Завжди відчувала розгубленість, коли чула закиди прихильників радянської імперії: “ви ламаєте пам’ятники, а так неправильно! Пам’ятники — це історія! Ви переписуєте історію!”
Так, пам’ятники це історія. І пам’ятник Макаренко в Харкові — це дійсно історія Харкова, заперечити важко. Макаренко справжня історична особа, він реально працював в Харкові, і з його колонії народився завод ФЕД, який працює і досі. При тому, ФЕД — це Фелікс Едмундович Дзержинський, і, нажаль, це частина харківської невигаданої історії.
Але ми розуміємо, що тут захована якась маніпуляція. Що це неправильно, хоча нібито і правильно. Чому? Чому пам’ятник радянським саперам Другої світової, на який я надибала у Варшаві, не викликає таких заперечень, як пам’ятник Макаренко в Харкові?
Власне, я знаю тепер відповідь. Вона очевидна. Бо в центрі Варшави є пам’ятник Варшавському повстанню. Бо в центрі Варшави є пам’ятник загиблим у Варшавському гетто. Бо в кожному польському костьолі є пам’ятна дошка загиблим воякам Армії Крайовой. Бо я бачила в костьолах пам’ятні дошки загиблим в Харкові, Катині, Мідному.
А у нас?
А підкажіть, будь ласка, де можна побачити пам’ятник жертвам підриву ДніпроГЕСу військами НКВС, серед яких багато мирних мешканців, звичайних українців? Де я можу подивитися на пам’ятник тим робітникам заводів, яких керівництво кинуло в окупації, фактично обдурив? Вони збирали й вантажили обладнання в ешелон, а коли прийшли на вокзал з речами і родинами, то виявилося, що начальство здриснуло без них? Днепродзержиньськ, серед тих працівників мої дід та баба, я б хотіла покласти квіти до такого пам’ятнику. А де можна покласти квіти до пам’ятника чорносвиточникам, яких кидали в бій без зброї і навіть форми? Це теж історія мого діда, моєї сім’ї. Де монумент на березі Дніпра тим, хто безглуздо потонув, виконуючі злочинний наказ про форсування Дніпра без відповідного забезпечення? Де пам’ятник мирним мешканцям, які загинули, коли підпілля НКВС підривало будинки на Хрещатику? А чому в Харкові є пам’ятник харківським підпільникам (правда, трошки маргінальний), але немає хоча б пам’ятного знаку заручникам-харків’янам, яких німці розвісили вздовж Московського проспекту, коли те саме таки підпілля НКВС підірвало німецький штаб на Руднєва? Тоді загинуло багато чоловіків-харків’ян. А чому в Харкові, знову ж таки, немає пам’ятної дошки на будівлі першого концтабору ЧК, який був розташований у нинішньому Палаці Одружених? В кожному місті є пам’ятники “героям” окупації Афганістану, але немає пам’ятників жертвам ГуЛагу.
І ще одна важлива і непроговорена тема, це тема кримських татар. Їх, творців Криму, будівників міст, воїнів, і навіть вояків Червоної Армії, як і жертв депортації і сталінського свавілля не існує, бо не існує монументів, пам’ятників, пам’ятних дошок. Як не існує караїмів і причорноморських греків, ромеїв та урумів. В Генічеську стоїть пам’ятник генічесько-грузинській дружбі (щоб це не значило), але немає пам’ятників, які б пов’язали цю землю з Кримським ханством, що є великою частиною історії Тавріди.
А половина пам’ятників — це половина пам’яті. Поляки пам’ятають свою історію, тому монумент радянським саперам, “подарунок” радянської влади, не викликає внутрішнього спротиву. Дійсно, таке було. Але в центрі Варшави домінує польський підпільник, який вилазить з каналізаційного люку. А у нас домінує кат Жуков і відсутня пам’ять про його жертви.
Тому нам конче потрібно відновити пам’ять. Не тільки знести радянську символіку, але й відновити справедливість і встановити меморіали, яких немає, проте вони мусять бути.
Оксана Середкіна, Майдан Моніторинг
