Звідки в Криму село «Вінницьке»? Роздуми про депортацію і культуру забуття

Прекрасне гасло вигадали в СРСР про війну – “ніхто не забутий, ніщо не забуте”. Те гасло висіло на стендах в школах і на стовпах в колгоспах, його карбували на пам’ятниках і почесних грамотах. Не забути “какою ценой завоевано счастьє” – обіцяли діти від першого класу по випускний. Багато брехливого багатослів’я. Бо найкраще в СРСР вміли забувати. Забути власні злочини, забути про жертв, набудувати палаци мрій там, де вбивали і катували, і, як родзинка у булочці, – перекласти вину за власний злочин на когось іншого, наприклад, на німців, як було в Катині, чи на Фінляндію, бо “близько до кордону”, чи на кримських татар, бо з “німцями співпрацювали”. Забуття було настільки майстерним, що абсолютна більшість радянських громадян не здогадувалась і не згадувала про правду.

Як це було в Криму, наприклад.

Я вперше потрапила на Кримський півострів в 1984. Ми з татом «дикунами» супроводжували маму на лікування в санаторій. «Дикуни» – самостійно організований відпочинок радянський людей, в найгірших умовах, але біля моря. Поки їхали в тролейбусі від Симферополя до Алушти, я читала назва сіл – “Піонерське”, “Комсомольске”, навіть “Вінницьке”. Радянській дитині не дивно, що всюди міста і села на честь партії-леніна названі, але підсвідомо я сподівалась від Криму чогось стародавнішого. Через кілька днів після прибутння в Алушту мама побачила в санаторії оголошення про екскурсію “Легенди Криму”. Безкоштовний і корисний захід, звичайно, ми з батьками пішли. Екскурсію проводив стрункий чоловік поважного віку, напевне, учасник війни. Він розповідав нам про назви гір і пагорбів, і легенди розказав. Дуже специфічні.
– Ось цю гору місцеві називають “Партизанка”, – чистісінькою російською мовою промовляв екскурсовод. Далі йшла історія про подвиг героїчної дівчини з “соболиними бровами”, яка не скорилась німецьким загарбникам.
Татові екскурсія сподобалась, я ж її розкритикувала, “які ж це легенди Криму, це про війну спогади”. Але дорослі не подтримали мого обурення і перевели розмову на інше.

Ми оселились в маленькому,  вбудованому в пагорб будиночку з двох рівнів. Вхід на другий поверх – просто з вулиці, а на перший поверх – свій вхід, тільки з іншої вулиці, трохи нижче. Подібну архітектуру не зустрінеш в подільських селах. Дорослі на пляжі перемовлялись між собою, що це “татарський будинок”…
Познайомились на пляжі з жінкою з Узбекистану. В санаторії відпочивала. Жінка обмовилась, що колись в Криму жила, отут, в Алушті, і навіть ходила дивитись на свій будинок… То й що, багато людей в СРСР жили не там, де народились, країна велика, а всі народи – брати.

Ніде і ніхто, за все моє життя в СРСР не розповів мені, що в Криму жив цілий народ, і куди той народ подівся.

18 травня 1944 року людей вивели з їхніх будинків, запхали у товарні вагони і повезли невідомо куди. Майже 200 тисяч кримських татар були депортовані з Криму протягом трьох днів. Офіційна причина “за співпрацю з німцями”. Цілий народ, жінки, діти, люди поважного віку і немовлята, просто тому, що вони кримські татари… З того боку лінії фронту ось так вивозили євреїв… В товарних вагонах.

32 тисяч військових з частин НКВД забезпечували витягання жінок і дітей з домівок. 32 тисячі добре навчених, озброєних і обмундированих військових. Приблизно за місяць до 18 травня мій прадід і мій дід були мобілізовані до Червоної армії. Отак як ходили вдома, так і воювали. Дід в старих черевиках розлізлих, а хтось – в домотканій свиті. І гнали їх в атаку, в свитах домотканих, наших дідів і прадідів з світлого Поділля, з каменюками проти німецькою армії, а в цей час – добре озброєні енкаведисти в Криму супроводжували товарні вагони з неозброєними радянським громадянами.

А найстрашніше, що депортовані киримли вважались спецпоселенцями і їм було заборонено повертатись до Криму. Навіть тоді, коли помер Сталін, і 9 травня оголосили “днєм побєди”, і дід мій отримав статус ветерана і право на щорічний букет тюльпанів … навіть тоді чийсь кримський дід не мав права поїхати на рідну землю.

