Час іде, мов вода – повільно але невідворотньо. І сумно, ніби самотність застала на березі великою лінивої мудрої ріки. Самотність – найбільш небезпечний хижак, який завше непомітно підкрадається і занурює ікла у плоть, а потім безжалісно роздирає живу і теплу плоть, яка смикається від безсилля змінити ситуацію і, нарешті, шкребе своїми пазурями кожну кістку… І нема порятунку іншого, крім отрута. Отрута самоїдства, отрута спиртного у сумнівних компаніях, отрута купленого на пару годин кохання… Немає порятунку, то як усе справжнє – задушеними цуциками, втопленими сліпими кошенятами, розчавленими байдужими чоботами квітками на зелених луках дитинства, юності і зрілості, залишилося у минулому, і тепер перебуває невпевненими спогадами, мерехтливими образами у пам’яті, неясними плямами і уривками, привидами у анфіладі нічних кімнат. Або і зовсім затерлося чорно-білою кіноплівкою, яку зжерла рятівна лікувальна або корислива аберрація.
Тікаючи від стану самотності, людина пірнає у глибини океану дрібних і великих справ, часто непотрібних, які тягнуть на дно веригами нескінченності, занурюючись щоразу глибше і глибше, аж поки одного разу там і залишається, більше не з’явившись на поверхні сонячного щастя…
Декого рятують випадкові амазонки. Вони теж самотні, тому що живуть без чоловіків, а отже – лише наполовину. Втім, хтозна – чи краще життя у полоні, від смерті у повільний спосіб втрати душі, коли гниєш заживо зсередини? Адже кохання вимагає, щоб любили обидва. Коли хтось впевнений, що його кохання вистачить на двох – його чекає жорстоке розчарування, бо це самоомана, переоцінка можливостей, міна сповільненої дії, закладена у майбутнє. Кохання – рятівне коло. Ціле коло. Два півкола – вже ризик.
Я навчився жити з самотністю, але так і не приручив її. Вона допомагає мені у творчості, але навзаєм забирає час. День за днем, рік за роком. З жахливою невідворотністю. Так вампір на дієті п’є кров унікальної, потрібної йому за певними характеристиками жертви: крапля за краплею, поволі, але швидше, ніж та здатна відновлювати її.
Пригнічує навіть не сам факт наявності у природі хижака самотності, а його невразливість. Що робить його більш зухвалим. Усвідомлення факту фізичної неможливості знищення ворога вбиває будь-яку здатність опору, адже немає сенсу битися проти вічності. Люди приходять у світ, прагнуть, б’ються, втрачають сили і йдуть – у безвість, а вічність лишається: знову отримує жертви, знову перемагає, знову їсть… І насолоджується. О, Деміург, навіть ти був самотнім, аж поки не створив цей світ.
Тим не менше, ми намагаємося. У штучний, тимчасовий спосіб чи шляхом єднання за спільним інтересом, за покликом душі. Але рано чи пізно переважна більшість зазнає поразки. Лише ті, хто пішов молодим, у зеніті слави або маючи справжню любов – обдурив хижака. Старих вже не розуміють, як не розуміють мудрих.
Віктор Горобець
“А що ж людині справді треба?
Живу. Щасливий я, чи ні.
Наді мною рідне небо,
А найдорожче у мені.
В мені весняна Україна
І рідна мова, й шелест нив,
І смутні кетяги калини
У головах її синів”.
Гарний вірш, пане. Дякую. Тільки є одне зауваження: у першій строфі (третя строка) збита скандовка. Треба зайвий склад додати, щоб ритм вирівняти. Пропоную додати “І”. Тобто, строка матиме наступний вигляд: “І наді мною рідне небо”.