П’ять років тому також був місяць квітень, а в ньому – книжковий промо-тур. Я їздив потягами між Харковом та Ужгородом. Чи, якщо взяти до уваги вісь Південь – Північ, між Одесою й Рівним. Зали були позаповнювані вщерть. У Києві я виступав разом із “Карбідо”, у Львові – з “Мертвим півнем”. Під час презентації в Острозі мій друг і модератор Сашко Ірванець отримав есемеску про те, що нам і полякам віддали Євро. Він сповістив цю новину публіці, яка просто-таки заревіла від радощів.
П’ять років тому країна була значно драйвовіша. Ні, трохи не так. Не “значно драйвовіша”, а просто драйвова. У неї було майбутнє, і 85 відсотків її студентів ще не мріяли про те, аби поїхати з неї назавжди.
Цього квітня я пересувався не потягами, а Славковим сріблястим “яґуаром”. Славко, тобто Святослав Померанцев, сидів за кермом. Це одна з його незліченних іпостасей у турі – “водій туру”. Крім того, він бував “менеджером туру”, “вантажником туру”, “продавцем книжок туру”, “охоронцем автора туру”. У Тернополі якась дівчина додала до переліку його повноважень іще “жартівника туру”. Так от – із цим жартівником ми, жартуючи, проїхали країною приблизно 2700 кілометрів.
Дороги нашої країни переважно, як ви знаєте, вбиті. В автомобілі ми розважалися обговоренням їхньої анти-якості. Час від часу якісь незрозумілі й невідомі філантропи адресували нам увічливі послання із придорожних щитів. “Дякуємо за чисті узбіччя”, – писалося там. Іноді ж – “Дякуємо за незасмічені узбіччя”. Взагалі-то дякували вони дарма, бо ані чистими, ані навіть незасміченими наших узбіч не назовеш. Хіба що це така особлива форма іронії, ці щити із виразами вдячності.
Придорожні ж біґ-борди залишали стійке враження того, що економіка в нашій країні остаточно зупинилась і в ній уже немає ні товарів, ні послуг. Єдине, чим тут і досі торгують – це фізіономії всіляких начальників, які, вочевидь, збираються кандидувати на найближчих виборах і тому все ще вітають жінок зі “святом весни” (а деякі – й не тільки жінок, але все ще з Різдвом Христовим). На Прикарпатті кандидати від Партії реґіонів з далеко не гуцульськими прізвищами одностайно поодягалися в гуцульські киптарі й вишиванки. Допоможе воно їм? Хтозна, хтозна.
Найпереконливіше ж висловився одеський ґубернатор: “Люди решают – власть делает!”. На щастя, ми тепер уже добре знаємо, кого в їхніх колах прийнято називати “людьми”. Тобто це, на відміну від нас, смертних, ті, які справді “решают”.
І лише дорогий (у гонорарному сенсі) Віктор Федорович, безперечно врахувавши гіркий досвід січневого всеукраїнського бомбардування біґ-бордів, цього разу вчинив хитріше і привітав нас із Великодніми Святами, не підставляючи на щити власного великого й доброго лиця. У кожному разі на Західній Україні його лиць на біґ-бордах немає, а слова президентського привітання надруковані на тлі якогось файного карпатського краєвиду та вишиванкового (знову!) орнаменту. Доїхати в цьому турі до Донбасу ми не встигали, тому мені важко сказати, чи й там де-небудь поставлено такі карпатсько-вишиванкові біґ-борди із вітаннями від Самого.
Так, ми більше не встигли, ніж устигли. У нас і справді завелика навіть як для такого стрімкого і сріблястого “яґуара” країна. Ми встигли із Заходом (Галичина, Закарпаття, Волинь, Поділля) та Центром (Черкаси, Кіровоград) і, наче духмяним бренді з Французького бульвару, заполірували всю цю мандрівку одеським Півднем. У кожній місцевості нас обов’язково зупиняли даїшники. Тоді Святослав перетворювався ще й на “хабарника туру”. Десь на Вінниччині рука дядька в погонах уже звично потяглася була до 50-гривневої купюри. Але в останню мить власник тієї руки обережно її відсмикнув і, недовірливо зазирнувши в салон, поцікавився моєю особою: “А це там хто сидить? Аґент національной бєзопасності?”. Мені було приємно, що я справляю аж настільки позитивне враження.
Гаразд, можливо, я просто світився. У турі я підписав десь так із три сотні книжок. Це якщо брати лише “Лексикон”. Бо я ж іще підписував альманахи, фестивальні карти, попередні свої книжки, та й просто малював автографи у блокнотиках і зошитах. Моя права рука втомилася ставити підписи. Я це тут пишу не для того, щоб укотре похвалитись, а для того, щоб залишити вам на завершення хоч якусь хорошу і радісну новину.
Й ось вона.
Попри те, що нинішня влада тупо і безцеремонно донищує цю, колись таку драйвову країну, в ній ще досі багато молодої й чудової публіки. Вони заповнюють зали й аудиторії. Вони читають, слухають і запитують. Вони підходять ближче – і дуже хочеться всіх їх обійняти, щоб чи то захистити, чи то підтримати.
Добре бути письменником у країні, де вони є.