І от не треба, будь ласка, про те, що Галя – балувана.
Збираючись їхати на вибори в комісію у село Липецьке Котовського району Одеської області, я уявляла собі щось цікаве і радісне. Бо звісно же людям в області зараз живеться дуже важко. І звісно же вони розуміють, що живуть вони погано через те, що при владі так багато регіоналів. І звісно вони не поведуться на клімовськи подачки й залякування. І звісно же вони не ідіоти і не бидло – не будуть вони голосувати за тих самих. Ну що ви. Вони всі прийдуть на дільницю, визнають свої колишні помилки й поставлять хрестики навпроти опозиції, Свободи чи вже (боже борони, але все ж таки) якогось Удару. Бо вони ж мають розуміти, ну правда, правда же?
Отже, Липецьке. Сорок хвилин бездоріжжя від Котовську. Населення під шість тисяч. Лайф не ловить в принципі, МТС – тільки з середньої гілки дерева у дороги біля школи. До гостроти чисте повітря, дуже низьке й важке небо. Лєпота…
Так як в члени комісії мене записували ледь не в останній день, із іншими товарищами я знайомилась вже безпосередньо о шостій ранку на засіданні комісії. Не найкращий момент для знайомству, чи не правда? Всього нас було близько тридцяти – двадцятеро власне в комісії, інші – спостерігачі. Сили були нерівними: на троїх опозиційних нас (голова комісії і двоє пересічних), одного спостерігача від свободівського мажоритарника і спостерігача від Удару виставили бісову кучу регіоналів (включаючи секретаря) і комуністів (окрім самих членів комісіх від них був замголови і більшість спостерігачів). Всі з одного села. Всі знають один одного. Всі між собою розмовляють молдавською (на превеликий жаль всі мої знання у галузі молдавської мови обмежуються уривком з “Песни о Гайавате”, і я не знаю, чому так вийшло, що саме молдавською, але, да, якщо б члени комісії раптом завели б розмову про Лонгфелло, я б її підтримала).
Проспівавши про себе “Все теперь против нас”, я почала роздавати інструкції спостерігачам, пояснюючи, яких пасток їм варто чекати від виборців та комісії. Із жахом зрозуміла, що їм до того взагалі нічого не розповідали. Навіть нашим членам комісії зі штабу опозиції. Люди йшли на вибори лише трохи уявляючи, у чому полягають їхні функції на дільниці.
Я, як дуже відповідальний елемент виборчого процесу, мала стежити за порядком біля кабінок та урн, ні в якому разі не торчкаючись бюлетенів, уникаючи розмов та тактильного контакту із виборцями та паралельно виконуючи роботу спостерігача, бо наші спочтерігачі ніяку роботу виконувати не хотіли. Нє, взагалі-то завдання було якраз для мене – бігати по всій дільниці, поки всі інші сидять і нудьгують, занотовувати веселі деталі і тренувати уважність – стіл, за котрим будуть фальсифікувати, я вирахувала одразу. Попросила наших спостерігачів стежити за ними й отримала чудову відповідь, на котрій, в принципі, голосування на тій дільниці можна було б і закінчити: “да ну, вони ж там всі знають один одного – хто ж там буде фальсифікувати?”. Оптимізму додавало те, що члени комісії від регіонів та комуністів сиділи поруч (в сенсі, регіони з регіонами, комуністи з комуністами), бо про те, що їх треба якось чередувати, голова комісії чомусь не подумала.
Ну, думала я, здорово – буду тут нести світло в народ, хапати за руку гнусних фальсифікаторів та виборювати демократію, бо “хто ж тоді, як не ми, брати?”.
З самого ранку я вусмерть задовбала всіх. Ось правда всіх. Голову комісії – розповідями про те, яких саме фальсифікацій треба чекати, бо мені весь день з інших округів надходили повідомлення, про те, що там відбувається, тож я і намагалась запобігти цьому у нас; членів комісії – тим, що встигала контролювати і їхню діяльність, чим викликала страшене обурення; наглядачів намагалась змусити рушити з місця і припинити вести світські бесіди з людьми, що приходили голосувати.
Ентузіазм годині о дев*ятій сягнув свого екстремуму. На цей момент проголосувало близько ста чоловік. Ось які вони молодці, думала я. Оце ж яка свідомість, який рівень громадського сумління – і прокинулись же, і прийшли ж на дільницю, ну, значить, і проголосували відповідно! Твайужмать, щось із цим довбаним імбіцильно радісним мисленням і вірою в людство треба робити, бо біда буде.
Вигнала з дільниці майже сторічну бабусю, що збиралась голосувати без паспорту. Позиція односільчан “Ну її тут всі знають, ну що ж ви робите-то?!” не проканала, і бабусі довелось йти за паспортом і повертатись до нас (ото курво старе, ну і треба тобі то було?..). Не дозволила чоловіку проголосувати за доньку, що не могла прийти на дільницю. Хапала їх всіх у столів членів жюрі та пояснювала комісії, що це злочин, що так не можна, що тут взагалі-то камери. Не знаю, який з аргументів їх переконував найбільше, але ставлю на свій статус “людини з центру”, що щось там таке мутне робила, регулярно перепусивала у них цифри зі списків проголосувавших та постійно дзвонила і щось таке надиктовувала.
Критична маса невдоволення комісії настигла мене тоді, коли я випроводжувала у коридор бабусю, що прийшла на дільницю із пакетом від партії регіонів, стала перед столами, підняла пакет та почала крутити його, демонструючи напис про стабільність та добробут. Я пояснила їй, що агітація на виборчих дільницях заборонена і попросила залишити пакет на вході у спостерігачів. “Вы что, не понимаете, она же из церкви только что! Она же всегда с этим пакетом ходит! Ну какая разница, что на нем написано?!” – в унісон верещали за усіма столами. Але бабуся виявилась слухняною, лишила пакет, проголосувала і пішла. Так само довелось поступити із чоловіком, що прийшов до нас у пр-івській бейсболці. “Залиш його у спокої, він же душевнохворий!” – шипіли наші спостерігачі. Охоче повіривши, бо душевноздорові люди не ходять у кепках від пр, від чоловіка все ж не відстала, поки кепку він не сховав у кишеню. Тоді мені здавалось, що від всіх цих начебто дрібниць залежить доля ледь не всесвіту. Що якщо одержати перемогу тут, то і результат виборів буде не той, не спрогнозований на банковій. Бог в мелочах, ага.
Тоді мене не насторожило ані те, що мої виборчі бабусечкі вилаштовуються у чергу за окулярами одного з членів комісії, бо інакше не можуть прочитати того, що написано у бюлетені, ані те, що відсотків сорок відвідувачів кабін теж не здатні самостійно прочитати список кандидатів, але вже через те, що неписемні – люди мали, МАЛИ проголосувати проти регіонів. Деяким доводилось чекати довго, бо ані члени комісії, ані спостерігачі не мали права зачитувати бюлетені в голос. Інколи в кабінки набивалось по дві-три людини. Стоячи поруч, я чула, як люди переговорюються, і єдине, що лунало постійно і звідусуль – це “став там, де 20”. Дуже розсмішила бабуся, що перед тим як закинути бюлетень в урну, перехрестилась сама та перехрестала саму урну. Як я її в той момент розуміла..
Десь о другій члени комісії відкрили водку. Дуже символічно, враховуючи результати останніх соцопитувань. Вечер переставал быть томным. Мій ентузіазм починав потроху танути, бо я бачила, що величезна кількість людей, що приходить голосувати, ВЗАГАЛІ НЕ УСВІДОМЛЮЄ, що треба робити. Вони брали бюлетені у членів комісії і одразу йшли кидати їх в урну – доводилось йти на перехват і відправляти їх у кабінки. Вони не знали, що робити із бюлетенями після того, як щось там відзначали і несли ці бюлетені назад ждо членів комісії. Кожен третій питав, що треба ставити у квадратик.