Заради чого їхали двісті тисяч людей в товарних вагонах без їжі і води більше тижня ? Заради якої світлої мети їх викинули на голу землю і звеліли починати життя з нульової відмітки? Де тут “побєда”, крім Колими над Бухенвальдом?

Наволоч або як сталінські менеджери депортацію організовували…

В радянських дитячих книжках про війну любили описати, як  громадяни віддавали власні заощадження для армії, в псевдо документальних виданнях друкували фото бойової техніки з написами “куплено на средства колхозников” і т.д. Вважалося, що під час німецько-радянської війни ресурсів у Радянського Союзу не вистачало, люди голодували, підлітки стояли біля станків на заводах, всі разом “наближали перемогу”.

“Дні і ночі у мартеновскіх печей нє смикала наша родіна очей,.”

Але офіційні документи свідчать про інше. Свідчать не про внесок дітей, яким випало дитинство біля станка, а про мудрість радянських менеджерів у розподілі народних ресурсів.
Чи замислювались ви над тим, скільки коштувала СРСР депортація кримських татар?
Не замислювались? А у сталінських орлів сизокрилих – все наперед порахували.

Отже, постанова ГКО № 5859сс от 11.05.44 . ГКО – Государственний комітет оборони.
– 30 миллионов рублей – з резервного фонду “на проведение специальных мероприятий”.
– 75 000 вагонных досок по 2,75 м каждая, – за “за счет любых ресурсов поставить”.
– Бензин – “обязать Главнефтеснаб выделить и отгрузить до 20 мая 1944 года в пункты по указанию НКВД СССР автобензина 400 тонн, в распоряжение СНК Узбекской ССР – 200 тонн.”
– Автомобілі – усиления автотранспорта войск НКВД, размещенных гарнизонами в районах расселения спецпереселенцев – в Узбекской ССР, Казахской ССР и Киргизской ССР, – автомашин «Виллис» – 100 штук и грузовых – 250 штук, вышедших из ремонта.

Як щодо гасла – “все для фронту”? Оце все, перераховане вище – воно на фронті не потрібне було?

Читаємо постанову далі.

Переселенцям дозволяли взяти з собою продукти, одяг, побутовий інвентар і особисті речі – 500 кг на сім’ю. Майно, що залишалось:будинки, меблі, худоба і птиця домашня – передавалось місцевим органам влади та наркоматам. За це переселенців планували годувати з червня по серпень 1944 року. “Планували” – не означає “годували.”
“Выдачу спецпереселенцам муки, крупы и овощей в течение июня-августа с. г. производить бесплатно, в расчет за принятую у них в местах выселения сельхозпродукцию и скот.”

В людей забрали дім, сад і козу, конфіскували, і оцінили в три місяців харчів.

Трохи не забула. Ще в постанові передбачили по 5 000 рублів на будівництво будинків. Виділяли на сім’ю. Як ссуду.
Тобто, в людей забрали дім, сад і козу, і, натомість, позичили (!) гроші на будівництво. Тим, хто вижив. За перші шість місяців після депортації в Узбекистані померли більше 16 тисяч кримських татар, це 10 відсотків депортованих.
Уявіть собі, як сидять в нічку темну менеджери ефективні десь в Кремлі, і рахують – дошки, птицю і худобу, крупу і борошно, віліси і вагони, і одним словом хочеться їх назвати – наволоч.

Наволоч (збірн., зневажл. – підлі, нікчемні, шкідливі для суспільства люди; зневажл., лайл. – підла, нікчемна, шкідлива для суспільства людина),негідь, нечисть, погань, сволота, гидота, гидь, мерзота, скверна книжн. … (негідні люди).” – З Всесвітнього словника української мови

Як виконувалась Постанова і до чого тут ленд-ліз

Марно ламати головну над причинами переселення саме киримли. В СРСР постійно практикували примусове переселення людей, щоб забезпечити контроль над територією. Як і Росія зараз, Радянський Союз цінував надбання додаткових земель більше, ніж людське життя. Тому переселяли німецьких колоністів, українських селян та інтелігенцію, білорусів, литовців, естонців… Та всіх, аби було натхнення в Кремлі, а кого і куди – придумають. Ніби Хрущев на двадцятому з’їзді партії сказав, що збирались і українців переселити, але не вистачило ресурсів…

Жити в тоталітарній державі – та ще лотерея, і програш в ній – прокинутись вранці від грюкання в двері, “виходьте, вас переселяють”… В ім’я світової революції, миру у всьому світі – причин багато і всі такі .. світлі і гуманні.
Зі спогадів депортованих киримли дізналась, що мало кому вдалось взяти з собою оті 500 кг на родину дозволеного майна. Коли людину розбудити рано вранці і сказати -15 хвилин на збори, що вона візьме? Хтось взяв клунок з кукурудзою, хтось – швейну машинку, спритніші гукнули – діти, натягніть на себе одежі. скільки можете… А хтось не взяв нічого, бо вирішили, що везуть розстрілювати, а нащо харчі на тім світі…

