Час від часу Україною котяться хвилі війн з пам’ятникамаи. Стихаючи і посилюючись, залежно від уваги ЗМІ до ситуації, країною проносяться інтернетні буревії і киплять містечкові пристрасті. Одні співгромадяни бажають зберегти “усе як є”, тримаючись штучних скель епохи соціалізму, як за останню стабільність у бурхливомму морі мінливості, інші – прагнуть позбутися ланцюгів застою і хоч трохи змінити країну навколо себе. Перші підсвідомо розуміють, що зі зникненням пам’ятника – яким би огидним шматком несмаку він не був, – щезне матеріальна згадка, останній маяк їхнього життя, по суті спущеного в унітаз як ними самими, так і їхніми обранцями, яким вони його довірили. Других на боротьбу з істуканам штовхає енергія, що не має конструктивного виходу. І обидві ці категорії – прагнуть піару. Тільки перші це роблять за вказівкою або у кращому випадку – з метою нагадати владі про себе, а другі – набирають бали на майбутнє. І попри те, що особисто я не піду приймати участь у ритуальних танцях над руїнами, бо руйнація ніколи не приваблювала, мені значно огидніші люди, які виходять на захист позбавленої художнього смаку радянської культури, а деякі ще й находять у цьому насолоду. Насамперед тому, що вони є ніким іншим, як генетичними рабами – носіями відповідної ідеології.
Попереджаю одразу, я противник не всієї культури радянської епохи, а лише тої її частини, яка пропагує тоталітаризм. Тому цілковито впевнений: такої кількості пам’ятників сумнівної епохи нам не треба. Пару примірників Ульянова-Бланка на всю Україну цілком достатньо. Від реклами людиноневисницької ідеології потрібно позбавлятися і якомога скоріше. Тільки бажано цивілізованим чином. Для чого треба мати продуману програму, бо подібні разові акції нагадують клоунаду і демонструють слабкість організаторів. Перша ж думка після проведення подібного заходу: дешевий піар. Друга: вони так само і державу будуватимуть. До подібних змін треба підходити зважено і системно. Після себе усе прибирати, демонструючи вільним простором, що реальність краща без людожерів. По можливості варто ставити альтернативні пам’ятники. І, бажано, аполітичні, щоб не нагнітати ситуацію у районах масового проживання вищезгаданих рабів, бо різкі рухи призводять до психічних загострень.
Зазвичай існують дві основні категорії рабів: яким усе по цимбалах і вони байдуже йдуть у напрямку, куди їх ведуть керманичі; і ті, хто впевнений у тому, що рабство – краща фаза людського існування. Обидві ці категорії далекі від естетики, не знають для чого живе людина, не усвідомлюють що таке свобода, а хто такі, наприклад, Ленін або Жуков і навіщо їх треба любити – їм міцно втовкмачили ідеологи збанкрутілої країни. Ті самі, які звикли перебувати на посадах всесильної, усезнаючої і раководячої… Але які самі жили значно краще від своїх підопічних.
На днях в Артемівську зник один з чотирьох військових пам’ятників у місті. Коли у свій час – на початку 90-х – я приїхав сюди, на південно-східному розі місцевої військової частини на досить високому постаменті, щоб унеможливити проникнення туди дітлахів, стояв бронетранспортер. За давністю часів не пам’ятаю напису, здається, то була шана воїнам-інтернаціоналістам. Згодом, коли воїнам-інтернаціоналістам звели інший пам’ятник – черговий шедевр мілітаризму у вигляді бронзового десантника, БТР зняли і поставили замість нього танк Т-34. Начебто, теж непогано: танк перемоги у Другій Світовій, але справа у тому, що один танк у місті вже стояв. І літак стояв. Мати два танка і один літак – негармонійно. Навіть з точки зору такої провінційної естетики, як наша, ситуація вимагала рівноваги: або ставити ще один літак, або один танк відправити у відставку. Але все впиралося у хронічну кризу: будь-який демонтаж теж коштує грошей, а цивілізоване переміщення у спеціалізований музей – тим більше. Я вже мовчу за зведення нового пам’ятника.
