Що таке соціальне посередництво

Для чого це потрібно?

Фактор безпеки є визначальним, коли йдеться про життєздатність суспільства як живого, край складного організму. Ця складність одночасно містить виклики та можливості, а від вміння управляти нею залежить наше повсякденне життя. Бо природне різноманіття суспільних зв’язків, різноманіття інформаційних обмінів є конфліктним. Цей конфлікт призводить до появи нових зв’язків та обмінів, призводить до змін. Але ми цього боїмось, бо не впевнені в тому, що ці зміни на найкраще. І, прагнучи безпеки, ми делегуємо управління нашою складністю владі, надаючи їй широких повноважень. Але…

Ми часто не бачимо, що в основу управління покладається не використання можливостей, а боротьба з викликами. І тоді влада вдається до зниження рівня складності, що можливе лише через примус. А рушійною силою виступають не усвідомлені та відповідальні дії громадян, а страх перед санкціями.

Парадокс полягає в зменшуванні побоювань за допомогою страху. Це буває виправдано в надзвичайних ситуаціях, які потребують мобілізації суспільства. А якщо це стає постійним атрибутом управління? Як в автократичних чи тоталітарних системах? Весь досвід людства свідчить про те, що так створюється лише ілюзія порядку, природні ж процеси залишаються. Просто вони уходять в «тінь», а через це часто набувають потворних рис і можуть стати реальною загрозою. Усвідомлюючи це і не довіряючи громадянам, влада зосереджується на самозбереженні і перетворює суспільство на структуру з якомога меншою кількістю несанкціонованих взаємодій. Живий обмін інформацією порушується через дефіцит комунікацій. А брак інформації призводить до того, що імовірнісні думки та судження, в основі яких лежать шаблони, чутки чи упередження, видаються за знання про наше життя. І хоча ці «знання» не є достовірними та точними – вони стають основою рішень і часто призводять до фатальних помилок. Цим провокується недовіра до тих, хто приймав рішення, бо «їх знання хибне». І, через недовіру, підсилюється дефіцит комунікацій…

Хоча ця картинка дещо спрощена, вона все ж таки ілюструє край серйозну проблему, яку Україна не змогла подолати майже за тридцять років незалежності – недовіра, незнання та невміння стали факторами, що підживлюють дефіцит комунікацій. Втім, життя постійно продукує нові задачі. Необхідне швидке реагування, пошук адекватних цим задачам рішень, в яких мають бути враховані інтереси різних груп. А це передбачає комунікування між носіями цих, часто протилежних інтересів, обмін інформацією та гармонізацію суджень, які різними групами видаються за знання. Бо за цим – рішення і відповідні дії.

Отже, йдеться про формування інших факторів, без яких управління складністю є неможливим – довіра, знання та відповідні йому вміння. Це може сприйматися як декларація, якщо поза уваги залишається наступне:

  • По-перше, означені фактори впливають на життєздатність суспільства та держави. Так само, як фактори економічні або політичні.
  • По-друге, ці фактори не виникають самі по собі, вони є результатом певної діяльності.
  • По-третє, ця діяльність має бути стратегічно зумовленою.

Тут йдеться про специфічну діяльність – соціальне посередництво.

Його розлога характеристика може виглядати так – створення умов задля безпечного життя через управління конфліктною складністю та конструювання горизонтальних і вертикальних суспільних відносин.

Але однією фразою завдання соціального посередництва можна позначити в наступній спосіб – конструювання відносин у конфлікті.

Цим визначаються задачі, що стоять перед соціальними посередниками:

  1. Створення умов, за яких над безпекою працюють громадяни у взаємодії з громадянами та громадяни у взаємодії із владою.
  2. Ця взаємодія може і має бути конфліктною, бо це природно. Природно також, що конфлікти можуть призвести до насильства в різних його проявах. Але безпека можлива лише на підставі запобігання насильству через управління конфліктами та їхню трансформацію задля створення нових, конструктивних взаємодій.
  3. Управління конфліктами та їхня трансформація можливі лише за умов організованих комунікацій.
  4. Організація комунікацій неможлива без обміну інформацією як передумови переговорних процесів, що лежать в основі обговорення та ухвалення рішень.
  5. Обмін інформацією не є самоціллю. Він потрібен для гармонізації суджень та створення спільного поля знань. Або того, що в широкому обігу називають «спільною мовою».
  6. Організація, на основі спільного поля знань, спільної діяльності як простору, в якому відбувається взаємодія громадян з громадянами та громадян із владою.
  7. Фіксація результатів спільної діяльності та створення умов задля розвитку спільного результату.

