– А куди це ви пане чимчикуєте? – затулив міськрадівські двері здоровезний поліцаюга з погонами поручника на плечах, ніжно помахуючи перед моїм носом спецзасобами – довбнею та кайданками.
– Д-до пана Ратушного, н-на здибанку, себто на прийом, по понеділках заплянований. Ниньки він благодійну акцію чинить, голодних і пригноблених приймаючи та приласкуючи бо шкодує небораків, плачучи ночами гірко.
– А ти зареєструвався у місцевому відділку міської поліції, мордо? Документи для досьє подав, за місяць до того? Ну, там вхідний нумер, вихідний, персональна картка для досьє, три фото – у анфас і у профіль, заява у 4-х, біографія у 7- ми примірниках, банківський рахунок, довідку про те, що в капіталістичних арміях не служив, не притягувався, у куркулях і у ворогах народу не числишся, не сидів у буцегарні, дебет-кредит, сексуальна орієнтація, проба на алькоголізьм, наркоту… Ні? Ну то вільний, чудь перелітна.
– Н-не маєте п-права – квилю пересохлими губами. Йя-а, на вас у газету, у прокуратуру, Президенту, в ООН та Євросоюз… – добиваюся свого.
– Ах ти свиното неотесана! Пикою в акурат на Юзефа Обсервишина схожий, що Інтерполом у розшук, а паном бургомістром, хай буде благословенне у віках ім’я його!, небажаною персоною, оголошений. Та й тріснув мене по голові, гад.
– Ниньки, поліцаями в Ратуші, викрита антинародна група, що на самого Бургомістра, коб йому вічно жити у едемському саду, замах готувала. Семеро їх у бандформуванні було – вели підривну роботу, жеби цепа нагрудного і трона мерського захопити. Сказавши так, вибив мене копняком в двері, які я носом відчинивши, вилетів до постаменту демонтованого колись вождя, як куля в лузу у ГРК «SIS», на кубку міського голови з більярду.
Аяяйкаючи, та накульгуючи на ліву ногу і мацаючи обдертого писка, подався до супермаркету «НАШЕ МІСТО» купити сім’ї тюльки з хлібом, на вечерю. «Не пий червленого вин- а- а-а, а то в психушку запроторять…» – гримів там музон.
…В неосвітленому, просякнутому запахами псятини і котячих весіль, коридорі рідного барака на «Сахаліні», мене перестріли троє поліцаюг із АК-48 непереваги з примкнутими багнетами, пирснули в око «черемухою», заклеїли рота скотчем, одягли кайданки та й повезли до криміналу. Там, просвітивши черево рентгеном, виявили в мені кавалок мила «Суничне», в обгортці.
– «Ти з’їв мило, поганцю, з метою заволодіти ним, викравши в супермаркеті і пронісши в своєму організьмі?» – визвірився голова «трійки». Оголошую вирок: «Щоби повернути предмета приватної власности, доля в якому належиться самому пану Ратушному, хай навіки буде бургомістром!, волимо пристрасно допитати Ю.Обсервишина із застосуванням наявного інструментарію, в забійному цеху свинокомплексу «Підсобне господарство ВРП», на шахті № 3, після чого розчленувати, а вилучене із його пуза мило, ціною 0,50 коп. за 1 шт., Вінницької миловарні, повернути законному приватному власнику, для реалізації.» І поклацав баранячими ножицями.
– Я не їв мила! – кричу, несамовито пручаючись. – Нігди нє ядлем тоадлєтовего мидла, яснє паньство! – з переляку забувши рідну і перейшовши на польську мову, верещу пораненим дзіком, добре уявляючи, що на мене чекає.
-Ну, що ж, не хочеш добровільно… Анестезіолога! Вбіг двометровий амбал з ковальським молотом в руках. – Наркоз!
– Я не їв мила! – ледве хриплю вже. Пошкодуйте заради діточок дрібненьких, і Ґандзі – дружини моєї убогої, ваша поліцайсько-ментовська світлісте. Заради вашої кокарди на кашкеті та червоних лямпасів, жеби ви їх до смерти не зносили, при доброму здоровлі бувши!
– То ти мені зичиш такого короткого віку, польсько-американський шпигу?! Без наркозу!! – Я не їв мила.- шепчу неслухняними губами, майже зомлівши від страху і з жахом відчуваючи, як по колінах пливе щось тепле…
– «…Тихо, Юзю. Ти не їв мила – схилилася вірна Ґандзя з корвалолом в руках. Завтра до священника – переляк відмолювати, бо на сімейного дохтура нема грошів. А може, це в тебе струс мізків, від поліціянтської гуми?» Розвиднілось. Ані тобі жандармів, ані арешту, ні допиту із ковальським молотом замість наркозу на забійному столі, ні амбала зростом до стелі. Слава Тобі…
Але ж добре знаю, що вони таки є, і тілько оден Пан Біг відают, якого наказа вони отримают сеї ночі, чи на світанку…
Завше і завсігди ваш, Юзьо Обсерватор з Коломиї. (Ниньки волиняка) Шахтар
Розповідь Юзя Обсерватора записав журналіст Анатолій Бідзюра з Нововолинська на Волині