Та ось тиждень тому влада зважилася. А точніше, виконала Указ Президента, згідно якого, цитую далі: «танк «Т-34», встановлений на п’єдесталі по вулиці Чайковського біля воинской части, демонтують, реставрують і направлять до Києва для учасі у воєнному параді. Танк, який є державною власністю і знаходиться на балансі військової частини (треба розуміти – бази зберігання танків, бо інші вже розформовані), в найближчим часом перевезуть балансоутримувачу», – повідомляв сайт 06274 ще у листопаді 2012 року. «Відреставрований «Т-34» прийме участь у столичному воєнному параді». Після фотографії танка на сайті, лунає останній акорд: «Міська влада занепокоєна подальшою долею спорожнілого п’єдестала». Минулорічна новина абсолютно не в’яжеться з реаліями, де на місці п’єдесталу залишилася лише купа щебню. Цілком у дусі вусатого генія СРСР: «нема людини – нема проблеми». Дякувати Богу, у даному випадку роль людини виконали кілька тон металу.
Тобто, виконуючи рішення четвертого Президента України, влада пішла шляхом печерного варварства™. Більше ніж впевнений, назад до міста танк більше не повернеться, а нам вигадають казки, щодо аварійного стану п’єдесталу або вкрай термінової необхідності перебування цієї бойової машини в іншому кутку країни. Раніше, у подібних випадках радянські журналісти обов’язково закатували істерику, застосовуючи відповідну риторику: влада зазіхнула на святе™, на найдорожче, що є у нашого народу – на світлу пам’ять™ вдячних нащадків™. Танк Перемоги™ знято, а постамент зруйновано вщент, до останнього каменю. Мабуть, для того, щоб і духу визволителів Європи від фашистської чуми™ не залишилося… Ще у подібних ситуаціях, спливає формулювання “усьому прогресивному людству™ гидко і боляче”. Але не цього разу. У мене акцент на іншому.
Цей хитроспланований вчинок™ ніхто не зупинив. Ніхто не задався питанням, чому влада, замість того, щоб вирішувати невідкладні питання економіки, прагне лаврів Пігмаліона, збираючись оживити пам’ятники і до якої ідіотської витівки додумається завтра? Не було пікетів обуреної громадськості™ під строкатими прапорами; натовпу свідомого пролетаріату™, під проводом комуністів, чиї палки речі так лунко звинувачують усіх, крім них; не було навіть вічно невдоволених™ пенсіонерів, запрошених своїми улюбленцями – регіональними покращувачами ж… лідер яких у нашому місті – останній командир колишньої місцевої дивізії. Де праведний гнів™ широких верств населення? Де природне бажання органів правопорядку зберегти існуючий стан речей, де добровільні і професійні прибічники закону? Де жага активної громадськості щодо історичної справедливості™? Диво-дивне сталося у центрі Донбасу! Без жодної істерики, без провокацій, без усього спектру силових відомств: від міліції з «Беркутом» до СБУ з прокуратурою – тихо, буденно, пересічно… А ларчик просто відчинявся: режисер не дав команди. Можна тільки уявити, усю грандіозність скандалу, якби цей пам’ятник наказав кудись забрати Ющенко, а в Артемівськ його демонтувати приїхали представники ВО «Свобода». Потужність гіпотетичних вулканів пристрастей з подібних приводів важко порівняти з чимось ще. Скільки унікального пафосу розлилося б в ефірі і які б високопарні чудернацькі оберти дзвеніли під гарними мінами на мітингу у відчайдушному піарі люмпен-політиканів на кшталт Вадима Лук’янова.
А тим часом мені й досі дорікають, що дарма я називаю Донбас територією зомбі, а певну частину українців – генетичними рабами. А хто ж вони?
Віктор Горобець
ЖЖ автора http://vivagor.livejournal.com/
