Віктор Горобець: Про мову

Серед безлічі статей і планів: «Як нам облаштувати Україну» лунають різні думки: часом – цілком слушні, іноді – наївні, буває – смішні, а ще – шкідливі. Люди бачать ситуацію з різних точок зору і всі розуміють розбудову держави на свій розсуд. Як правило, кожен міряє на свій взір, за власними вподобаннями, відповідно до свого життєвого досвіду і згідно рівня освіти і широти поглядів… Але мало хто замислюється над базисом. Над тим – «кому» доведеться втілювати усі пунки «як». Тобто хто і в який спосіб буде виконувати пункти програм, направлених на подолання кризи, на розбудову держави, на вихід до нових висот. З огляду на вік можновладців, звісно, виконувати доведеться молоді. А що собою являє молодь і в яких умовах підростала і виховувалася – питання риторичне. Все, дотепер сказане, підводиться до заяви щодо поглиблення українізації. Тобто, я впевнений, що зміни у країні потрібно починати з тотального впровадження українськості. Українська мова повинна панувати всюди: на виробництві, в культурі, у побуті. Українському продукту – зелене світло. Аргументую.

Коли я бачу черговий перелік, покликаний поліпшити рівень життя громадян України російською мовою, я розумію, що це – шлях у нікуди. Хіба писав Солженіцин своє «Как нам обустроіть Россію» на івриті? Боже збав! Попри те, що єврей, він себе вважав росіянином, писав для росіян і, ясна річ, російською мовою. А може конгресмени у США законопроекти пишуть китайською? Нічого подібного! І ніхто не озирається на велетенський товарообіг з Китаєм. У німецьких школах ніхто не веде викладання турецькою мовою, не зважаючи на велетенську кількість турецької діаспори і цілі етнічні райони у містах країни. А ось в Україні подібне має місце. Чому? Що ми будуємо у цій країні? Для кого?
Усе починається з азів. Це – аксіома. Будь-які навчання, розбудови, досягнення. А що таке «аз»? Це перша літера старослов’янської абетки. Тобто, будь-яке будівництво починається з елементарних речей. У Росії дітей навчають російської мови і далі використовують саме її. Те саме – в Португалії. Те саме – в Швеції. А яку державу будуємо ми? Якщо я не помиляюся, вона має назву Україна. Згідно Конституції, державна мова у нас – українська. То для кого ми будуємо країну, якщо у її межах лунає мова іншої країни? Більш того! Ця мова нахабніє, а її носії, за підтримки сусідньої держави, стають дедалі агресивніші. Для кого всі стоси порад, пропозицій, планыв і програм на покращення?
Мені неодноразово кажуть, що мова, то – другорядне. Що головні питання: економіка, рівень життя, безпека, комфорт. Припустимо. В такому разі, як ви панове, збираєтеся мовчки поліпшувати бізнес, піднімати економіку, влаштовувати життя, забезпечувати порядок і комфорт? А якщо таки збираєтеся вести діалог, писати інструкції і вербально уточнювати питання – чому це здебільшого відбувається мовою країни, яка налаштована вороже? Навряд чи я отримаю роботу в Австралії, якщо не знатиму мову цієї країни. Більше ніж впевнений, що ніхто не зрозуміє мене у Японії, якщо я вимагатиму від перехожих розмовляти зі мною тою мовою, яка рідна мені, а не мешканцям Хонсю. Те саме буде навіть у Мозамбіку! А у нас чомусь лунають заклики ігнорувати державну мову. Зрозумійте наршеті, що без власної мови Україна, як держава – неповноцінна. Якщо розмовляти російською – ми збудуємо другу Росію. Тільки меншу за площею. Розмовляючи «казна-як», ми і збудуємо – «казна-що». А отже – втратимо власну державу.
Безумовно, українську мова треба захищати і підтримувати на найвищому державному рівні. І не треба носіям інших мов при цьому здіймати ґвалт: іврит, російську, грецьку, болгарську, румунську, вірменську, азербайджанську, угорську мови так само захищають і підтримують відповідні країни. Рівних умов для усіх етносів в Україні бути не повинно. Ми – Україна, а не мультикультурна наддержава з безмежнии фінансами. Молода країна повинна всебічно підтримувати свою мову, а не мови сусідніх країн. Що стосується російської, як другої державної, то це тільки зашкодить державі. Образно кажучи, конкуренція горбатого “запорожця” і “Камазу” у “формулі-1” – неможлива. Надто нерівні умови після розпаду СРСР мали згадані мови.
За теперішньої влади в Україні склалася ситуація, коли формулу: “батіг і пряник” розділено між виключно пряниками для російської і виключно батогами для української мови. Відсутність державної підтримки української мови і водночас наступ на ті позиції, де їй вдалося зачепитися, наприклад, згортання українського дубляжу – свідчать, як мінімум, щодо байдужості до країни, а як максимум – викривають планомірні підривні дії влади. Не далі, як учора нагороджений російською медалькою Ківалов гучно пообіцяв Путіну зробити російську мову другою державною в Україні і яка з цього приводу реакція влади? А ніяка! Про розбудову якої держави може йти розмова?
Звісно, не можна нікого напружувати і гнути через коліно, але і себе не варто дозволяти ображати: у цій країні господарі – українці, а не росіяни, вірмени, білоруси і так далі за переліком. А ситуація з позбавленням фори для української мови – ганебна: будь-який господар свою картоплю захищає, тому колорадських жуків – безжалісно труїть, а не дивиться в очікуванні: “чия візьме”? Гіпотетично, ми маємо наразі ситуацію, коли господаря у свій час позбавили хати, а самого заставили жити то у хліві, то у сінях… Інколи, час від часу, його запрошували до столу – плясати гопака, але здебільшого він орав у полі і працював на заводі. Та коли часи змінилися і чужаки забралися геть, у свою оселю з гоноровим ремонтом, чому ті чужаки се одно вважають залишену мазанку своєю: “а ми і тут права імєєм, ми ж нє чужіє…” Лише тому що, бач, паркан навколо за їхні гроші збудований?
Жодним чином, ані єдиним рядком не закликаю до заборони в Україні використання інших мов. У мене червоною ниткою йде думка щодо поширення, поглиблення, популяризації української. Давно час визначитися, що ми будуємо: УРСР або Україну. І якщо таки Україну – будь-ласка, вчіть, заохочуйте, поширюйте і поважайте її мову. Так, спілкуватися і користуватися в країні можна якою завгодно мовою. Але небажання знати державну мову – тягне на втрату громадянства, а неспроможність її вивчити свідчить про відсутність розумової повноцінності.