Нічого само по собі не проходить… Необхідний специфічний дар сприйняття до оточуючого клімату. Вміння підмітити його незвичність, коли вона може проявитися не лише у значних подіях, але й у речах непомітних, буденних, ніби дрібних і несуттєвих – в якимусь світосприйнятті, рухах самосвідомості, ледве вловимого у постійно змінюваних поняттях, звичках, тих рисочках посвякденності, за якими справжня людина виявляє в собі потяг до творчості та подає своє, власне бачення подій та процесів, а також на своє особливе місце в бігу життя…
Таке особливе обдарування, як на мене, дуже рано виявилось у поглядах Володимира Осипа Демчука, вояка й поета, надавши глибоко своєрідний характер його життю, зрештою, – його пізнішим спогадам та його віршам, які з’явились друком з моєю передмовою більш як дев’ять років тому під наголовком „Володимир Осип Демчук на тлі своєї Доби: Життя. Війна. Поезії…”. Цю книгу поклали навіть до домовини Покійного, коли той скінчив свій життєвий шлях…
За час, що пройшов з дня відходу у Вічність св.пам.Володимира Демчука у 2005 році, промайнуло чимало часу, моя переписка з його рідними занедбалася, але чомусь щороку у грудні, у переддень його уродин мені все ж згадується його небуденна постать. Хоча, мауть, таких як він було багато і він не був особливим, йому від самого початку не судилися якісь визначні лаври видатного діяча чи поета. Йому, що на собі самому зазнав всю жорстокість і несправедливість окупанської влади, огидна була навіть сама думка про літературну творчість, в той час, коли його Україна, його народ був жорстоко гноблений і поневолений. Але в себе і у свої сили він вірив твердо, не розтративши такої надії навіть тоді, коли її, здається, не залишилось у багатьох його друзів. “Загинути так незворотьо, так несправедливо, а я не встиг нічого зробити й навіть пожити вільною людиною на своїй землі”, – подумав він у тяжкі хвилини поранення під Бродами у 1944-ому, за крок від смерті у розквіті сил, в хвилину відчаю, для якого було тоді майже ніж достатньо причин. Мабуть, вдалині засвітилася надія на одужання і життя, як нежданна оптимістична нота у траґічній кантаті. У цих різких змінах настрою і юнацьких переживаннях, таких, що інколи виключали одне одного, в цих нападах зневіри та апатії, верх брали приливи життєлюбства і мужності непереможеного вояка-поета Володимира Демчука. Тяжко переживаючи свої невдачі, він був завжди готовий зігрітися новою ідеєю. Він, хто знав стан крайньої пригніченості, не міг зігнутися під ударами Долі. В ньому одночасно жив селинин і вчитель, патріот і романтик, воїн, поет й пацифіст…
Хто ж був насправді Володимитр Осип Демчук, якому б у грудні 2012 року виповнилося б 90 років? Як складалася його Доля і що його спіткало на складних життєвих шляхах?
17 грудня 1922 року, якраз в день Святої Великомучениці Варвари, коли ніч є однією з найдовших, в селі Мшана Зборівського повіту на Тернопільщині у родині бувшого січового стрільця, що служив колись писарем при штабі отамана Гірняка – вчителя Осипа Демчука і Теклі з дому Процик народився хлопчик, якого нарекли Володимиром.
“Мшана – село невеличке, –
Сто хат хліборобів,
Сім кілометрів на північ
Від містечка Зборів.
***
Там Осип Демчук по-рідному
Вчив дітей писати,
Й книжки наші про минуле
Давав їм читати….”
У своєму пізнішому “Про Юрчика і Богданчика”, написаному вже на еміґрації, Володимир Демчук зворушено писав про дитячі роки маленьких галичан: “Юрчик і Богданчик народилися, того самого року, в тому самому селі, на Станіславівщині, в Галицькій Україні. Це було кілька років перед Другою світовою війною. Батьки Юрчика і Богданчика були великими приятелями, друзями. Великими друзями стали і їхні сини, наче братами рідними були відколи ходити навчились. Батько Юрчика був учителем у місцевій школі, а Богданчика – заможним ґаздою. І жили вони по сусідству. І вчитель, і ґазда любили служити громаді, особливо в Читальні Просвіти, кооперативі, в церкві, в школі. Всі їх у тому селі шанували. Любили їх й їхніх дітей. Коли Юрчикові й Богданчикові минуло по чотири рочки, їх віддали у садочок. Полюбилися їм там з дітьми вчитися деклямувати вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Сидора Воробкевича, Маркіяна Шашкевича та багатьох інших поетів. Вчилися вони там і співати пісень. Хлопчикам найбільше подобалися стрілецькі пісні. Отож, вже з дитинства, в хатах рідних, в садочку училися вони пізнавати красу своєї рідної мови, пісні. Слухали казочки й перекази. Слухали й правдиві оповідання про князів, козаків, постанців. Любили слухати й оповідання про Карпатські гори, ліси, річки. Слухали вечорами перегуки трембіт….”.
Село Мшана розташоване неподалік залізничної станції по лінії Львів-Київ коло більшого села Ярчівці, що за кілька кілометрів від Зборова на Волинсько-Подільській височині по обидва береги річки Стрипи, притоки бурхливого Дністра.
Неподалік теперішнього автошляху Тернопіль-Львів височить козацька могила, яка у всі часи лякала окупантів зборівської землі:
“Зборів – місто невеличке,
Але історичне,
Бо Хмельницький там полякам
Зробив цвинтарище..”.
В патріотичній родині Демчуків добре пам’ятали як козацьку минувшину, так і славну Добу Визвольних Змагань України в 1917-1920 роках. Особливо запам’яталися усій рідні оповіді батька Осипа – бувшого стрільця при штабі Отамана Українських Січових Стрільців д-ра Никифора Гірняка.
Світлий образ свого батька Осипа Володимир Демчук змалював у щирому й теплому вірші, який написав вже на чужині, у далекому від Мшани Вашінґтоні, в квітні 1983 року, коли його батька вже не було серед живих:
“В моїй пам’яті Батько Осип
Навіки врізьбився –
Взірець щирого добра –
Весь час жив ти для громади
І за правду бився…”.
За польської окупації Володимир Демчук закінчив початкову школу, з них перших п’ять класів – у родинному селі, а шостий клас – у спеціальній школі при Учительському Семінарі в Тернополі, середню школу юнак розпочав також за поляків – в третій гімназії нового типу в Тернополі, а відтак – математично-фізичному ліцеї при тій самій гімназії, потім – у знаменитій Львівській Політехніці, велична будівля якої заворожувала уяву сільського юнака Володимира Демчука щоразу, коли той, йдучи на заняття, з хвилюванням переступав поріг своєї “альма матер”:
Пройде немало років, коли Демчук знову приїде сюди, в стіни Політехніки, захоплений нею меланхолічно й безнадійно і, зовсім „заплутавшись” у своїх наукових, професійних та поетичних уподобаннях, в яких не зміг до кінця розібратися не повернувшись у рідні львівські стіни з тіні аудиторій пізніших Університетів – Брукліну та Нью-Йорку, де значно пізніше йому таки вдалося досягти мети своєї юності, перерваної війною, – стати дипломованим інженером.
Пан Володимир, здається, ніколи не мріяв бути військовиком, бо весь час був представником мирної професії – архітектором в широкому розумінні цього слова: спочатку творцем душ та сподівань маленьких українців, коли став учителем української чотирирічної народної школи в малому селі Травотолоки на кілька кілометрів на північ від Зборова, і в повоєнні роки, коли опановував професію будівельного інженера у США й за цією професією тяжко та з натхненням працював. Він творив себе у спілкуванні з іншими, через працю і освіту, і зрештою, – через свою творчість і свою боротьбу.
Там таки, у Травотолоках, що розмістилось коло інших зборівських сіл Заруддя та Коршилів, відомих як стародавні українські поселення ще з середини 16 століття, дев’ятнадцятирічний вчитель Володимир Демчук став членом Організації Українських Націоналістів, його соратниками по осередку ОУН в селі були Петро Романів та Зенон Лошній, обидва вони зложили свої буйні, молодечі голови у боротьбі з ворогами.
По-різному склалися долі уродженців зборівської землі: хтось був в УПА, котрийсь в ОУН, дехто в Дивізії… Однак усі вони боролись, борлись за Україну – в підпіллі, в бункрах чи німецьких одностроях з українськими “левиками”.
Хоча, звісно, у порівняні з УПА Дивізія не могла мати такої твердої моральної платформи для боротьби. УПА, хоч і не мала ілюзій щодо перемоги, мала ясно визначену ціль: “Здобудеш Українську Державу, або впадеш у боротьбі за неї”. На підставі офіційних стверджень німецького командування вже за перші місяці з Дивізії до УПА перейшло близько 600 осіб.
То є – “Truth from the botton”, як твердять американські військові історики, – джерело історії з долини, спомин звичайного вояка, який щасливо для себе пережив останю світову війну – залишився живим. Віршовані спомини Володимира Демчука – це власні його переживання, про це безперечно варто було писати і це варто було друкувати. Дійсно, не було б історії славних генералів, якби не було воєнних історій звичайних вояків, бо їх тисячі, що зі страхом і без страху солідно виконувалим накази тих же генералів. В новоствореній сотні для нових рекрутів-українців, яких треба було вишколити дуже швидко, Демчук був інструктором від тяжких скорострілів та мав право викладати, вчити українською мовою. Вишкіл скоро скінчився, і сотню було вишикувано на плацу для зустрічі сотенного. Тут з’являється сотенний, – рапорт, команда: “Спочинь!” і наказ сотенного: “Демчук, виступити по-німецьки і перекласти прощальну промову сотенного!”. Коли ж сотенний сказав перше речення, Демчук його відразу не зрозумів. Тиша… Пауза… Всі вояки-українці дивилися на свого інструктора, який приймає відважне рішення – мати власну промову, а не перекладати виступ сотенного. Той говорив своє, а той – своє. Кожен мав свою промову. Де речі сказати, Володимир мав гарні ораторські здібності, бо мав практику щороку промовляти на стрілецьких могилах та на Зелені Свята, тому “переклад” ішов для нього дуже гладко. А коли кожен скінчив говорити, сотенний навіть подякував Володимирові за гарний “переклад”, бо стрільці вигукували “Браво! Браво!…” Дехто знав німецьку мову з тих, що були вишикувані, але всі вони мовчали перед німецькими представниками. Хтось міцно потиснув правицю і не зрадив…
Цікава та правдива військова історія з вуст рядового вояка, тяжка й трагічна історія Української Дивізії “Галичина”, вона написана кров’ю і потом її вояків-українців. Відомий поет Микола Верес писав у своєму віршеві “Товаришеві з-під Бродів” так:
“Ти пригадуєш, як гриміли гармати
І заграви вставали з пітьми,
Як в пекельній навалі большевицьких вандалів
Боронили ми Броди грудьми.
***
Як в бою до останку відбивали ми танки
Й на пробій ми ішли їм в чоло,
Як в смертельній віражі у Підгірцях і Княжім
Нас не мало тоді полягло…”
Наприкінці війни Дивізія відступала в невідомість, а опинилася у збірних пунктах в переходових таборах під наглядом англійських та американських військових частин. Були надії на те, через кілька місяців й українці з Дивізії стануть вільними. Не було жодного сенсу тримати в таборах та безділлі тисячі молодих людей, коли весь світ потребував відбудови. Колишній польський міністр Іґнат Матушевський писав у своїй брошурі “Ганьба або слава”, що була видана в Єрусалимі у 1945 році: “Отже ми не маємо іншого вибору. Нас чекає смерть зарізуваних баранів. Воліємо боротьбу. Вигляди того, що жде українців в Галичині (О.П. – в ориґіналі – “Малопольце”) – дає поступовування Росії на Рад. Україні. Винищено там вже перед війною цілу інтеліґенцію, всіх, що бажали хоч би культурної автономії. Сьогодні поступовання Совітів виглядає так, якби йшлося про винищення самого українського племени. Екзекуції ідуть в міліони…”.
Спомини цих рядових дивізійників безперечно є надвичайно цінними… Ми часто забуваємо про цю “іншу” правду, правду рядового стрільця Дивізії. За два місяці перед боєм поблизу Бродів Володимир Демчук був скерований із запасної сотні у Цайзав на посаду інструктора, де він прискореним курсом вишколював новобранців. Перед бродівським боєм останньою посадою Володимира була – заступник групового у роях тяжких скорострілів. Якраз під Бродами він був придідений до п’ятої знаменитої сотні Богдана Підгайного з двома скорострілами. Сам Демчук далі згадував: “Хресний фронтовий вогонь перейшли ми у Пиняцькім лісі. Ранений в Підгірцях біля замку. Щасливо, з кулею в грудях, вирвавсь я з котла, і через Рогатин діставсь до військового транспорту в Жидачеві. Після двомісячного перебування у шпиталі на Мадьярщині знову повернувся я до Дивізії. По кількамісячнім перебуванні в санітарній сотні, приділили мене до П’ятої сотні поручника Володимира Кузя, тридцять першого полку. З П’ятою сотнею виїхав на Словаччину. Зі Словаччини виїхав до страшинської сотні в Позен-Трескав…”.
І ось війна скінчилась… Кризу дивізійного життя українців можна зхарактеризувати висловом іспанського філософа Хосе Ортеґи і Ґассета: “…Ми не знаємо, що з нами сталося, – і якраз те, що з нами сталося, – що ми не знаємо, що з нами сталося…”. Все майже так, як казав інший, вже український класик: “…І те, що дійсністю здавалось, – нікчемна тінь…”. Здавалось би, – повна катастрофа, зневіра, кінець юнацьким мріям та надіям й трагедіям Долі.
…Спомини про війну у віршованій формі, то є справа особлива й делікатна. Якщо ж писати всю правду про війну, то треба поєднати в собі риси романтика і поета, баталіста та фаталіста, військовика й пацифіста. А ще треба, щоб прийшло натхнення, ніби Муза в уніформі, яка пускає в небо голуба миру. Стосовно тернополянина Володимира Демчука про шосту рису уявного народу – віршування, полтавчанин Павло Вишня (Губенко) мав рацію, бо ж українці – ґенетично єдиний народ, щоб там не казали, – від Прикарпаття до Наддніпрянщини. Їх надихають до творчості як сосни з смереками, так і дуби з липами, які ростуть на берегах Стрипи, Серету і Гнилої Липи на Тернопіллі та Сули, Псла й Ташані на Полтавщині.
Вже кілька років, як не стало Володимира Демчика, але життя продовжується…. Продовжується славний рід цього вірного сина тернопольської землі й щирого українського патріота в його дітях та внуках, яких він безмірно любив. Ця безмежна любов завжди надихала його на зворушливі й відверті ліричні поезії: “…Доля нагородила нас двома донечками, – писав за життя пан Володимир, – Любою і Танею. Обі гарні, кодна зі свою красою та здібностями. Люба блиснула актрисою на екрані, вона представила в Україні фільм “Ніч питань”, тепер живе в Каліфорнії, пише фільмові сценарії, і вже має фільм, якого є автором, директором, прод’юсером та головною зіркою. Фільм, правда, невеликого кошторису, майже вже закінчений, ще треба забезпечити музичний супровід, ну й, звичайно, треба буде його продати, – чого, ми, її батьки, від щирого серця їй бажаємо…. Другу доньку, Таню, – продовжував тоді пан Володимир, – доля нагородила чудовим голосом. Вона ще в середній школі грала головну роль в оперетці “Санд оф Мюзік”. З нагоди страшної траґедії в Нью-Йорку у вересневі дні 2001 року вона написала слова і музику до пісні “Ріка сліз є річкою любові”. Інтерв’ю з Танею і цю пісню, яку вона ж сама й співала, передала на Україні радіостанція “Голос Америки”. Тепер Таня працює вчителькою співу в одній із середніх шкіл у Північній Кароліні…”.
…Такою тяжкою була доля Володимира Осипа Демчука, українця, якого я досі не забув, українця, що колись жив у Вашінґтоні, а пуповина якого закопана десь під припічком маленької хати у невеличкому селі Мшана на Тернопільщині…
Ніколи не забувайте щирих українських патріотів, вірних синів свого народу, – тільки тоді цей народ не забуде кожного з нас!…
Олександр Панченко, адвокат, місто Лохвиця Полтавської області
