Найбільша проблема того народонаселення, що проживає на території сучасної РФ, а також на її численних офіційних та неофіційних військових базах не те, що вони помирають без вісти і ешелонами, і ніхто їх не рахує. Так було тисячі разів за всю історію Московського Каганату. В цьому нічого дивного і нового. Навіть не те, що половина з них не відає, що творить, а інша половина відає і отримує від цього сатанинське низменне задоволення. Таке теж повторюється з тими доходягами повсякчас.
Найбільша їхня проблема сьогодні на відміну від решти історії – зневага нащадків, нєбитіє та забитіє.
Бо ніхто не напише їм красиві оди, поетичні некрологи, славні пісні. Ніхто навіть, за кацапською звичкою, не привласнить, не переробить пісень інших народів на свій збочений лад. Ніхто не займатиметься глорифікацією цих всіх покидьків, що вчергове навалою пруть на решту світу, де тіки можуть. Ніхто не виконає на Грушинському фестивалі новий “Поручик Голіцин”. Сучасний Розенбаум чи хтось замість нього не заспіває щось душещіпатєльне типу “..сбіл тєбя наш льотчик Лі Сі Цин”. Не упаде скупа сльоза руцького мужика в стопарік водюні під новий “Монолог Чорного Тюльпана”. Навіть старий чи якийсь новий Шевчук промовчить, не заспіває на гітарі в честь нових гор трупів москалів зі всього світу “..он долго тіхо умірал, сошьол как снєг с алєї.. ”
Міф про російський народ, його культурність і велич остаточно розбивається об дикий авторитарний кон’юнктурний споживацький капіталізм.
Не напишуть, не створять, не заспівають… Бо нема кому це робити за покликом загадошной руцькой душі.
No money – no honey!
Олександр Шевченко, ІЦ “Майдан Моніторинг”
Ілюстрація: Вася Ложкін
