Олександр Добровольський. ОУНівське підпілля на Донеччині

Лекція Сашка Добровольського «ОУНівське підпілля на Донеччині», яку він прочитав 7 квітня 2012 року у донецькому пресцентрі , вул. Овнатеняна, 4.

Я глухий провінціал, тому, що живу за 120 кілометрів від Донецька, у Слов΄янському районі. Я не любитель виступати з такими лекціями, не любитель світиться. Але я маю відкриту біографію і можу робити свою справу, як казав Макашов: «Не боючись ні перов, ні серов, ні херов…».

Олександр Добровольський. Фото Євгена Шаповалова.

Колись я мав щастя вчитися у Донецькому Державному Університеті на історичному факультеті. У 1992 році я написав курсову роботу про ОУН і УПА і того ж року був виключений. Сьогодні 2012 рік, пройшло 20 років, але позиція держави лишилася тою самою. Я вважаю, що я маю моральне право розповідати про український спротив, тому, що багато років вивчав і досліджував це явище на Донеччині.
Я не Метр, який прийшов Вас повчати. Я такий же, як і Ви. Слава Богу я ніколи не стану в цій країні ні професором, ні доктором, ні кандидатом.
Матеріали по підпільній діяльності ОУН на Донбасі на сьогодні висвітлені дуже слабо. Практично, більшість матеріалів на цю тему ми знаємо зі слів Євгена Стахіва. Хто такий Євген Стахів, я думаю ви всі чули й знаєте. Вийшло так, що Стахів – один з небагатьох, хто відійшов на Захід перед приходом радянських військ у вересні 1943 року. Він створив собі легенду активного діяча спротиву і німцям і совєтам. Також доводе свою причетність до містичної організації «Молодая гвардия». Але, як сьогодні доводять окремі матеріали, то це є велике перебільшення. Хоча ОУНівці в Краснодоні були, і сьогодні це не заперечує навіть луганське СБУ. Ще декілька людей, які відійшли на Захід, наприклад Василь Петренко з Красноармійського району, який помер два-три роки тому. Він писав спогади, які ви можете віднайти у емігрантській пресі. Але їх дуже мало, на відміну від Стахіва.

Та все ж я вважаю, що якби ними, і багатьма іншими на Заході не піднімалася тема ОУН на Донбасі, то правда про діяльність спротиву не була б висвітлена так яскраво.
Прикладом того є темні плями і відсутність інформації про активну діяльність повстанців на Одещщині, Херсонщині, північній Україні. А якщо вона й з΄являється, то як звіти НКВД про боротьбу зі злочинними угрупованнями. На відміну від Донбасу, громадскість тих регіонів не піднімає цих питань і не досліджує прискіпливо ті часи.
Джерелами моїх досліджень є архіви СБУ, а саме: Донецької, Дніпропетровської, Луганської, Миколаївської, Запорізької областей. Я маю щастя розповідати вам не по споминам, а по матеріалам НКВД. Чому такий розбіг по областям? Тому, що всі, хто діяв на Донеччині, після приходу радянських військ розійшлися по сусіднім областям і їх арештовували й проводили слідство вже там, де вони знаходилися. І це логічно.
Коли головою СБУ у Донецькій області був Скіпальський Олександр Олександрович, то він дав дослідникам можливість попрацювати у закритих фондах. То фонди нереабілітованих, фонди, у яких налічується до восьми тисяч фігурантів справ. Вони надзвичайно цікаві тим, що вони не «почищені». В них є речові докази, це шикарні контрольно-наглядові справи. Завдяки Скіпальському я мав можливість у 2007 році ретельно продивитися цей архів. По ОУНівській1 спрямованості там є десь 400 справ. Порівнюючи з нашими сусідами, Дніпропетровщиною, Запоріжжям, то цей показник майже удвічі більший. У нас відомо вже 350 осіб, які були точно засуджені за діяльність в ОУН.

У перші, більш ліберальні часи нашої незалежності, було набагато легше діставатися архівних джерел. Тому добре опрацьовані на сьогодні Маріупіль, Слов΄янськ, Краматорськ, Костянтинівка, Дружківка, Горлівка, Макіївка, Волноваха, Ольгінка. Пагано Донецьк, тому, що по Донецьку не вдавалося находити фігурантів. А коли дізналися їх призвища, то вже не було Скіпальського і я ті справи мало бачив, хоча знаю про них.