Ці задачі не є абстракцією. Це – основа навчальної концепції Школи Соціальних Посередників, випускники якої різних років працюють у різних напрямах: формування групових ідентичностей, встановлення відносин співробітництва і солідарності, формування різноманітних форм громадських асоціацій, забезпечення соціальної бази підтримки інститутів влади і так далі.

Але їх зусилля об’єднує одно – подолання дефіциту комунікацій задля спільних рішень у конфліктній взаємодії.

Як виникла ця ідея?

На початку 1990-х років в Україні розпочався пошук нових форм соціального управління. Це було викликано необхідністю реагування на виклики, які були атрибутом посттоталітарних перетворень і, природним чином, мали значний конфліктний потенціал.

Увагу науковців та управлінців було спрямовано на моделі управління конфліктами, що виникли в так званих «розвинених демократіях». В обіг були введені поняття «примирення», «соціальне партнерство», «соціальний діалог». Змінювалися норми права, створювалися відповідні інституції, виникали нові види діяльності. У 1993 pоці було створено Національну раду соціального партнерства (НРСП), а в 1998 pоці – Національну службу посередництва і примирення (НСПП).

Втім, швидко стало зрозумілим, що просте копіювання європейського, американського чи будь-якого іншого досвіду поза українським контекстом не тільки не має сенсу, але й може бути шкідливим. Ставав очевидним віртуальний характер створених організацій. І вже в 2005 році НРСП була ліквідована. А НСПП з часом перетворилася на імітаційну структуру.

На цьому фоні відбувалися паралельні процеси, більше орієнтовані на якісні зміни. Розпочалося становлення медіації, пов’язаної з позасудовим розв’язанням конфліктів. Цей рух виник в США в 1970-х роках, а в 1990-х набув поширення в більшості країн Європи. В Україні він був започаткований як механізм відновлювального правосуддя. Втім, і це не призвело до відчутних зрушень, бо являло собою виклик правовому істеблішменту та не було сприйнято у владному середовищі.

Усвідомлення цього стало поштовхом до розробки власне українських моделей, які могли бути компромісом поміж необхідністю та системою. Так, на початку 2000-х років був сформульований новий для України концепт – соціальне посередництво. Ним передбачалося професійне управління конфліктами через вплив на соціальні процеси. На думку розробників, головною метою цієї діяльності було недопущення асоціальних дій, сприяння розв’язанню конфліктів з мінімальними суспільними втратами. Перша публікація про це від 2019  року.

Але тоді також не відбулося якісних змін. Завадою стали глибинні проблеми:

  • суспільна неготовність до професійної діяльності з управління конфліктами,
  • укорінена в свідомості недовіра до «третьої сторони» в конфлікті,
  • несистемні, іноді суперечливі погляди на посередницьку діяльність як таку.

В той час ані медіація, ані соціальне посередництво не стали поширеними практиками, бо в їх основу мали бути покладені готовність громадян до участі в цих процесах та певна культура цієї участі. Втім, це не робило посередницьку діяльність менш актуальною, адже конфліктний потенціал у суспільстві не зменшувався. Навпаки, нескінченні суспільно-політичні, економічні та управлінські кризи тільки посилювали його. Це стало грунтом, на якому продовжувалися наукові та практичні розвідки можливостей посередництва.

В чому сенс посередництва як атрибута культури?

Термін «посередництво» викликає у людей різні смислові асоціації. Це природньо, бо сенсу він набуває лише у контексті. Хтось його пов’язує із майновими або фінансовими угодами, бізнесом чи банківською діяльністю (економічний контекст), хтось з лобіюванням інтересів окремих осіб або груп (політичний контекст). А для когось посередництво асоціюється із задоволенням потреб шляхом отримання певних послуг (соціальний контекст). Тут вже йдеться про соціальне сприяння, створення умов для функціонування людини чи групи. Розглядаючи посередництво в цьому ракурсі маємо звернути увагу на категорію «потреби людини», а саме на одну з базових – потребу в безпеці. Її задоволення проявляється у прагненні людини до упорядкування повсякденного життя, зниження рівня невизначеності. Тобто відчуття безпеки ґрунтується на передбачуваності, керованості як особистого, так і групового буття.

