Здається я докумекав чому в нас такі кепські справи з асфальтом і такі добрі справи з дірками у ньому. Те, що всі кругом пИздять цілком очевидно але є і глибша причина. Сьогодні бачив велику кількість укравтодорівських кріпаків котрих погнали на весняну панщину. Їхав машиною по тягнучці, дивився на замурзаних робітників і раптом зрозумів – вони асфальт не кладуть, вони його засівають. Спочатку орють Матінку Землю страшними і смолистими плугами а потім засівають її асфальтом. Принаймні підсвідомо відбувається саме так. І тоді рік чекають на врожай. Врожай чого? Дірок. Наша земля така родюча на дірки.
Уявляю собі потужну сцену. Прийшла весна і на городи виходять аграрії у кирзових чоботах і смужкових шапках. Довбуть у чорноземі дірки, лягають кендюхом на вже прогріту землю і починають її їбсти, у прямому сенсі цього слова. Їбуть тяжко, з храпом, вошканням і шарудінням. Часом встають напитися води з крижаних джерел і знову лягають та їбуть. Цілі села землейобів.
Така в нас (і в мене теж) культура праці. Сільська а не промислова. Праця в Україні це не продукування і створення а Боротьба та Злягання із стихією.
Як казала моя баба, тяжко гледячі на свіжеораний город – а шоб воно показилося!