Зараз всі кажуть, що перший провід ОУН на Донеччині організував Євген Стахів. Це не так. Перший провід ОУН, який зайшов сюди в жовтні – листопаді 1941 року, очолювався емігрантом з Праги Василем Булавським. Він зайшов з боку Дніпропетровська роєм з 12 осіб. Вони чогось вибрали Мар΄їнський район, а конкретно селище Красногорівку. Саме з Красногорівки посилалися посланці в Маріупіль, Ольгінку. Разом з ними сюди пройшов і мельниківський провід ОУН.
Василь Булавський одразу розгорнув бурхливу діяльність. В Домі Піонерів Донецька, це зараз Концерваторія, він устроїв збір інтелігенції міста. Резолюцією зборів стало рішення включатися в роботу газет, органів міської влади, освіти саме оунівцям і людям, що їх підтримують. Збори вирішили відправити до коменданта міста Сталіно, якому терміново була повернута попередня назва – Донецьк, трьох своїх представників. Ними стали: Юрій (Георгій) Ковалевський – професор ДПІ, який пізніше став головним редактором Донецької газети «Донецкий вестник», директор Мар΄їнської сільгосп школи Зінченко, і саме Булавський. Доречі, ті збори були не дуже багаточисельні і коли обрані представника пішли до коменданта зі своїми пропозиціями по встановленню владної структури, то учасники зборів чекали на них біля комендатури. Повернувшись через дві години вони розповіли, що німці їм заявили, що не будуть рішати питання про українську адміністрацію, поки не буде встановлена якась цивільна влада. Тому ОУНівці не взяли владу у Сталіно, як вони це зробили в багатьох інших містах області.

Натомість, люди з похідних груп, які прийшли сюди, зіштовхнулися з масою доволі серйозного активного елементу. Наприклад, у Костянтинівці, де були сильні петлюрівські осередки, вже була організована Управа, заступником бургомістра став місцевий учитель Кирпенко, який, як свідчать матеріали НКВД, приймав участь у повстанчому русі на київщині. Місцеві патріоти з приходом німців вже захопили поліцію, адміністрацію, газету і вже в грудні почали виходити «Костянтинівські вісті».
Подібна ситуація була в Горлівці, де прийшов, у минулому, полковник Січових Стрільців Голуб. Він служив у німецькій армії. Служив цілеспрямовано, щоб повернутися до України. Перше, що він зробив, це – налагодив вихід газети «Український Донбас» і друк листівок. От з таких дій українських патріотів на Донбасі почався національний спротив і німцям і совєтам. Горлівка була з΄єднана з шахтарських селищ і всі розкуркулені, репресовані, що там були, люди, яки пройшли вже тюрми, табори – пішли в адміністрації, що давало їм змогу створювати саме українську державність. Таким прикладом є селище Комсомольське, зараз район міста, шахта «Комсомольська». Там вся адміністрація попала до ОУНівських рук. Вони швидко організували «Просвіту», і, розуміючи, що наступає голод, організували кооперативи. Кооперативи іменно для вчителів і інтелігенції. Заслуги цих людей це те, що вони не тільки приперли сюди гасла, на які чесно кажучі, не всі велись, а робили конкретні справи, за які люди дякували й вірили їм.

Треба сказати, що в ті часи, з 1941 року багато людей не розуміло, що таке взагалі самостійність України, що це за ідея і до чого вона веде. Місцевий контінгент свідомих українців був вибитий совєтами і вибитий з витонченою жорстокістю. Людям, які прийшли з нерадянської західної України, мало довіряли. Косо дивились не місцевих ОУНівців. І тільки, коли в 42-му році і дали пішли репресії з боку німців щодо ОУН, коли ОУН, в основному бандерівська гілка, почала давати збройну відсіч фашистам, тоді думка населення змінилася.
Яскравим прикладом, як брали владу в свої руки ОУНівці була Макіївка. Самий цікавий такий момент. Там ще до появи ОУН бургомістр Іванисенко організував управу і вихідець з Селидівського району Литвиненко, який вже до цього був засуджений совєтами за економічну контрреволюцію, по завданню Іванисенка став розбудовувати партію. Німці йшли на контакт тільки з партіями, відкритими організаціями. Іванисенко мотивував своє прагнення створити партію саме в Макіївці тим, що це центр Донбасу і розбудова повинна піти саме звідси. Литвиненко займав посаду завідуючого міського відділу освіти. В партію він ввів біля тридцяти осіб. Це були керівники різних ланок господарчої, соціальної та культурної структури міста.
Хоча Макіївка не дуже йшла на ОУНівські гасла, але в кінець-кінцев адміністрація там стала українська. В місті була проведена повна українізація шкіл. Коли в місті з΄явилися члени ОУН, то розповіли активу про арешт Бандери, про спротив, який надає німцям і совєтам організація. На спільній нараді макіївський актив і прибулі ОУНівці констатували, що, хоча й діяли окремо, але ідуть в єдиному загальноукраїнському руслі. Всі були за самостійну Українську державу, але досі лише не вистачало зв΄язку.
Про Маріуполь я скажу побіжно, тому, що за це місто і його історію з ОУН багато написано й досліджено. Маріуполь, як і Донбас взагалі, дуже приваблював населення СРСР. Чому? Тому, що тут легко було сховатися. Зробив підробні документи, а ця індустрія на Донбасі була і є передовою, – і ти вільний: записався на шахту і спокійнісенько «махай собі обушком під землею». На Донбасі треба було робити, це було головніше навіть за благонадійність. А Маріуполь до того ж це був ще й порт. Це давало змогу у любий момент приїхати сюди і виїхати звідси у невідомому напрямку. До того ж у Маріуполі свого часу дуже сильним був вплив Махна, який зовсім недавно гуляв тут зі своїм військом. А у 1928 році тут навіть відбувався з΄їзд анархистів. Керівником у них був якийсь Жук. Це я знайшов у звіті КДБ за 1950 рік, де також було сказано, що Маріуполь у ті роки, доречі, як і багато інших районів, був переповнений антирадянським елементом. Тому там і проходив з΄їзд анархістів, тому там було трудно вести боротьбу з ними і виявлять їх.
В Маріуполь спочатку зайшли люди Булгарського, увійшли у владу, започаткували українську «Маріупольську газету». Ближчим часом ми плануємо весь наклад, всі числа цієї газети викласти в інтернет. Це буде дуже цікаво.
Чому ще Маріуполь актуальний у нашій темі. Там було багато відомих людей. Це міністр Центральної Ради – Стасюк Микола, 1885 року народження, відсидів свою десятку на Соловках, який перед приходом німців був сторожем у парку, підмітав і прибирав в ньому. На німців це справило враження і вони запросили його працювати в газеті. Він притягнув до роботи в газеті людей з наросвіти. Вони відновили відділ освіти й восстановили автокефальну церкву. Церквою опікувався Кіпріан Оржицький, який вже отсидів за автокефалію. Завдяки цим людям 18 автокефальних церков діяли під час окупації на Маріупольщині. Це район, де було відновлено найбільше українських церков.
Що ж було у Донецьку?
Першими туди прийшли Мельниківці. Вони намагалися ввійти в поліцію, захватити владні органи, тощо. Вони прийшли на Донбас з реальними документами Вермахта у кишенях і думали, що їм тут все дозволено. Але люди, українські актівісти були не вдоволені політикою Мельника, спрямовану на пряму й конкретну співпрацю з гітлерівцями. Вони не сприймали намагання мельниківців трансформуватися у владу таким чином. На першому місці у ОУН-бандерівців, було відродження української державності і спротив любій владі, якщо вона буде їм у цьому заважати. Мельниківці організували з допомогою окупаційної влади в Донецьку лише один заклад – це обласне Агроуправління, яке згодом стане центром націоналістичного руху в Сталіно. Там працювали кадри з Мар΄їнського району, зокрема це Мороз, який був спочатку зхамісником, а потім керівником. Їм передавалося багато літератури з Праги. Але там постійно була певна колотнеча між ОУН(б) і ОУН(м), яка могла перенестися на терени всього Донбасу, але цього на трапилося, тому, що німці вислали мельниківців з нашої території.
В Сталіно серйозні і кваліфіковані кадри ОУН кував ДПІ. Доцент однієї з кафедр ДПІ Володимир Ахладкий очолив обласний провід ОУН, перед відходом людей на Захід. Також в ДПІ працював Ковалевський. Я, нажаль не бачив його справи, але думаю, що вона існкє в СБУ, і прийде час – вони її покажуть. Він очолив газету «Донецький вісник». Спочатку головним редактором був Антонцев, меншовик, який очолював колегію адвокатів, потім прийшов Вібе – радянський агент, якого тут лишило НКВД, а потім Ковалевський. Ковалевський керував газетою до відходу німців. Головною його заслугою є те, що він вміло коректував протискання українських статей і матеріалив у видання. Також він, не зважаючи на заборону німців заснував обласну газету. Але для того, щоб отримати дозвіл, він став робити обласну, нечебто корпоративну гезету Агроуправління «Українська земля», яка виконувала роль загальноукраїнського Донбаського органу. Щоб утримувати цю газету під контролем Ковалевський запропонував випускати її в Макіївці, де були не хиткі позиції ОУН. Редактором газети планувалося поставити члена ОУН, і її очолив ОУНівець Сергій Кулик. Він по можливості друкував в газеті проукраїнські матеріали, не допускав антиукраїнських випадів і таким чином Сталіно мало два друкованих органа.
Цікаво, що існувала велика організація ОУН на Рутченково, яке тоді входило до Ольгінського району. НКВД дуже ретельно розбирало Рутченково, завод «15-летия ЛКСМУ», інші об΄єкти селища, тому, що це був свого роду моноліт. З Ольгінки, як з сільгоспрайону до Рутченково постачалися продукти, фінанси, кадри, інформація. Давала можливість переховуватися членам від німців, а згодом і від НКВД. Це був буфер Донецька, бо саме через Рутченково ОУНівці приходили в місто.
Але говорити, що в самому Сталіно була серйозна організація не можна. Чому? По-перше, це дуже легко, не маючи, як я кажав, матеріалів невілювати. По-друге, я не прибічник того, що обов΄язково треба мірятися, чий чорт «рогатєє». Можна нарахувати 20… 40… 200 осередків, але головне те, як вони впливали на ситуацію, який вплив вони мали, що встигли зробити. Скільки членів організації – це не головне. У нас зараз є партії он які великі, але толку з них зовсім мало, принаймні з багатьох з них. Тому треба відзначити, які головні об΄єкти захватили ОУНівці у Сталіно. Це Агроуправління. Воно повністю було в руках ОУН(б) і вони поставили своїх людей всюди, від Маріуполя до Слов΄янська. Цим вони забезпечили матеріально-технічне підгрунтя. Друге – це газети, це інформаційний простір. Третє: поліцією в багатьох регіонах, зокрема і в Рутченково керували представники ОУН(б).
На сьогоднішній день можна багато сказати зі споминів Стахіва. А я прошу мене зрозуміти, чого я не можу більше розказати, бо особисто я знаю, як ліквідовувалося ОУНівське підпілля по матеріалам НКВД – подетально, але деякі справи бачити не вдавалося. Зокрема справи багатьох директорів шкіл. Я не знаю, чи засуджені вони за підпілля. Справи дружини Шиманович, відомого члена, здається, уряду УНР, яка теж була в ОУН, вона тут сильно допомагала Ясинуватій. Щодо цєї справи, я навіть не знав, що вона існує. Стахів стверджує, що вони мали серйозну організацію на ДМЗ, яку очолював Гладкий. Вони мали свої організації і надійних людей в 4-му й 5-му хлібокомбинатах і взагалі в цьому тресті. І те, шо Стахів каже про 15-20 явочних квартир – це є перебільшення, але до 10 квартир вони мали, принаймні НКВД їх дуже серйозно тут перевіряло весь 1944 рік.
Волноваха, Ольгінка – це великий суцільний район, який повністю контролювався українськими патріотами. Фактично від Рутченково до Краснопіля вся адміністрація співпрацювала з ОУН, маса людей була заарештована потім органами НКВД. Є цікава статистика. Я завжди кажу, що зараз в самостійній Україні, на Донбасі існує окупаційна адміністрація і що можна сказати про таке: Ольгінський район при німцях мав 40 українських шкіл, Волноваський – 30, Слов΄янськ і Слов΄янський район – 52, Костянтинівка з районом – 49, Горлівка – 33 і одну гімназію ім. Тараса Шевченка, директора якої після приходу совєтів повісили по приговору НКВД. Маленький Мангушський (Першотравневий) район мав 15 українських шкіл, Макіївка більше десяти. При цьому треба сказати, що це не була така огула українізація, яку проводили в 90-х. Люди видали підручники, методичні посібники, тощо. У мене є три підручника, які видавали члени похідних груп – один був видан у Краматорську і два у Слов΄янську. Тираж був до трьох тисяч. За ці підручники люди сіли. У маріуполі вийшли букварі, читанки. Мало того, в Маріуполі, в Слов΄янську, в Ольгінці, в Горлівці були організовані сільськогосподарські, так звані «Товариства взаємодопомоги». Товариством «Просвіта» були організовані кооперативи. Тобто, люди не гаслами махали, кричучи: «Впперед!», «Давай!», Дайош!», а робили конкретну справу.
Як це було поставлене у Слов΄янську: 1942 рік, організовується «Просвіта», записується 400 людей, при ній організовується кооператив, в якому функціонують столярна, слюсарна майстерні, ділянка розробки лісу, столова, в якій можна раз у день безкоштовно поїсти (при тотальному голоді, який був), буфет и магазин. Це було буже потужна економічна база, яка зберегла при німцях багато народу. Це вчителі, яких не евакуювали совєти і їх при німцях фактично врятували оці місцеві націоналісти. В Маріуполі така ж ситуація і є точні дані. 400 людей утворювало просвітянський кооператив і такі кооперативи організовувалися практично в усих районах, контрольваних ОУНівцями. Так, ми можемо сказати, що вони заклеювали портрети Сталіна, але садили їх же не за те, що вони заклеювали ті портрети, а за те конкретно, що вони були саме українськими учителями, у них находили листівки з антисталінськими і антирадянськими текстами і те, що хтось з них не заклеював портрети Сталіна не вважалося пом΄якшувальними обставинами.
Ми випустили такий «самвидав» – «ОУНівське підпілля Донеччини», у нас є своя друкарня, ми спокійно видаємо книжки з нормальною поліграфією. Тираж три тисячи примірників. Книжка розійшлася миттєво. Ви її всі бачили, або чули, це коротка довідка, написана мною про стан ОУНівського підпілля 30-50-х років тут, на Донбасі, з аналітичними викладками, писалася, щоб люди мали якесь уявлення про тему. Тут є коротка довідка про стан української освіти та культури на Донеччині в 1917-1945 роки. Є дві «совсекретні» аналітичні записки, протоколи допитів по Краматорську, по Ясинуватій, і стаття про ОУН у Слов΄янську. Видання написане дуже простою мовою. Я вважаю, що чим менш подається специфічної термінології, тим легше читається.
Друга книжка «Діяльність підпілля ОУН на Сході України». Це Товариство «Спадщина», яке організоване в піку Володимиру В΄ятровичу, який вважає, що головні герої ОУН були тільки на Заході України, аж до динозаврів – все діялося тільки там і весь український рух теж походив з Галичіни. Це нічого, що тут були повстанкоми, що люди воювали, що лежать у нашій землі забуті, скривджені. Головне по його, В΄ятровича версії і діям це довести, що саме там були основні події спротиву. Ми утворили таку групу з пячти осід, від Сумщини до Донеччини і видали цю книжку. Тут пять статей. Кожний з авторів написав окремо по Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській, Сумській і Донецькій областям. В кннизі є фото, документи, посилання.