В який спосіб це відчуття створюється? У низці європейських мов під безпекою розуміються якості, що роблять життєве середовище більш сприятливим. В англійській мові, наприклад, є словосполучення, що використовується як синонім поняття безпеки. Readiness to action – готовність до дії. Інакше кажучи, безпека розуміється не як «відсутність небезпек», а як діяльність, що спрямована на створення сприятливих для життя умов, як готовність до викликів.

Але ця готовність не виникає сама по собі, вона є культурним продуктом. Зрозуміло, що діапазон визначень культури надзвичайно широкий: від будь-яких результатів людської діяльності до основи існування цивілізації. Тут ми спираємось на підхід, який трактує культуру як систему поділюваних у суспільстві смислів, що втілені у символічній формі. Ідеї, норми, цінності, установки визначають наступне:

  • яким чином люди сприймають дійсність,
  • як вони реагують на це сприйняття,
  • як вони, в результаті реагування, діють.

Тут вже доречно говорити про культуру безпеки[1]. Йдеться про здатність членів суспільства сприймати та оцінювати загрози, індивідуально або колективно діяти в умовах викликів.

Конфлікти будь-якого походження є природною реакцією на виклики, об’єктивно існуючим соціальним явищем. Його складність зумовила безліч класифікацій, в основу яких покладені різні підстави. Це можуть бути джерело конфлікту, його зміст, тип розв’язання, структура взаємин, ступінь формалізації, соціально-психологічний ефект, результат. Конфлікти можуть бути прихованими і явними, короткочасними і затяжними, вертикальними, горизонтальними, змішаними і так далі… Цікаво, що підстави класифікацій не є суперечливими. Просто жодна схема не здатна повною мірою відобразити живі процеси людської взаємодії. Втім, беззаперечним є наступне:

  1. Конфлікти виникають та розвиваються на різних рівнях – міжособистісному, внутрішньогруповому та міжгруповому, що визначає їхню соціальність.
  1. Конфліктна реальність є небезпечною або сприймається як така. Вона поєднує в собі протилежні можливості, чим набуває рис невизначеності.

Отже маємо визнати, що від здатності управляти конфліктами залежить і відчуття безпеки. А чи може одна людина управляти соціальним явищем? На міжособистісному рівні можливо. А якщо йдеться про групові взаємодії? Тут вже йдеться про цілеспрямовану та організовану групову взаємодію, яка дозволяє гнучко реагувати на загрози, ефективно використовуючи потенціали різних людей.

Йдеться про різноманітні діалогові практики. Діалог передбачає наявність певних принципів, взаємного обміну інформацією. Він забезпечує зв’язки між суб’єктами, передачу соціального досвіду. А відтак, і можливість спільної діяльності. Таким чином, розглядати в якості складових культури безпеки можна також культуру конфлікту, культуру діалогу, культуру комунікацій. Їх взаємодоповнюваність дає підстави для певного узагальнення, яке можна сформулювати як культуру ухвалення групових рішень при розв’язанні проблем, що мають конфліктний характер.

В країнах, де ця культура на достатньо високому рівні, існують різноманітні моделі організації ухвалення групових рішень. Їх спільною ознакою є функціональна «конфліктна співпраця», що передбачає організованість цієї діяльності та її інституційну оформленість. А відтак, і наявність «третьої сторони» – професійного посередника. Найпоширеними сьогодні є наступні форми посередництва:

  • консультування (counseling), метою якого є формування порад для учасників процесу;
  • арбітраж (arbitration) – за яким рекомендації є обов’язковими для сторін;
  • примирення (reconcillation), за яким акцент робиться не стільки на вирішенні проблеми, скільки на процесі, в результаті якого конфлікт вичерпується або трансформується;
  • медіація (mediation) – позасудова структурована процедура розв’язання конфлікту силами його учасників за допомогою та за підтримки нейтрального посередника;
  • робочі групи по вирішенню проблем (problem-solving workshops), метою яких є пошук спільного рішення та створення спільної програми дій.

Ці форми посередницької діяльності передбачають різний ступінь відповідальності за результат. А специфіка конфліктів передбачає різні функції посередників, а також їхні спеціалізації.

