Я маю великі сумніви, чи слід було мені взагалі писати цей текст. Без спеціальних знань його дуже легко неправильно зрозуміти. Проте у зв’язку із запитаннями колег-фахівців знову змушений повернутися до проблеми кваліфікації збройного конфлікту, у якому опинилася Україна. Підкреслюю, що це винятково питання міжнародного гуманітарного права, яке ніяк не пов’язано з доцільністю оголошення воєнного стану або, навпаки, продовження боротьби у форматі «Антитерористичної операції». Не пов’язано воно і з визначенням відповідальності агресора (бо це питання регулюється іншими нормами міжнародного права) або відповідальності терористів або бойовиків за національним кримінальним правом (окрім власне відповідальності за порушення законів та звичаїв війни). Тож переконливо всіх прошу: перш ніж вступати в обговорення, згадайте про особливості міжнародного гуманітарного права та фундаментальну відмінність jus in bello від jus ad bellum.
Якщо казати про те, яка кваліфікація, на мою думку, правильна, то:
1) У ситуації з окупацією АР Крим – міжнародний збройний конфлікт, сторонами якого є РФ та Україна (що і закріплено у нашому законі про окуповану територію) згідно зі спільною статтею 2 (пункт 2) чотирьох Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року (“випадки часткової або повної окупації території Високої Договірної Сторони, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір”). Можливі контраргументи, що окупація (а з нею і збройний конфлікт) припинилася з анексією, я слідом за українським законодавцем відкидаю, оскільки набуття державної території шляхом анексії частини території іноземної держави суперечить імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens) та не створює інших правових наслідків, крім відповідальності агресора (адже за сучасним міжнародним правом анексія – це один з різновидів агресії).
2) У ситуації у Донецькій та Луганській областях у реальності, звичайно, є один збройний конфлікт. Проте виключно з точки зору міжнародного гуманітарного права та лише для визначення обсягу застосовних норм (а вони різні для міжнародних та неміжнародних конфліктів, як відомо), доцільно умовно виділяти два збройні конфлікти з різним суб’єктним складом.
Перший аспект – неміжнародний, сторони якого – збройні групи “ЛНР/ДНР” та Україна. Обов’язки сторін визначаються спільною статтею 3 Женевських конвенцій та Додатковим протоколом ІІ до них 1977 р. (так, я вважаю, що вимоги п. 1 ст. 1 ДП ІІ виконані, на жаль). Це те, чим має насамперед керуватися Україна. Нагадую, що договірного міжнародного права, що тут застосовується, доволі небагато: спільна стаття 3 плюс вісімнадцять матеріальних статей ДП ІІ плюс стаття 19 Гаазької конвенції про захист культурних цінностей 1954 р. плюс деякі норми стосовно обмеження застосування або заборони конкретних видів звичайної зброї. Застосовних звичаєвих норм, утім, значно більше. Каталог воєнних злочинів для такого конфлікту – підпункти с) та е) пункту 2 статті 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду. У неміжнародних конфліктах немає, наприклад, статусу комбатанта (адже не можна визнати антиурядових бойовиків «законними учасниками конфлікту») та, відповідно, статусу військовополоненого (є значно скромніший за гарантіями статус «особи, затриманої у зв’язку зі збройним конфліктом»).
Другий аспект – міжнародний, сторони якого – РФ та Україна. Така кваліфікація неминуча для ситуацій, де Росія обстрілює нашу територію силами своїх збройних сил та здійснює або ж “загальний” (у цьому – жодних сумнівів!), або ж “ефективний” (думаю, що так, але це колись визначатиме суд) контроль над антиукраїнськими збройними групами. На ці взаємодії поширюється право міжнародних збройних конфліктів. У договірному міжнародному праві – це всі чотири Женевські конвенції 1949 р., Додатковий протокол І та ціла низка інших міжнародних договорів (на порядок більше норм, ніж для неміжнародного конфлікту). Звичайно, і звичаєві норми міжнародного гуманітарного права тут діють у повному обсязі. Каталог воєнних злочинів – підпункти a) та b) пункту 2 статті 8 Римського статуту.
Є спокуса весь конфлікт назвати міжнародним. Проте таке емоційне рішення нічого з прагматичної точки зору нам не дасть. Нагадую, йдеться лише про визначення обсягу зобов’язань за міжнародним гуманітарним правом. У неміжнародному конфлікті їх трохи менше. Ми лише створимо собі додаткові складності. Наприклад, у нас, напевне, немає бажання Гіркіну чи Бєзлєру, коли наші військові їх, сподіваюсь, затримають, надати статус військовополонених, визнати їх законними учасниками воєнних дій, тобто комбатантами?
До речі, російські слідчі органи у своїх кримінальних справах, які вони зухвало відкривають проти українських військових та політиків, кваліфікують ситуацію як міжнародний (!) збройний конфлікт, сторонами якого є ЛНР/ДНР та України (хоча ніхто, навіть РФ ніколи не визнавав ці утворення як держави).
Закінчу тим, з чого починав: ця кваліфікація має значення тільки для визначення обсягу застосовних норм міжнародного гуманітарного права. Зайве казати, що все написане вище є лише моєю приватною точкою зору.