Багато хто з нас, старших людей, пам’ятає «райське» життя у Радянському Союзі. На Заході іноді «ввічливо», називали той Союз «тюрма народів». Офіційно для переважної більшості радянських людей такого поняття як міграція, еміграція не існувало. Намір виїхати за кордон вважався «зрадою Батьківщини» і часто карався ув’язненням. У той час як у цивілізованому світі шанувалося право людини обирати місце проживання, що було і є ознакою свободи та демократії.
Щоправда, покинути СРСР все-таки можна було, але для того потрібно було стати небажаним громадянином. У «тюрмі народів» такими ставали люди, які протестували проти тоталітарного радянського режиму, боролися за права людини, за свободу і незалежність.
Що змінилося з тих пір? Чи можливість покинути країну стала добром для українців?
Маємо розмову з одним із таких незгодних, колишнім політв’язнем, дисидентом п. Василем Овсієнком. Нині пан Василь є відомим істориком, публіцистом, громадським діячем.
– Скажіть пане Василю, після того, як Ви потрапили під «жорна» радянської каральної системи, – чи не було у Вас думок виїхати за кордон? І якщо були такі думки, то якими були мета і мотивація?
– 5 березня 1977 року, у день звільнення з першого чотирічного ув΄язнення, я був узятий під адміністративний нагляд як такий, що «не став на шлях виправлення». Я не мав права виїздити за межі району, мусив бути вдома з 22-ї до 6-ї години, щотижня їздив у районну міліцію на реєстрацію. Мене не приймали на роботу за фахом (я вчитель української мови), мене викликали на допити у справах заарештованих членів Української Гельсінкської групи Миколи Матусевича, Левка Лук΄яненка, також у справі Гелія Снєгірьова. Я не давав показів проти них.
Тим часом мої заяви про переслідування читалися по радіо «Свобода». Хмари наді мною згущувалися. Я не сумнівався, що мене скоро знову заарештують. Тому 7 січня 1978 року я подав заяву до Радомишльського відділу віз та реєстрації (ВВіР) із проханням випустити мене за кордон, бо тут мені нема роботи за фахом і взагалі одна перспектива – ув’язнення. Краще я буду на чужині та на волі, аніж на чужині ж таки – в неволі. Копію цієї заяви я послав кільком знайомим, вони передали її за кордон. Коли вона прозвучала по радіо «Свобода», то вже треба було, як кажуть, «сушити сухарі». Значно пізніше я дізнався, що за мене клопотався професор Чинченко з Канади, прислав мені виклик. Але я того виклику не бачив, бо мені вже готували “візу” в іншу країну. Відповідь прийшла у вигляді арешту за сфабрикованим звинуваченням у вчиненні опору працівникам міліції. Радомишльський народний суд Житомирської області 8 лютого 1979 року присудив мені 3 роки таборів суворого режиму, які я провів серед кримінальних в΄язнів, відтак, не випускаючи, додали ще 15, бо мене оголосили членом Української Гельсінкської групи.
Я не згоден з Вами, пане Юрію, що СССР можна було покинути, ставши небажаним громадянином. Декого з московських дисидентів справді виганяли: виїзди, або посадимо. Так виїхала член Московської Гельсінкської групи Людмила Алексеєва. Томас Венцлова, лідер Литовської Гельсінкської групи, виїхав. В українців же такої можливості не було. Нам був один шлях: у неволю. Щоправда, й у нас зрідка траплялися дива: восени 1977 року з Москви випустили за кордон на лікування Петра Григоренка (гадаючи, що він «русский», а він виявився українцем). Дивом виїхав за ізраїльською візою Віктор Боровський з Коростишева. Леоніда Плюща надзусиллями вирвала з психіатрички його дружина Галина Житникова (за нього клопотав перед Брежнєвим сам лідер компартії Франції Жорж Марше!). Оце й усе. Василь Стус писав: «За кордон українців не випускають. Та не дуже й хотілося за той кордон, бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту?».
Так що моя заява була актом відчаю, а не бажання пожити за кордоном.
– Чи знали Ви на той час про організоване українство, зокрема, на Заході? У який спосіб доходила інформація про українську діаспору?
– Та дещо чув – з того ж радіо «Свобода». Але я не мав жодних ілюзій, що мене випустять. Я знав, що саме за домагання виїзду й посадять.
– За останніми соціологічними дослідженнями, велика кількість сучасної української молоді має намір покинути Україну. В одному з інтерв’ю Мирослав Маринович на запитання про цю проблему відповів: «Люди міґрують і будуть міґрувати». Але він з великою повагою ставиться до тої молоді, яка не збирається нікуди їхати, а хоче будувати своє майбутнє тут, в Україні. А яка Ваша думка з цього приводу? Адже за Україну в минулому пролито так багато крові…
– Ніхто їх там не чекає з розкритими обіймами. Тамтешні люди створили собі добрі умови для життя і не хочуть ділитися своїми благами з приходьками. Будуймо свою країну і живімо в ній.
– Як Ви думаєте, пане Василю, якщо державна влада обернеться до української діаспори, зокрема, до трудових міґрантів, обличчям, то чи багато українців повернеться домів?
– Це яким обличчям? Януковича, Азарова, Клюєва, Колєснікова, Льовочкіна? Та це москальські пики! Коли буде українська демократична влада, то, може, хтось і повернеться.
– Зараз, коли у світі, у тому числі і в Європі, почалася друга хвиля економічної кризи, найбільше потерпають саме трудові міґранти. Криза у першу чергу б’є по незахищених, часто безправних, заробітчанах. Що б Ви їм, пане Василю, враховуючи свій життєвий шлях і досвід, побажали?
– Щоб їм не придався мій життєвий досвід.
Розмову з паном Василем Овсієнком, провів
Юрій Сидоренко
Як то є що такі що української мови не вивчили через 21 років життя в незалежній Україні, покинувши ту Україну вивчають анґлійську за 12 місяців?