Я винаймаю помешкання в Уппсалі, й дружина найперше питає мене, чи там є телевізор. Я не наважуюся їй сказати, що зумисне шукав житло без телевізора, аби не марнувати щоденно по кілька годин на футбольні матчі.
Не тому, що я аж такий ненависник футболу, навпаки. Я підсів на цю голку ще в ранньошкільному віці. Десь тоді, у середині 1960-х, ми придбали першого телевізора. І саме тоді почалися героїчні роки київського “Динамо”, яке вперше за часи існування СССР порушило монополію на чемпіонство московських клубів.
Я й сьогодні готовий піддатися солодкоголосому співові футбольних сирен. І, можливо, саме тому в критичну мить прив’язую себе, наче Одіссей, до корабельної щогли. Витягую з інтернету якийсь добрий фільм і переконую себе, що краще потратити 2 години на Полянського чи Кім Кі Дука, аніж на безконечне перекочування м’яча по футбольному полю.
Я, звісно ж, лукавлю. Бо знаю, що добрий футбол — це не менш витончене мистецтво, ніж добрий балет, і що футбольна інтриґа може бути гострішою від найзахопливішого детективу. Але я знаю також, що оргіастичне відчуття, яке дає забитий гол, є явищем суто фізіологічним — таким собі сконденсованим виявом одної-єдиної гіпертрофованої емоції. І знаю, що мистецький катарсис — це щось значно складніше. Бо передбачає взаємопогашення супротивних емоцій і миттєве осягнення повноти буття. У деяких вченнях це називають осяянням.
Одне, звичайно ж, не суперечить другому, тож я не вважаю мистецтво і спорт несумісними. Просто із віком дедалі більше схиляюся до мистецтва. Хоча знаю, що врешті й воно відступить, поступаючися ще могутнішому конкурентові — природі.
Можливо, футбол є всього лиш прямішим шляхом у цьому ж напрямку.