Про опис майна, за яке мали годувати три місяці після депортації… Досі жодного разу не зустріла спогадів, в яких би люди розповідали про облік майна, яке в них, по суті, конфіскували, і щоб на підставі того опису вони отримували харчі. Зате знайшла спогади про ссуду в 5 тисяч рублів. Так, декому з депортованих її дали. Ссуда – це позика. Повертати її довелось в 10-кратному розмірі, бо в СРСР провели грошову реформи, зі спогадів дізналась, що на розмір позики реформа не вплинула.. Ссуда ще й була підставою тримати киримли в Узбекистані, дали вам ділянку під хату і город – живіть за місцем прописки. Дуже зручно для тоталітарної держави мати замість громадян – кріпаків.

Для порівняння розміру “ссуд” – колгоспники, які добровільно переселялись в колишню Східну Прусію, ту, що тепер Калінінградська область, отримували ссуду 10 тисяч рублів на ремонт квартир. І – не повертали, бо держава “списали” цей борг.

У постанові ГКО про депортацію йдеться про “вілліси” – американські автомобілі, які виділялись для “потреб” НКВД в зв’язку з переселенням. Так от, ці автомобілі, а також вантажні студенбекери постачали США в рамках ленд-лізу, військової допомоги для бойових дій проти Німеччини. Натомість, СРСР використав військову техніку для депортації жінок і дітей.

Для інформаційного прикриття злочину радянські керівники ініціювали перейменування населених пунктів у Криму. Замість давніх назв кримськотатарською мовою з’явились піонерсько-комсомольсько-вінницькі-комінтернівські. Зі сподіванням, що наступне покоління радянських людей сприйме це, як належне. Бо і люди в цих містечках і селах житимуть інші, лояльні радянські громадяни, переселені з просторів «найбільшої, найдужчої у світі» держави СРСР.

Чи варто згадувати сумне і які дії можуть залагодити давні кривди

Як не дивно, але апологети “ніхто не забутий” люблять виголосити “зачем ворошить прошлое” на будь-які, навіть несміливі і нейтральні, згадки про злочини радянської влади під час другої світової. Воно так виходить – давайте всі святкувати і згадувати “побєду”, а про депортованих, заградотряди і згвалтованих німецьких жінок – не “ворошімо”, бо “що ми можемо зробити”.

Тема – “нічого зробити не можна”, “прошлого не вернеш” просувається в українське суспільство, ніби на інформаційному танку.

Давайте поміркуємо, чи справді не можна вплинути на несправедливості, які стались десятки років тому?

Не йдеться про машину часу, яка перенесе нас в Кремль в 1944, щоб змусити Сталіна скасувати депортації народів. Так, це неможливо.

Разом з тим, європейські сусіди продемонстрували нам чимало прикладів виправлення давніх несправедливостей.

Вибачення, компенсації, оприлюднення фактів, меморіальні місця – це не така вже й рідкість в політиці держав. Серед моїх знайомих є люди, які отримали компенсацію від німецької держави за примусову працю під час війни, і є ті, хто отримав компенсацію від української держави, в 90-х були такі програми, повернення за конфісковане майно під час колективізації, мало, але були.

Я пам’ятаю зворушливу розповідь моєї лисогірської сусідки баби Наді. Вона багато років користувалась городом, який колись належав односельчанину і був забраний до колгоспного майна. Коли, на початку 90-х, син колишнього власника приїхав в село, баба Надя йому сказала: “Не сумнівайся, ми город тобі повернемо.” Чоловік не претендував на город, жодних правових підстав для повернення теж не було, але баба Надя знала, що є несправедливість з цим городом і мала готовність її виправити.

Визнання несправедливості є шляхом, який завжди доступний для людини, незалежно від того, скільки років пройшло – два, десять чи тисяча.

Визнання факту злочинів радянської влади під час другої світової війни – це те, що можна зробити сьогодні.

Відмова від святкування “велікой побєди” – це те, що ми можемо зробити для жертв другої світової.

Врешті, нікому при здоровому глузді не спаде на думку танцювати польку на поминках, навіть якщо таке пропонує хтось в телевізорі…

Оксана Яцюк

Малюнок uinp.gov.ua 

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут

Be the first to comment on "Звідки в Криму село «Вінницьке»? Роздуми про депортацію і культуру забуття"

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


19 − 13 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.