Волинь. Конфлікт пам’яті між Польщею і Україною. Аналіз і прогноз.

 

[aesop_image img=”https://maidan.org.ua/wp-content/uploads/2016/09/13876128_10207100560696965_7452636949025302229_n.jpg” panorama=”off” imgwidth=”200″ align=”left” lightbox=”on” captionsrc=”custom” caption=”Пам’ятник на честь українських козаків – оборонців Відня від турецької навали в 1683 році. Фото від червня 2016.” captionposition=”center” revealfx=”off” overlay_revealfx=”off”]

Вандали, які обмалювали пам’ятник українським козакам в Відні написами «Волинь 1943» та «нацисти», не були поляками, бо слово Wołyń пишеться з діакритичними знаками. Більше фото тут.

22 липня 2016 року Сейм (нижня палата парламенту) Польщі ухвалив постанову яка називається  «Резолюція Сейму Республіки Польща у справі віддання данини жертвам геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943-45 роках» – тут українська версія а тут польський оригінал

На цю тему з тих пір в Україні і в Польщі написали величезну кількість статей і заяв будь якого змісту.

Але мій текст не про історію першої половини XX сторіччя, а про історію конфлікту навколо історії, який я умовно назву «конфлікт про Волинь».

В 2014-2015 в рамках проекту Українська Миротворча Школа ми – українці і поляки – детально вивчили цей конфлікт і передбачили можливість його ескалації. Нажаль, тоді не знайшлося зацікавлених в продовженні нашої роботи.

Суть конфлікту

Що є реальним конфліктним питанням в цій темі? Державні політики пам’яті Польщі і України.

Польській законодавчий орган, на рівні цієї постанови визнав ОУН-УПА кривавими вбивцями, які вчинили геноцид поляків.

А Україна, на рівні Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» визнає ОУН-УПА власне борцями за незалежність України у XX столітті, тобто героями.

Це конфлікт інтерпретацій історичних подій. Сторонами конфлікту є дві держави, представлені парламентами.

Конфлікт цей виник не вчора, і не в 2013 році, коли 148 депутатів Верховної Ради України послали листа в Сейм Республіки Польща  проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Над трансформацією цього конфлікту працювали польські та українські історики і політики з початку 1990х років, і намагалися досягти порозуміння.

Які стратегії досягнення порозуміння використовували сторони?

Уникнення.

Україна.

Частина українського суспільства, особливо пов’язана з теренами західної України, де жива пам’ять про криваві польсько-українські стосунки в першій половині XX сторіччя, намагалася уникнути дискусії з типовою мотивацією «Хай поляки скажуть спасибі, що ми не виставляємо їм рахунок за злочини, вчинені владою 2й Речі Посполитої проти українців».

Ще одна активна частина українського суспільства, кількість якої постійно збільшується за рахунок ветеранів поточної війни, вважає, що ніякої дискусії про національних героїв України ні з ким бути не може.

Більша частина українського суспільства уникає цієї теми через повне її незнання і абсолютно не розуміє конфлікту.

Польща.

Частина польського суспільства – умовно «ліберали» – намагалася багато років уникати дискусії з аргументами «вона не на часі», «нам треба дивитися в майбутнє, а не минуле», «дружба з братами-українцями важливіша за минулі образи». Певний час їм це вдавалося. Однак, зараз ці люди в опозиції і впливати на перебіг конфлікту суттєво не можуть.

Прямі переговори

В  обох країнах існують державні Інститути національної пам’яті, які відповідають за втілення державної історичної політики. Різниця в тому, що в Польщі в цьому інституті працюють 2000+ людей, він добре фінансується, замовляє будівництво музеїв, розробку учбових програм, видання книжок і настільних ігор, а в Україні в цій установі працюють кілька десятків людей і бюджет складає кілька десятків мільйонів гривень.

Теоретично саме ці дві установи мають займатися трансформацією цього конфлікту історичної пам’яті. Але в них занадто різна вага і можливості, рівного діалогу між ними поки що бути не може.

В 1997–2008 роках група українських і польських істориків напрацювала кілька томів матеріалів “Україна-Польща: важкі питання”, які практично не вплинули на подальші переговори.

В 2015 році україно-польський діалог істориків був відновлений, створений Українсько-польський форум істориків.

Обидва «скликання» діалогів істориків намагалася вирішити цей конфлікт шляхом напрацювання спільного україно-польського бачення історії, пов’язаної з подіями на Волині.

Станом на зараз цей план провалений. Один з істориків з українського боку Олександр Зінченко, який був одним із співорганізаторів цього Форуму, на знак незгоди із односторонністю Сеймової постанови 22 липня оголосив про вихід з усіх проектів, пов’язаних із польсько-українським діалогом, вважаючи, що діалог у нових умовах неможливий, а ця постанова Сейму перетворює діалог на змагання монологів.

Посол України в Польщі Андрій Дещиця висловив жаль про те, що  «частина польських політиків, приймаючи постанову про вшанування жертв Волині, так і не врахувала неодноразових звернень та пропозицій української сторони щодо спільної оцінки нашої спільної трагічної історії.»

З 2011 року на рівні міждержавної угоди існує Польсько-Український форум партнерства, з яким ми працювали разом в 2013-2014 роках, коли з польського боку її очолював депутат Європейського парламенту Павел Залєвський. Передбачаючи розвиток конфлікту поляки тоді намагалися організувати громадський діалог, прикладом якого є ця дискусія, яка не втратила актуальності і сьогодні. Однак ці зусилля не змогли суттєво вплинути на перебіг конфлікту, зокрема через те, що офіційна українська частина форуму практично не працювала. Останні два роки цей форум існує тільки на папері.

На міжпарламентському рівні багато років продовжувалися спроби ухвалити спільну постанову двох парламентів з цього питання. Ці спроби провалилися, на знак протесту проти постанови Сейму Борис Тарасюк склав з себе повноваження голови групи міжпарламентських зав’язків з Польщею.

Сила

Частина польського суспільства – умовно «кресов’яки» – проти будь яких переговорів і хоче відплати за геноцид їх предків на Волині. Вони не задоволені постановою і будуть вимагати ухвали закону з більш жорсткими формулюваннями.

В Польщі відбулося кілька подій, коли українців переслідували за червоно-чорний прапор, реальне чи вигадане поклоніння Бандері, демонстративних анти-українських акцій радикальних груп. Декларована мета цих груп – боротьба з культом Бандери і ОУН в Україні. Поки що це поодинокі події.

Поляки в якості таких силових дій сприймають блокування митних переходів з українського боку.

Також проявом сили поляки сприймають перейменування київського проспекту на честь Бандери та наявність у законі України слів про протиправність заперечення визнання ОУН-УПА борцями за незалежність України (стаття 6.2 тут).

Посередництво

Існують ще кілька методів ведення переговорів, які поки що не застосовувалися в цьому конфлікті. Це – модерація (тобто залучення зовнішньої сили для організації та ведення переговорів) та міжнародний арбітраж (до чого теоретично може дійти, якщо сторони захочуть перевести питання про геноцид в правове русло).

Кілька зацікавлених осіб з обох сторін вже почали ставити питання про залучення третьої сторони.

Чи можна вирішити цей конфлікт?

Наш підхід – підхід Української миротворчої школи та багатьох сучасних конфліктологів – полягає в тому, що конфлікти вирішувати не можливо, їх можна тільки перетворювати, трансформувати в іншу форму – більш або менш гарячу. Навіть стан миру і стан війни не є однозначними сутностями, бувають різні стадії війни і різні прояви миру.

Конфлікт про Волинь може перейти в стадію ескалації, а може і не перейти.

Чого хочуть сторони конфлікту?

Це гранично чітко сформулював посол Дещиця «спільної оцінки нашої спільної трагічної історії». Саме так формулювали мету обидві сторони. Так вони бачили «вирішення конфлікту».

Для довідки – в 2016 році вийшов спільний польсько-німецький підручник історії, робота над яким тривала з 2006 року. Неформальна польсько-німецька підручникова комісія існує вже 44 роки.  Поляки вважають, що якщо це можливо з німцями, то чому не з Україною? Навіть якщо на такий підручник піде більше 40 років, поляки готові працювати в такій тривалій перспективі.

Для довідки – в 2002 році Росія намагалася нав’язати Україні спільний підручник історії. Це закінчилося великим скандалом і стало одним з етапів формування української нації. Поляки про це не знають навіть в експертних колах.

Чи можна зараз досягти цієї мети – спільної оцінки історії України і Польщі?  Ні. Це нереалістично.

Чому ескалація конфлікту є небезпечною?

В Польщі за різними оцінками зараз працює від 500.000 до 1.000.000 громадян України. Це класична економічна міграція, однак вона є двосторонньою. В Польщі багато низькооплачуваних (по їх стандартам, рівень життя в Польщі приблизно в 6 разів вище нашого) робочих місць через те, що поляки виїхали працювати в Німеччину і інші країни Європи, де рівень життя ще в рази краще. Йдеться про 2+ мільйонів польських громадян.

В Польщі до 40.000 українських студентів. Якби їх не було, багатьом університетам довелося б суттєво скорочувати свої факультети, бо вони не заповняються польськими студентами, які теж масово їдуть вчитися за кордон.

Ці люди, наші громадяни можуть стикнутися з проявами ворожнечі. І це може стати великою проблемою для них. Але економічна еміграція завжди вибирає, де краще. Будуть не дуже сприятливі умови – поїдуть в інші сусідні країни.

В Польщі є значна українська меншина. Це люди, які народилися в Польщі, або перебувають в шлюбах з поляками. Багато з них вже побоюються сплеску антиукраїнських настроїв в Польщі, але поки що це гіпотетична загроза.

На рівні міждержавних стосунків, попри численні декларації, відбувалося настільки мало реальних проектів, що їх погіршення навряд чи буде помітно.

Натомість тільки в липні була підписана угода про військову співпрацю, яку не вдавалося укласти багато років. Тільки в цьому році вдалося підписати кілька великих контрактів в оборонній і інших галузях промисловості. На параді на честь 25 річчя Незалежності України був присутній президент Польщі, президенти України і Польщі підписали спільну декларацію про наміри продовжити діалог про складну історію.

Чи може конфлікт про інтерпретацію історії вплинути на економіку та військову співпрацю? Теоретично – може. Ймовірність цього дуже невелика за умови, якщо конфлікт не перейде в гарячу фазу.

Які є сценарії розвитку конфлікту?

Ухвала Сейму Польщі, як і бідь яка постанова Верховної Ради України, ще не значить її втілення у державній політиці. На етапі її обговорення уряд Польщі намагався прибрати з тексту радикальні формулювання, наполіг на включенні контексту про СРСР і Німеччину, та пропонував встановити єдину дату скорботи за жертвами другої світової війни на 17 вересня.

Новий голова Інституту національної пам’яті Польщі заявив: «ІНП не має влади, щоби змінювати історичну політику України. Нашим завданням є організація конференцій, видання публікацій, ми не замінимо ними освіти, не можемо вчити безпосередньо громадян України, які вклоняються Бандері, як було насправді. Ми будемо вивчати історичну правду і будемо о ній говорити, але ми не можемо змусити нікого, в тому числі громадян іншої країни, змусити змінити свої погляди.»

Восени в Польщі виходить широко розрекламований художній фільм «Волинь». Витоків про його зміст ще не було. В Польщі вітчизняне кіно традиційно популярне і може суттєво вплинути на настрої людей.

Все залежить від того, що робитиме польський уряд далі.

В найкращому для нас випадку про Волинь на загальнонаціональному рівні згадають наступний раз 11 липня 2017 року.

В найгіршому випадку в Польщі почнуть розповсюджуватися отакі історичні реконструкції фінансовані місцевою владою міста Кутно. Якщо ви прочитаєте коментарі під цим постом, то побачите, що поляки, м’яко кажучи, не в захваті від видовища.

[aesop_gallery id=”93221″]

Люди, які їх створили, називають українців ворогами. Поки що вони є на маргінесі. Якщо їх голос стане гучним і популяризованим через основні медіа,  це стане чітким індикатором зміни політики Польщі стосовно України.

До такого сценарію Україні треба бути готовими. Це і розпочне гарячу фазу конфлікту. Я вважаю ймовірність такого розвитку подій не більшою за 15%. Але розумна політика полягає в моделюванні таких загроз і підготовці до них.

Як можна попередити ескалацію конфлікту?

Перше і головне. Поки ми не побачимо не дружніх до України проявів ПРАКТИЧНОЇ ПОЛІТИКИ уряду Польщі, не варто допускати з українського боку дій, які можуть загострити цей конфлікт.

Найрозумнішу позицію софрмулювала Оксана Башук Гепбурн, бувший старший дорaдник Уряду Канади:

«Не на часі Польщі повертати до історичних подій з закидами Україні.  Гірше буде, якщо Україна прийме виклик і почне витрачати час і енергію на продовження історичних дуелей, відволікаючись від головного -виграшу в війні з Росією; а це спільний ворог. Буде дуже складно, ні, неможливо, виграти війну на кілька фронтів одночасно. На все свій час і місце.  Зараз час для притомних українців і поляків шукати друзів і творити коаліції і вигравати.  Давайте встановимо спільний мораторій на історію.”»

Друге. Конфлікт треба визнати і чітко його артикулювати на всіх рівнях. Хоча б для того, щоби українські громадяни не возили з собою в Польщу червоно-чорний прапор, якщо не хочуть проблем, а поляки не клеїли на вулицях українських міст наліпки «ебать Бандеру», якщо знову таки не хочуть проблем. А головне для того, щоби численні культурні, наукові і інші обміни між нашими країнами не затьмарювали суперечки про історію.

Третє. Замість пошуку консенсусу про історію – спільну оцінку – треба перейти до пошуку компромісу в галузі практичної політики. Треба визнати, що в нас не може бути (принаймні в найближчій перспективі) згоди про оцінку історії першої половини XX сторіччя, і обговорювати практичні наслідки існування такої незгоди. Це може стосуватися і пам’ятних знаків, і цвинтарів, і пошуку захоронень, і безпеки громадян.

Четверте. Найгіршим для розвитку конфлікту сценарієм стане його перенесення в польську політику. Те що, постанова про Волинь була ухвалена майже одноголосно (мінус десть утрималися) це для розвитку конфлікту  є добрий симптом, а не поганий.

В Польщі зараз відбувається дуже сильна політична поляризація, яку називають «громадянською війною» або конституційною кризою. Опозиція збирає великі маніфестації проти уряду, їй вдалося інтернаціоналізувати політичний конфлікт на рівні офіційної реакції європейських структур. Якщо в цю «громадянську війну» потрапить тема України і особливо Волині, то загострення конфлікту неминуче.

Саме на це можуть бути спрямовані подальші зусилля Росії.

Роль Росії в конфлікті

Згаданий лист 148 українських депутатів від 2013, безумовно, був російською спецоперацією. Велика частина його підписантів зараз перебуває в Росії, а деякі, нарешті опинилися під слідством за сепаратизм.

В сценаріях знищення незалежної України Росія завжди виділяла західну Україну, як регіон, який буде чинити дуже сильний спротив окупації, і захоплювати його чи контролювати не планувала.

Кілька разів російські офіційні особи в приватних і навіть публічних виступах пропонували польській владі поділити Україну і забрати західні області України.

Для цього Росія і використовує деякі радикальні організації Польщі, довготривалою метою яких є популяризація ідеї повернення «східних кресів», або територій  України і Литви, які перебували між двома світовими війнами в складі Польщі.

В Україні мало знають про те, що саме через наявність такої п’ятої колони в Литві, яка вимагає повернення Польщі на литовські креси, міждержавні стосунки Польщі і Литви є доволі холодними.

В Польщі працює група волонтерів-аналітиків «Російська 5 колонна в Польщі», яка поставила за мету документально довести руйнівний російський вплив на польську політику. Ось приклад їх роботи, який має стосунок до теми «Хто з Перемишля робить гарячу точку?» Активістам цієї групи постійно погрожують і здійснюють проти них прицільні психологічні операції. На думку цієї групи, Росія давно і системно вкладає величезні ресурси в цю 5 колонну.

У Росії також є цінний ресурс, який регулярно використовується для підживлення конфлікту версій історії. Це – архіви НКВД-КГБ-ФСБ. Практично всі дані, які стосувалися Волині, опинилися в Москві, і ніхто більше не має до них доступу. Росія час від часу вкидає такі документи через своїх агентів, причому перевірити їх справжність немає ніякої можливості. Ось один з прикладів зливу таких документів – виставка, підготовлена в 2010 році громадським рухом «Русскоязычная Украина» на чолі з тодішнім народним депутатом України Вадимом Колєсніченком.

Росія має багатовікову традицію не тільки фальсифікації історії, а і перетворення її на зброю. Тим, хто хоче працювати над трансформацією конфлікту о Волині з обох боків, треба дуже серйозно вивчити саме історію того, як за допомогою історії Росія створювала і розпалювала конфлікти. Попередні переговорники здебільшого нехтували цією обставиною.

Знання про те, що зараз отримало англомовну назву weaponization of history або перетворення історії на зброю, викладені в науково-популярній формі допоможуть українському і польському суспільству уникнути загострення старих і появлення нових конфліктів.

Чи варто продовжувати процес пошуку порозуміння?

Безумовно варто. Але формат переговорного процесу має бути змінений. Переговори мають вестися не про історію, а про трансформацію конфлікту і попередження його ескалації.

На даному етапі в переговори не варто включати істориків і парламентарів. Зрештою, в них вже не вийшло домовитися.

Переговорна група має включати правників, правозахисників, конфліктологів, соціальних психологів, авторитетних релігійних діячів, представників зацікавлених груп з обох сторін, тобто представників потомків постраждалих. В групу треба включити аналітиків, які не брали участь в попередніх переговорах і які зможуть проаналізувати попередній переговорний процес. В групу треба включити вищезгаданих групи волонтерів-аналітиків, спеціалістів з російського впливу.

Ця група має працювати без перекладачів. Це вкрай важливо і для економії часу, і для уникнення непорозумінь.

[aesop_image img=”https://maidan.org.ua/wp-content/uploads/2016/09/20160303_201452-5.jpg” align=”left” lightbox=”on” caption=”Учасники конференції” captionposition=”left”]

В нас – в Української Миротворчої Школи – є досвід проведення історичної конференції трьома мовами без перекладу, одним з результатів якої став цей документ  “Правда не шкодить. Подолання поділеного і травматичного минулого. Коротке бачення для України” В конференції брали участь українці, поляки і грузин, мови були – українська, польська і російська, причому в кулуарах неформальне спілкування переходило на англійську мову.

Такі люди і в Польщі, і в Україні є, зібрати таку групу цілком реально. Потрібна політична воля з обох боків і бажаючі фінансувати таку роботу.

Наталія Зубар, координатор Української Миротворчої Школи, Голова Правління ІЦ «Майдан Моінторинг»

Ну і на кінець наша традиційна рубрика «А ми казали». Ярослав Сватко: Спочатку українці мають вирішити волинську проблему для себе, 2013 рік

«Незалежно від того, як би поводили себе поляки, ми, українці, для того, щоби це питання закрити для себе, повинні визнати, що таки так – українці різали поляків, mea culpa. Може це не моя особиста провина, бо я нікого особисто не різав, але якісь мої земляки були до того в якийсь спосіб причетні. А раз так, оскільки вони не можуть покаятися за свої гріхи, то я мушу це зробити за них. Я мав би попросити прощення у Бога за їхні гріхи і, принаймні, перед своїм сумлінням закрити це питання таким чином.

Коли українці закриють це питання для себе, позиція поляків для нас вже не матиме значення. Поляки змушені будуть пристосовуватися до цього, якщо наша позиція буде більш-менш одностайна і муситимуть пристосовуватися в рамках тої моралі, як ми пропонуємо.

Це не означає, що ми маємо забути про тих українців, яких порізали поляки. У нас з ними є зв’язок. Пам’ятати українські жертви — це друга частина програми вирішення питання, без якої перша стане не каяттям, а мазохізмом.

Вшановувати пам’ять понищених українців — святе діло, і прикро, що поляки власним прикладом вчать нас шанувати своїх замучених земляків, а ми ніби й не дуже цього хочемо. Але робити з цього політику — аморально стосовно жертв.»