Наступний розділ мого виступу: чим займалося ОУНівське підпілля в нашій області? Скажу одразу, що ОУН потрапило в область за надзвичайно комфортних умов. На час приходу всі радянські партизанські загони пішли з території області. Хоча за тих, так званих партизан, це окрема розмова, але навіть якщо вважати, що вони були хоч на десяту частину того, що подавала радянська влада, то й тоді вани повинні були наносити тяжкі удари по німцям. Чи було це в області? Партизанам для ведіння якихось дій потрибні хоч якісь ліси, яких у нас у області обмаль. Їхні загони НКВД розташовувало в рвйоні Дінця й Сніжного-Сіверська. При відході радянських військ вони з ними й пішли, бо були в паніці й деморалізовані. Другий чинник «комфрртності» для ОУН було те, що радянська агентура, залишена при відступі, якої було доволі багато (667 осіб, за даними СБ), лишилася фактично без зв΄язку. А розвідник без зв΄язку нічого не вартий. Так, вони внідрили багато своїх людей. В Костянтинівці деякий час працював навіть бургомістром Коротков і потім, як я бачу по справам дуже добре висвітлював діяльність ОУН. Секретарем міської Управи тут працював Вібе – німець з села Катеринівки Костянтинівського району. В Горлівці, у місті Комсомольськ (шахта «Комсомольська») внедрили Григорія Чеховського. В Донецьку, дякуючи Івану Івановичу Кулазі, бо те, що ми не встигли скопіювати, то він зробив, вдалося закорінитися одному з завкафедр Донецького медінституту Роману Дорошенку. Якщо хтось читав книжку «Под псевдонимом Дорошенко», або «Герои невідімого фронта», той підтвердить, що Дорошенко був нормальний радянський шпіон, агент, розвідник, не варто казати на нього «зрадник», бо людина робила свою справу. Чим йому повезло? Він був дуже гарно законспірований в Сталіно і ще повезло тим, як я вважаю, що на нього напоролися члени ОУН(б) першої похідної групи Булавського, він з ними законтачив. Другий раз на нього напоровся сам Стахів. Він не знав, що Дорошенко агент НКВД, а Дорошенко говорив, що ми повинні бити німців, німці вороги, то довіра до нього була доволі велика. Він спокійно дожив до 1943 року, мав свою поширену агентурну сітку. Завдяки Кулазі, ми знаємо хто здав п΄ять нашіх ОУНівських організацій – це Роман Андрійович Дорошенко. Це Волноваха, Мар΄їнський район, Ольгінський, Маріуполь. Він ретельно написав все, що міг. У мене є багато копій його агентурних заміток, які дуже легко читаються інаписані професійно. Він до кінця вів керівника міського проводу Свічинського, який був, як свідчить з його ж записій його товаришем, він домомагав його арештовувати, потім був нагороджений, виведений на територію Західної України і закорінився у Львові. Після виходу нашої майбутньої книжки про партизанів її прочитають його нащадки, внуки, правнуки, можливо їм буде приємно, можливо ні…
При всьому тому, і це є важлиивй момент: в області не було російського руху. На відміну від Одеси, на відміну від Криму, де ОУНівці натикнулися на велику роботу місцевих російських патріотів, де діяли, як емігранти, так і місцева інтелігенція, то на території Донеччини, тільки в Сталіно вони мали таку серйозну протидію.
Десь у 1943 році почала виходити газета «Ехо Приазов΄я». Її очолював такий Чурілов, який потім емігрував на Захід, став там відомим монархістом. Це теж, мабуть зіграло свою ключову роль, і сьогодні навіть російські історики, є така книжка «Битва за Донбас», визнають, що Донеччина у подавляючий більшості території контролювалася ОУН. За підрахунками у 1950 році була видана така книжка «Політіко-економіческоє состояніє Донєцкой області». Це кожний відділ НКВД писав історію свого району. В ній сказано, що 17 із 35 районив (по тому поділу) працювали на ОУН. Це доволі багато. Не працювали грецькі райони, які межують з Запоріжжям, був фактично задавлений Артемівськ, бо, як каже Стахів, там дислокувався Абвер і поруч проходила лінія фронту, тому там просто брали й стріляли. Також практично не було охоплене підпіллям район Харцизська, сніжного, Єнакієвого, Тореза.
Що можно сказати щодо ефективності спротиву. Наприклад радянські партизанські угруповіння майже не отримували друкованої агітаційної продукції: лістівок, газет, прокламацій, з той простої причини, що і скидувати їх по серйозному не було кому. ОУНівці добре наладили каналі агітаційних рухів. Це була лінія через Гуляй-Поле на Мар΄їнку, тому, що вихідці з Гуляй-Поля були в керівництві Мар΄їнського району. З Запоріжжя література йшла на Маріуполь. Я нараховував по тим протоколам, які є до 60-ти видів різних листівок. Також з΄являлась книга Горліса Горського «Холодний Яр», «В лабетах ГПУ», і т.д. і навіть з΄явилася книжка Василя Кука, бо в одному з допитів вона фігурувала під псевдоавторством Коваль Роман. Це була як інструкція по конспірації.
В середині 1942 року німці чітко зрозуміли з ким вони мають справу в вигляді ОУН! Вони зіштовхнулися не з равдянським підпіллям, а з серйозною, чіткою структурою, яка працювала, яка закидувала своєю агітацією газети.