Взагалі-то все проходило спокійно. Голова комісії розповідала мені, що фальсифікацій у нас не планується, бо це – центр села і тут живе саме інтелігенція, тож вони не ризикнуть. На цьому відчуття реальності почало потроху покидати мене. До сьомої вечора все було спокійно – я допомогала секретарю та голові комісії писати протоколи, по черзі підмінюючи їх, бо робота насправді була пекельною – вони почали зранку і десь на початку восьмої я дописувала вже останній протокол (щиро бажаю усіляких неприємностей людині, що придумала таку назву партії УДАР, що її треба було із лапками та дужками розписувати у кожному бісовому протоколі). Але якже тут можна без пригод. Голові комісії подзвонили з ОВК і запитали, чи вірно ми заповнили всі протоколи (форму протоколів вони затверджували за день до того на вечрньому засіданні – тоді з ОВК надійшло розпорядження заповнювати атк як у бюлетені – починати із Собору, прописувати кількість голосів – нуль – та ставити штамп “вибула”). Голова роздратовано відповіла, що якби звісно ж, бо чай не ідіоти. І тут почала сірити і зеленіти на очах. Шановний представник ОВК, плюючись вогнем, кричав, що все не так, що ці протоколи вони не приймуть і всьо пропало, бо ще зранку нам дзвонили (!) та розмовляли із нашим секретарем (!!) (це стало великою несподіванкою для нас усіх, особливо для секретаряя), передаючи останню постанову. Я аж навіть заповажала нашу голову, коли та жорстко обірвала розмовляючу слухавку і попросила зауважити, що телефон у нас почав працювати о другій, тож зранку ніхто ні з ким домовлятись не міг. ОВК здалась і попросила здати їм чотири вірно заповнених протоколи, а собі лишати які подобаються. Мені ці мутні штуки сильно не сподобались, тож я попросила нашого члена комісії передзвонити у штаб і знайти вихід на якусь іншу ОВК, щоб дізнатись, кому ще спускали таке розпорядження. Розумненький представник штабу опозиції не зміг видумати нічого краще, як передзвонити у НАШУ ОВК та перепитати у них, як саме треба було заповнювати протоколи. Ото дійсно, і чому із такою командою ОО не набрала більшості, чому, чому?
Почали переписувати. Всі роздратовані, злі, голодні, сонні, всі сваряться, хочуть закінчити і розійтись. Через те, що вони весь час лаялись замість того, щоб допомогати нам із протоколами, почали ми рахувати голоси вже о другій. Люди щиро не розуміли, чому це власне вони мають тут сидіти і рахувати та “чи не можна по-швидесенькому це якось зробити та піти спати”. Намагалаись протягнути варіант із “а давайтє раздєлім стопку і групкамі бистрєнько пащітаєм”. Голова у цей момент майже здалась, але ваш чєловєк-закон-і-порядок сказав, що таке не пройде, викликавши протяжний стон відчаю у липецьких. Порахували доволі швидко. Мій улов був невеликим – жінка, що ставила хреситк за Клімова на порожньому бюлетені та інша, що, вже розділяючи бюлетені по партіям, кілька разів ледь не віддала зіпсований бюлетень регіонам. Тут все ж таки, думаю, не із злого умислу, а більш від перевтоми та монотонного “регіони-регіони-регіони-регіони-комуніс
Я не зірвалась, не почала кричати і кидатись важкими предметами, не перейшла на мат і не розревілась, хоча дуже хотілось – давній збій у налаштуваннях психікі змушує мене до будь-якої найстрашнішої, найбезвихіднішої та провальнішої ситуації ставитись як до чогось такого, з чого можна витягти якщо не досвід, то хоча б веселі історії на майбутнє.
Отже.
Я перше в житті бачила реально існуючий електорат партії регіонів. Не поодиноких недоумків, а ось цілу їхню виборку. Гетто. Академгородок свідєтєлей покращення. Тепер я не буду звинувачувати всесвіт у несправедливості.
В якийсь момент, коли мені здавалось, що щастя вже не буде ніколи – це було десь о четвертій ранку, коли всі у черговий раз пересварились через протоколи і почали кричати, голосно кричати – я заплющила очі та почала по-одному згадувати своїх друзів – реальних та віртуальних – з різних регіонів, особливо зі східних, доводячи своїй свідомості, що моє оточення – це і є світ, це справжнє, це життя, а те, що я бачу перед собою – це якийсь низькобюджетний артхаусний фільм жахів. І в мене вийшло. Як у мультиках, наколо знову почали розпускатись квіти, защебетали пташки, заспівали діснеєвські принцеси та я подолала злі чари.
О п*ятій ми повезли протоколои до ОВК, нашу дільницю, звісно не прийняли, бо черга, тож я вже не стала чекати розв*язки і повернулась до цивілізації. І якщо у ту Вальпургієву ніч мені здавалось, що я більш ніколи, ніколи, НІКОЛИ не буду приймати таких ідіотських чіп-і-дейлових рішень, то тепер я, відіспавшись та зігрівшись, знову готова до того, що “в каждом из них предстоит убить дракона”.
І мені вже навіть не соромно за цей пафос – Україна буде жити. Тут без варіантів.