкідники – капосники), знали, що робили.

Але казав мудрий Геллон, гострячи свою “бритву”, що не варто пояснювати злим умислом те, що може бути легко пояснено глупством, то й не будемо. А лише наголосимо:

За частиною першою ст.39 Конституції України єдиним обов’язком громадян, бажаючих “мирно зібратися”, є “завчасне сповіщення” про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. І все. Більш того, з частини другої цієї ж статті, де йдеться про те, що обмеження щодо реалізації права можуть бути встановлені лише “судом відповідно до закону”* та ще й лише з певною шляхетною метою (додамо – за ст.11 Конвенції з захисту прав людини та основположних свобод такі обмеження мають ще й бути “необхідними у демократичному суспільстві“) випливає, що сама по собі відсутність такого “сповіщення” аж ніяк не робить мирну акцію протиправною. Адже головний сенс такого сповіщення (надто – “у демократичному суспільстві“, демократичній, правовій державі, якою, за конституційною легендою, є Україна) – дати владі можливість і час вжити належних заходів для сприяння громадянам у реалізації їхнього права, а не для чого іншого.

Тих вічновчорашніх численних органів місцевого самоврядування, котрі непохитно впевнені (в офіційних відповідях на наші запити) у дотеперішній чинности у незалежній Україні совецького указу Президії Верховної Ради СРСР N 9306-XI від 28.07.88 “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР” офіційно інформуємо, що у такому випадку категорично вимагаємо вважати чинним, скажімо, Другий литовський статут 1566 року. Нічим не гірший правовий акт, навіть навпаки.

Медійний, перепрошуємо на слові, дискурс ставить все з ніг на хвору голову, запускаючи у “медіапростір” (це так зветься?) капосний і паскудний мислевірус про обумовленість реалізації нашого з вами права “дозволом” чи то “санкцією” влади. Відповідно, нерідко громадяни “ведуться”, а владці… Про владців див.епіграф з рядком Висоцького. Не сумніваємося, вони у своїй масі раді це чути, адже це так суголосно головному рефлексу совкового/постсовкового чиновника – “запретить” все, що можна. І що не можна – теж. “Абьі чего не вьішло”. В інших випадках – просто показати силу (насправді – слабкість, комплекси і заповідну дурь).

Ця історія з зараження ефіру (і етеру теж) глупством нагадує схожу “історію успіху” глупства – роками називаючи ідіотів та злодіїв “елітою”, медіа сприяли закріпленню цієї думки у відповідних нерозумних головах. “Услыхал козел, да и стал таков”.

Гіпократ свою клятву писав не для журналістів, але вона й їм не завадить. Головне – не нашкодь.

Олександр Северин, к.ю.н.,
Наталка Зубар, виконавчий директор ГІМЦ “Всесвіт”

* Суворо кажучи, за відсутности зараз будь-якого закону, який б регулював суспільні відносини стосовно мирних зібрань, і “відповідно” до якого лише і може здійнюватися обмеження права на зібрання, процитована конституційна норма взагалі ставить під сумнів правомірність на сьогодні навіть судового обмеження цього права.

Також за темою:

Законопроект №2450 “Про мирні зібрання”: чи такий страшний чорт, як його малюють?

Велика загадка. В Україні масово відбуваються фантомні мирні зібрання?

далі буде

От і подумайте, а то і козел незабариться....

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут