«Плюси» – це мій шанс! – я теж так думав…

Що ж, хочеться трішки відійти від публіцистики і «розбавити» свої мізки чимось насправді… Не факт, що цікавим. Смішним? Як вийде, але реальним – точно!

«Поїдеш, хоча б фотографуй мені побільше!» – сказала мені мама і я, з гордо піднятою головою та дівкою під пахвою, направився підкоряти «1+1».  Академія подарувала гарний шанс, треба ж його не проґавити.

Що ж, відірвавши від серця 315 гриванів я ввійшов до потягу. Києве, я розумію, що тобі байдуже, але ми ж тебе підкоряти їдемо, тож чекай нас, діду, чекай.

Наступного ранку ми були в столиці. Описувати погоду – це трішки не мій жанр, але було холодно. Київ зустрів нас не дуже гарно – черги до туалету давали ясно зрозуміти, що таких як ми тут достатньо. Подолавши життєво важливі складнощі, ми направились в центр. Знайшовши інших замучених студентів нашої групи, я вияснив, що треба ще трішки почекати, нагадав, щоб мені зателефонували і направився в пошуки їжі. Так, ми були голодні, немов студенти, що прогуляли всю стипендію, проте свят давненько вже не було, тож гроші були при собі. Зайшли в перший заклад, в другий, в третій… Якщо б у нас запитали: «Де ви були?» то ми б відповіли «Там то, там, там, а також там і т.д.», але якщо б у нас запитали, що ми їли, то ми б впевнено відповіли: «Так, ми замовили собі… Чаю, а потім… Так, точно, ще чаю замовили». Столиця – вона і в Африці столиця, тож ціни нас трішки покусали. Повернулися бідолахи до «Пузатої хати».

Час минав, але дзвінка ніяк не поступало. Нарешті я догадався зателефонувати сам: екскурсія вже почалася. Не буду виясняти хто правий, а хто ні, але факт залишається фактом – я жорстко запізнююсь і чим швидше доберусь до «1+1» – тим краще для моєї голови…

Ми побігли чим духу, минаючи чорних «батюшок», хлопців в обтягуючи штанах та дівчат зі страшними «тунелями в вухах», згорблених дідуганів та дітей, про яких думаєш «хоч би не наступити». Добравшись до метро, ми забігли всередину, ступили на ескалатор та почали заспокоюватись: «Зараз приїдемо, 5 хв., і ми на місці». Ми їдемо. Ще їдемо і ще їдемо, а тут ще один ескалатор… Чорт подери, це вам не Харків!

В один момент я відчув достатньо сильних поштовх та побачив дівчину, що, штовхнувши мене, помчалася вниз. Вона промайнула повз тітку попереду нас  та штовхнула дівчину, що їхала разом із хлопцем. Юна леді, отримавши сильний «землетрус», в свою чергу ненавмисно вдарилася об юнака, який, дійсно втративши ескалатор під ногами (й досі не розумію як так вийшло), впав на ступені. Намагаючись піднятися він, з’їжджаючи вниз, тягнувся руками до поручнів, але час прийшов: ескалатор, дочекавшись свого кінця, викинув бідолаху зі своїх сходів. Як тільки той почав підніматися, в нього врізалася тітка (що стояла в цей час ззаду) та перекинулася через юнацьке тіло, як то буває з велосипедом та невеличким парканом на дорозі. В кучу «людобою» вдарились і ми, але «злетів» вдалося уникнути.

Вулиця, Київ, українські дороги… Все добре. Підходжу до дядька та й питаю російською, типу: куди пройти на туди то й туди, а він мені українською. Підходжу до жінки, і тут українська. Думаю: чорт його візьми, я – сільський хлопець, стою тут, «понтуюсь» російською, а Київ мене зустрів по-рідному – як не суржиком, так українською!

Стоїмо, чекаємо дива у воріт «1+1», аж раптом виходить чоловік, стає навпроти мене (якби це було вечором на районі, то я б подумав, що мені хочуть пику натовкти) та почав говорити, що його сумку, яку він ніколи не ставив на підлогу, поставили туди. Ви розумієте, він ніколи не ставив на підлогу, а вони поставили! Творча людина! – подумав я… Взагалі, напевно він мене з кимось спутав, але ні. Зустріч з Едуардом Гріднєвим мені запам’ятається, вона була така ж незвичайна, як і людна, чия творчість мені справді сподобалась. «Сподіваюсь, ми ще побачимось!» – так, Едуарде Юрійовичу, я теж на це сподіваюсь…

Що ж, шанс побувати за кулісами одного з центральних телеканалів я втратив, але поїздка виявилася успішною. Як би там не було, проте шалені емоції, спогади, досвід – це те, що часто стає за основу і перш за все потрібно цінувати такі речі. Якщо випадає шанс, це ще не означає, що він у тебе перший та останній, адже те, що можна отримати в подарунок, можливо досягти і власноруч.

Автор:

Артем Листопад