Сьогодні в світі не існує загальних стандартів цієї діяльності, суттєво відрізняються системи підготовки та кваліфікаційні вимоги до посередників. Різним є також ступінь їх інституційної оформленості та статус. Але їх поєднує те, що вони є культурно зумовленими. Тобто сформувалися в органічний спосіб і є своєрідною відповіддю на суспільний запит.

Чому це актуально в Україні?

Такого запиту в Україні не було сформовано ані на початку 1990-х років, ані на початку ХХІ століття. Тому є багато причин, серед яких відзначимо наступні:

По-перше, історично зумовлені соціально-психологічні чинники. У нас домінують два полярних типи поведінки в конфліктах, які сформувалися на фоні тотального дефіциту довіри – конфронтація або уникнення. Крім того, у суспільній свідомості переважають прагнення до швидких рішень, що не передбачає ані рефлексії, ані аналізу ситуації, ані стратегічного бачення. Повною мірою це стосується і спрямованості на швидке вирішення конфліктів. Цим ускладнюється усвідомлення власних інтересів та деформуються позиції у взаємодії з іншими. Люди часто вступають в конфлікт не для досягнення результату, а для доведення своєї правоти іншим, що є підставою для переведення його в емоційне русло. А відтак, унеможливлює конструктивне розв’язання проблеми.

По-друге, в СРСР конфлікт не був предметом дослідження як функціональне явище. Він був прерогативою або психології, що спрямовувала не на роботу з конфліктом, а на його уникання, або «ідеологічних дисциплін», в межах яких конфлікти розглядалися як властивість «хворих капіталістичних країн» і були підставою для порівняння на користь соціалістичної системи управління. На цьому грунтувалися навчальні програми, формувалася тематика наукових досліджень. Протягом десятків років формувалися стійкі уявлення про те, що конфлікт є негативним явищем, якого потрібно уникати. Управління конфліктами не стало суспільно затребуваними практиками. Інерційно це довгий час продовжувалося і в незалежній Україні.

По-третє, вже під час незалежності, управління конфліктами не стало органічно сформованою діяльністю. Як йшлося на початку, воно йшло шляхом копіювання існуючих моделей, що не було культурно зумовлене. Навіть введення спеціальних дисциплін в програми навчальних закладів не було зорієнтоване на головну їх мету – створення умов, за якими управління конфліктами стає чинником безпеки. Тому головними її характеристиками стали декларативність та занадта формалізованість. І це на тлі домінуючих уявлень про необхідність уникання конфліктів.

Все це визначило невміння управляти своєю складністю, накопичуючи позитивний досвід, відбираючи і розвиваючи найкращі практики.

Втім, паралельно відбувалися латентні процеси, пов’язані або з опором системі, або з пошуком сенсів, в тому числі, і сенсу конфліктів. Це, разом із впливом означених вище чинників, призвело до того, що українське суспільство стало простором, де перетинаються дуже різні, часто несумісні смислові моделі.

На такому фоні у 2013-214 роках розпочався культурний злам. Тема конфлікту стала повсякденним атрибутом. Євромайдан та постмайданні процеси, окупація Криму та війна на сході України виявили суспільну неготовність до управління конфліктами. А тим самим, актуалізовали відповідну діяльність. Почали розвиватися різноманітні діалогові та миротворчі проекти, виникли стартові умови для виведення управління конфліктами з декларативної площини у практичну. А відтак актуальною стала і посередницька діяльність. Поняття «медіація» та «соціальне посередництво» стали частиною суспільного дискурсу.

Але і тут виникли проблеми. Передусім в дефініціях. Копіювання досвіду, про яке вже тут йшлося, супроводжувалося елементарним калькуванням з англійської мови. Так паралельно стали існувати «управління» та «менеджмент». Так і загальний термін «mediation» не став пов’язаний з посередництвом як феноменом. А у суспільній свідомості почав асоціюватися з дуже спеціалізованою діяльністю – розв’язанням конфліктів через примирення сторін. І головним тут стало саме примирення. Більш того, серед основних принципів цієї діяльності (добровільності, неупередженості посередника, гнучкості процедури, рівноправності, співробітництва, незалежності та неупередженості) досить впливовим є принцип конфіденційності.

