Голова правління інформаційного центру «Майдан-моніторинг» (недержавна, неприбуткова громадська організація, зареєстрована в Харківській області) Наталія ЗУБАР зосередила роботу організації на моніторингу дотримання громадянських і політичних прав громадян України, сприянні участі громадськості в освітніх, наукових, культурних програмах та діяльності з питань дотримання конституційних прав і свобод, захисту культурних та економічних прав та інтересів. Окремий аспект, на який регулярно звертає увагу організація, — інформаційна безпека країни та свобода слова. Власне, про те, чи змінився після Майдану-2014 медіа-ландшафт Харківської області, й у чому це проявляється — «День» розмовляв з Наталією ЗУБАР.
— Інформаційне поле на Харківщини суттєво змінилося. Скажу так: із 2011 року в Харкові працював тільки один опозиційний радіоканал, і більше практично не було жодного незалежного ЗМІ. Зараз ситуація інша — відкрилися нові медіа, або старі почали пропагувати більше державницьких месиджів. Сьогодні харків’яни можуть отримати правдиву інформацію з приватних місцевих радіо, телевізійних каналів та сайтів. Суттєво змінився професіональний рівень роботи ОДТРК. Туди прийшли професіонали, які багато років працювали в незалежних медіа. Ці люди запустили нові цікаві проекти, навіть суспільно-політичного змісту. З погляду дотримання професійних стандартів — зауважень майже немає. Інша річ, що ці нові комунікаційні канали, на жаль, не набули великої популярності. Люди за інерцією дивляться центральні або місцевий «7 канал». Останній — теж змінився й сьогодні зайняв значно чіткішу державницьку позицію, якщо порівнювати з минулим роком. Але сказати, що його вирізняють високий професіональний рівень і збалансованість, не можна.
А головне — сьогодні є запит на правдиву інформацію. З тією кількістю всіляких фейків та відвертої брехні, що можна зустріти в медіа-просторі, люди хочуть бачити якісну інформацію. І вони її шукають у різних видах ЗМІ.
— Чи порушують місцеві журналісти тему стратегічної важливості Харкова для країни-агресора, яка прагнула б дестабілізації конфлікту в місті й загалом на сході?
— Жоден телеканал у Харкові не транслює таких повідомлень. Якщо вони й існують, то лише на веб-сайтах, і то на тих із них, які наповнюються не в місті. Або ж це зведення інформації в суто усних історіях журналістів. Медіа-поле Харківщини темою потенційної загрози війни в регіоні не «розхитують». Принаймні, провідні медіа.
— Нещодавно у «Фейсбуку» ви написали, що деякі відомі українські засоби масової інформації є насправді засобами масової дезінформації…
— На жаль, так і є. Дуже багато українських ЗМІ, навіть центральних, транслюють новини, які їм хочеться, або неперевірені. Якщо говорити про інформаційні сайти, то вони часто передруковують один в одного повідомлення, не перевіряючи навіть їхніх джерел, і таким чином поширюють недостовірну інформацію. А це грає на руку ворогові. Сьогодні багато хто із журналістів хибує на те, щоб ставити оперативність вище за точність. Так не можна. Краще виставити другим чи третім повідомлення, але з упевненістю, що ти говориш правду.
Інша проблема — використання в медіа інформації із соціальних мереж. А ми нині бачимо посилення інформаційної війни саме в соціальних мережах. Спеціально створюються тисячі акаунтів, які насправді легко перевірити. Вони — щойно створені, ненаповнені, а їхні повідомлення — агресивні щодо України. Вони то закликають зривати мобілізацію, то просто нагнітають паніку, мовляв, «все пропало, нас продали». Словом, є тисячі фейкових осіб, які в приватних коментарях та повідомлення в Інтернеті пишуть все, що хоче Росія. Наскільки це впливає на українську аудиторію — не знаю.
— Минулого тижня світ відзначив 70-річчя звільнення «Аушвіцу». Велика частина українських журналістів, інформуючи про цю подію, переказували радянську версію історії. На вашу думку, чому? Від незнання? Чи небажання вивчати і розуміти всі деталі й нюанси історії, якій минуло 70 років?
— Безумовно, це мало місце. На жаль, багато журналістів просто необізнані в історії. А частина — відверто неосвічені. І про це треба чесно говорити. Вони — не журналісти, а ретранслятори. Переказують інформацію так, як самі раніше чули… Цілком переконана, що це не зла воля керівництва, а просто їхнє невігластво. Щоби цього не було, зокрема під час висвітлення 70-річчя закінчення Другої світової війни, журналістам слід більше читати історичної інформації. Взяти до прикладу Бібліотеку «Дня» — беріть і читайте.
Взагалі всім українським журналістам бажано було б озброїтися історичними знаннями. І в цьому питанні все, що робить «День», — вкрай необхідне. Треба, щоб люди знали, нащадками якої держави вони є. Зокрема, важливо, що ви оголосили 2015-й роком Ярослава Мудрого. Це — ключова постать в історії України-Русі. З іншого боку, ми бачимо, що Московське царство уже понад три століття переписувало нашу історію. Для них це важливо. І ми їм практично не забороняли.
А щодо ситуації з різницею звільнення «Аушвіцу», яку ви навели як приклад, то деяким нашим журналістам досить було просто навести цитату міністра закордонних справ Польщі, котрий сказав, що саме українці звільнили концтабір. Досить було просто передати його слова. Утім, навіть це не всі зробили.
— Чи досить сьогодні на ТБ програм, присвячених війні та героїчним подвигам наших військових?
— Очевидно, ні. Треба знімати фільми на підтримку військових. А сьогодні бракує навіть правдивих репортажів із фронту. Їх явно обмаль. Я розумію, що це складно й небезпечно знімати. Але це потрібно. І не про те — хто кого вбив. А про побут, випробування, особливості відпочинку, зрештою — просто життєві історії бійців. Покажіть глядачам, хто ціною власного життя виборює їм мир та спокій. Погодьтеся, це можна знімати, навіть не виїжджаючи на фронт — по телефону, принаймні, розпитати, як їх підтримують місцеві та волонтери, що вони там взагалі переживають. Або запрошувати до студій тих, хто тут на ротації.
— Над чим сьогодні працює «Майдан-моніторинг», які головні завдання реалізовує?
— Найбільший наш нинішній проект — українська миротворча школа. Ми говоримо про громадянський мир у прифронтовій зоні. У тих місцях, які є безпосереднім тилом на війні. Йдеться про вивчення суспільних настроїв тамтешніх людей, порозуміння між ними та військовими, між ними і владою. Стратегія орієнтування людей на мир у цій території — першорядне завдання.
