Для футболіста збірної Сербії Адема Ляїча товариський матч зі збірною Іспанії виявився останній. Не тому, що отримав важку травму чи, скажімо, піймався на допінґу. Просто відмовився співати національний гімн, за що тренер Сініша Міхайлович одразу ж відрахував його з команди.
Причину свого демаршу мусульманин Ляїч ухильно назвав “особистою”. Хоча, зрозуміло, що в символічних питаннях усе особисте є водночас суспільним. Я вчитуюся в рядки сербського гімну і не знаходжу там чогось геть неприйнятного. Як і всі національні гімни, він доволі наївний. Із тою самою, що й у нас, вірою у воскресіння нації і таким самим інфантильним сподіванням на “пораз врагу” — погибель для воріженьків.
Національні гімни писалися, як правило, другорядними поетами приблизно в той самий час і виконували приблизно ту саму націєтворчу функцію — давали населенню максимально спрощений виклад громадянської релігії.
Для мусульманина Ляїча згадка про “п’ятсотлітню боротьбу” з поневолювачами, як і постійна апеляція до Бога, який у контексті гімну явно не є Аллахом, може бути і справді не вельми приємною. Хоча, скоріш за все, його демарш пов’язаний не так із текстом гімну, як із політикою Сербії щодо Боснії та мусульман загалом.
Я, щиро кажучи, не маю однозначної думки ані щодо демаршу, яким Ляїч, імовірно, образив своїх співвітчизників. Ані щодо рішення тренера, яке можна вважати покаранням за погляди. Як послідовний ліберал я, безумовно, на боці Ляїча. Як українець, однак, що бачить іноді в телевізорі мармизи гравців “украинской сборной”, котрим облом не те що гімн проспівати, а й слово мовити на “этой мове”, я розумію мимохіть і Сінішу Міхайловича.
А втім, наш Сініша нікого не вижене, бо йому теж — облом.