В професійному середовищі це викликало необхідність більш чітких формулювань і конкретнішої постановки завдань. Бо примирення не завжди є метою взаємодії. Як і принцип конфіденційності не в усіх випадках є доречним, бо багато проблем полягають саме в публічній сфері. Таким чином, «соціальне посередництво» і «медіація» були відокремлені. Бо ці, хоча й споріднені види діяльності, реалізуються в різних концепціях відкритості. А примирення сторін не завжди дотичне груповому ухваленню рішень.

Саме групове ухвалення рішень ґрунтується на концепції публічного діалогу (Public Dialogue). І хоча це поняття нерідко перекладається на українську мову саме як «суспільний діалог», але розуміється при цьому більш конкретно. Він зводиться до відкритої, прозорої взаємодії громадян і влади, урядових установ та громадянського суспільства, бізнесу і держави. Отже, публічний діалог є практикою залучення громадян до процесу прийняття рішень. Громадський або публічний діалог має розглядатися як одна з найважливіших процедур демократії участі, а також взаємопов’язаною з нею в деліберативної демократії.

Це мало вирішальне значення, коли у вересні 2014 року сформувався проект «Українська Миротворча Школа», головним напрямом якого стала трансформація конфліктів в ненасильницький спосіб. Концептуальною основою її діяльності стало виокремлення двох груп конфліктогенних чинників (викликів):

  1. Пов’язана з агресією РФ проти України, що особливо помітно в місцях, прилеглих до лінії розмежування в зоні бойових дій. Саме тут гостро відчувається перетин інтересів центральної та місцевих влад, бізнесів, керівників та колективів підприємств, військових, громадських активістів, волонтерів, вимушених переселенців та місцевих мешканців.
  2. Пов’язана з системними перетвореннями, що відбуваються по всій країні та можливі лише за умови усвідомленої і скоординованої діяльності головних агентів змін – представників влади, громади та бізнесу. В цьому випадку більшість конфліктів виникає внаслідок браку комунікацій або апріорної конфронтації між основними суб’єктами взаємодії.

В межах цього проекту був реанімований концепт соціального посередництва як специфічної фахової діяльності. Це відбувалося і відбувається у формі «Школи Соціальних Посередників», яка поєднує в собі освітню та практичну компоненти. Декілька років діяльності Школи дозволили сформулювати певні дефініції, а саме:

  1. Головне завдання соціального посередництва – конструювання комунікацій, конструювання відносин на тлі розбіжностей, що є обов’язковим атрибутом перетворень.
  2. Місія соціального посередництва тісно пов’язана із питанням безпеки і спрямована на формування вмінь по розпізнанню потенційних загроз, управлінню конфліктами, застосуванню інтерактивних форм взаємодії та організації групового ухвалення рішень.
  3. Соціальний посередник – це фахівець (або команда фахівців), що виступає в ролі дослідника, організатора діалогів, конструктора, головними завданнями якого є:
    • недопущення або зниження рівня насильства в суспільстві;
    • подолання дезінтеграції;
    • розбудова довіри,
    • гармонізація знань;
    • зміни культури ухвалення рішень.
    • підвищення рівня суспільної безпеки;

Сьогодні соціальний посередник може працювати у соціумі як на макрорівні, в національному масштабі, де перетинаються інтереси великих соціальних груп, так і на мезорівні (галузі, регіони, громади), і, навіть, мікрорівні, де конфліктуючими суб’єктами є малі групи або окремі особистості. Таким чином, соціальний посередник знаходить реалізацію своїх компетенцій і у соціально-політичній сфері, де перетинаються різноманітні суспільні інтереси, виникають групові протистояння політичного, релігійного, екологічного, земельного характеру і з багатьох інших причин.

[1] Поєднання понять «культура» і «безпека» вперше було здійснено Міжнародною Агенцією з атомної енергії у 1986 році в процесі аналізу причин і наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Визнано, що низький рівень культури безпеки стала однією з основних причин цієї аварії. З часом склалося розуміння того, що категорія security culture має застосовуватися не тільки до персоналу потенційно небезпечних об’єктів, але й до певних напрямів людської діяльності. Так сьогодні можемо зустріти такі словосполучення, як: nuclear security culture, cyber security culture, digital security culture або societal security culture. Цікаво, що   сукупність практик, що застосовуються сучасними анархістами для уникнення або пом’якшення наслідків поліцейського нагляду та державного контролю.

Ігор Дубровський

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут