Флагман вітчизняного ВПК взагалі та танкобудування зокрема знаходиться в славному місті Харкові, зветься завод ім. Малишева.
Прохідна цього заводу показана на фото, звертають на себе увагу асфальтове покриття – можна подумати, що робітники прям на танках і їздять через прохідну, а також ордени Леніна та інші серпасті нагороди, розміщені на прохідній на самому видному (не лише заводчанам, а й з вулиці, де ходять нормальні громадяни, інколи навіть з дітьми) місці.
На відміну від іншого славного харківського флагмана, Харківського тракторного заводу ім Орджонікідзе, який належить росіянам і трудовий колектив якого недавно видав (у вихідний день) обурену заяву про клятих фашистів, які знесли розташований поблизу пам*ятник Орджонікідзе, завод ім. Малишева знаходиться у державній власності, тож лише держава (через призначений нею менеджмент) має повне право і можливість вирішувати, чи є на заводі місця орденам леніна, і якщо є – то де саме.
Закони про “декомунізацію” до цього не мають стосунку – потреба у цьому декорі на заводі (зокрема, на прохідній) та спосіб і місце його розташування вирішуються суто менеджментом заводу. Нема питання про те, чи гордитися заводчанам високими радянськими нагородами, чи цуратися їх — є питання лише того, де і як (величезні на прохідній, що виходить на вулицю, де ходять люди, які до заводу та його славної історії взагалі стосунку не мають? трішки менші всередині приміщення? чи може взагалі лише в музеї з експозицією про історію заводу?) розміщувати декор з профілем Леніна на українському державному підприємстві, від роботи якого не в останню чергу залежить здатність Української держави захистися від наступу РускогоМіра (сучасної реінкарнації ленінської держави).
Якщо в директора заводу не вистачає мізків зрозуміти суть подій, які відбуваються в країні, це прикро, але не трагічно, адже є високопосадовці, які визначають керівників таких підприємств – у профільному міністерстві, у Фонді держмайна, в обласній адміністрації – які б могли дати директору заводу відповідні пояснення та рекомендації. Могли б, але, очевидно, не дали. А йде вже другий рік Війни за незалежність.
аж, наршті, щось не чути про 25 годин на добу, 8 днів на тиждень та 3 танки щовечора. Війна вже рік.