Героя вийшли підтримати близько півтори сотні дружківчан, а також кілька гостей з сусідніх міст. Для мене це не просто дідусь-герой, у мене виникає ілюзія з біблійною притчею про десять праведників, завдяки яким могло врятуватися місто. Цей дідусь однозначно один з таких!
Героям слава!
(Фото Дмитра Білька, а перше – Євгена Шаповалова)
В часи денеерівської смути у Дружківці переслідувалося і вбивалося все українське. Йшли чистки за етнічною ознакою, українських активістів заносили у розстрільні списки, хапали на вулиці, кидали у катівні. Все українське в місті зховалося. Виїхали самі активні, решта принишкла.
Але ті, що за словами Стуса росли вгору, не мовчали… Вони дали відсіч денеерівській падалі. Вони не схопились за зброю, як перелякані “ополчєнци”, вони не сколотили якісь тайні угруповання. – вони, як наші українські отамани 20-х років, холодноярські повстанці пішли на смерть за Україну. Вони знали, що не переможуть, але йшли. І от зараз подвиг ннаших земляків Анатолія Водолазького і Василя Зандера буде прикладом для нових борців за Україну, на нашу націю, за нас!
Vladymyr Berezin 22 мая ровно в назаченный час он вышел опять. И он бы вышел опять, если бы эти уроды оставались в Дружковке. И выходил бы, пока был бы жив.
Ровно через год он стал, как и тогда, один (все ездили до митинга автопробегом) в самом центре – площадь Ленина и одноименный памятник:
Тогда он перед выходом помылся и одел самое чистое белье – понимал на что идет…
Но теперь было иначе – город, всполыхнул как пламя от спички – от его прапора и взорвался желто-синим цветом. Это было непередаваемо.Как рубил вирши Марко, как плакал, читая стих об Украине мальчик, как выступал еще один, но уже проведший много дней в застенках дружковчанин… Слов нет – пока не могу отойти от эмоций, только фото.
Это был день города, день Человека, день прапора, день Украины.
Спасибо тебе, город запорожского казака Дружка, спасибо вам, его славным потомкам, спасибо тебе, АНАТОЛИЙ ВОДОЛАЗСКИЙ!
