Подивилась матеріал Костянтина Усова “Лук’янівське СІЗО. Місце, де люди живуть як тварини”.
Півроку ризикованої копіткої праці і ось він – портрет потвори, який так старанно приховують від суспільства тюремники, прокурори, урядовці, нардепи і президенти.
Уїнстон Черчилль говорив: “Покажіть мені тюрму, і я скажу в якому суспільстві ви живете”.
Костянтин Усов показав нам тюрму. І глядача накрило вибуховою хвилею. “Шок!”, “Ступор!”, “Жах!” – це ті епітети, що супроводжують мало не усі коментарі тих, хто подивився матеріал.
Та справжній жах у тому, що серед 184 установ Державної пенітенціарної служби Лук’янівка – це ще не найгірша українська в’язниця. Уявити щось ще гірше від того, що показав Костянтин, важко навіть з фантазією Кінга.
Але будь-яка периферійна в’язниця ще гірша за столичну “Бастилію”.
Між іншим, тюрми – це не єдині місця несвободи наглухо закриті від “стороннього” ока.
Суворими циркулярами чиновників “нє пущать” в Україні огороджено більше 5 мільйонів місць несвободи. Серед них ізолятори тимчасового тримання, спеціальні приймальники-розподільники, різноманітні притулки, психіатричні лікарні, закриті інтернати та багато-багато інших.
У цих установах людську гідність тлумлять не менш безцеремонно, ніж у Лук’янівському СІЗО.
Репутацію “славнозвісних” міліцейських відділків вже не можуть відмити ніякі прокурори. Останні давно стали цинічними адвокатами катів. Для них жертви катувань гинуть від падіння з лавки. А кати отримують службові підвищення в якості компенсації за завдані розслідуванням моральні збитки.
В нормальній державі програма Костянтина Усова стала би підставою для початку радикальних змін у пенітенціарній системі.
В Україні вона може стати підставою для початку переслідування сміливого журналіста, чесного каналу; жорстокої розправи з мешканцями Лук’янівки.
Але вона не може стати підставою для початку лікування прокаженої до кісток пенітенціарної системи. На це не було і немає політичної волі влади.