В Маріуполі організували загони Українського визвольного війська і, як тепер виходить, що Іван Кулик, що воював в УПА і загинув в Кломиї в 50-му році, він був офіцером цього УВВ в Маріуполі. В Костянтинівці німці стикнултся з тим, що бивші петлюрівці-члени ОУН організували Українську зразкову сотню начолі з Митрофановим (це можливо псевдо), який був петлюрівським сотником. В архіві СБУ є справа «Фольксдойче» і ця сотня там серйозно описана. Вони пошили форму січових стрільців, мали вигляд дійсної української частини, мали на озброєнні важкі кулемети. Антонович, який написав статтю «Донбас під знаком свастики й тризубу» і опублікував її в маріупільській газеті, сказав, що ми маємо справу з натуральною українською частиною. Її розпустили німці в липні 1942 року. Більшість вояків сотні відмовилися служити в поліції і, наскільки мені відомо, ці люди пішли під Сталінград. Вони фанатично ненавиділи більшовиків. Це були сім΄ї розкуркулених, репресованих, тих, яких сотнями тисяч розривала більшовицька влада. Вони вступили в якийсь український польовий підрозділ в Артьомівську і вони всі загинули. На жаль, ми не маємо навіть фотографій.
В червні 1942 року Костянтинівська міська Управа (при проклятих німцях) приймає постанову, що прапором Костянтинівки є український жовто-блакитний прапор з тризубом. Цю постанову німці доволі бистро відмінили.
В тому ж році в Ольгинському районі Управою була прийнята постанова, яка приписувала всім держслужбовцям і керівникам вищої господарської ланки вітатися вигуком «Слава Україні» з викидом правої руки вперед і трохи вверх і з відповіддю «Слава».
Якщо в перелічених нами районах і містах всі школи переводилися на українську мову навчання, то в Авдіївці пішли далі. Управа прийняла постанову, що у зв΄язку з засиллям антиукраїнського елементу з держслужби звільнялися ті, хто не був українцем по походженню. Так, це схоже було на таку невелику етнічну чистку, але треба сказати, що історія така, яка вона є, і ми її не придумуємо.
В 1942 році німці проводять цілий комплекс заходів по ліквідації підпілля. Ключовою фігурою, злим генієм знищення був українець за походженням Петро Бердичевський, з станиці Полтавської, який керував поліцією в Маріуполі. Його у 1945 році було департовано з території Австрії, він потрапив в НКВД, доволі сильно «співав» там, «наспівав» два томи. Та хто ж він такий і чому зіграв таку ключову роль? В нього був скажений талант «сискаря», який втратила радянська влада. Він був вчителем російської мови, з сім΄ї розкуркулених, репресованих зі станиці Полтавської, яка, як ви знаєте, була повністю вивезена Сталіним в в Нижній Тагіл. Після приходу німців він приходить до ніх, каже, що є з сім΄ї репресованих, він інтелегентна людина і викликає довіру. Є чудовн фото, де, так смішно, сидить колишній арештований керівник підпілля ОУН, сидить Бердичевський, який веде його справу і поруч Бізарь – куратор від німців. Смішно те, що вони сидять просто на банкеті. Дивися і бачиш абсолютно нормальні обличча. Високе чоло – повний «пан професор». Але він якимсь дивом вписався в німецьку адміністрацію. Пиричому він сам і його група ліквідувала до тисячи комуністів. І це тільки те, що йому ставило в вину НКВД. Що він зробив? Він вкинув таку легенду, що він український патріот і в перший момент на це клюнули. Один з керівників поліції Юхимець, директор видавництва Яків Жижура і Михайло Стасюк запропонували йому, як начальнику головної кримінальної служби підписати заяву щодо поновлення «Просвіти». Він відмовився. Була зроблена помилка і, знаючи, що він може у будь-який час викрити підпілля, було вирішено його прибрати. Але Бердичевський про це дізнався і звернувся до Бізеля, який керував Абвером і запропонував допомогу у ліквідації ОУНівського підпілля. Сказав, що його підпільники знають, він тут прожив 15 років і запропонував цікаву комбінацію. В цей момент сюди з΄явився Стахів. Він прийшов, як член Центрального Проводу ОУН, він засилає кур΄єрів, тощо. Йому влаштовують зустріч з одним з гестапівських агентів Олексієм Вальчиком, який працював на дві сторони: і на НКВД і на Гестапо. Стахів, щось запідозрячи не вийшов другий раз з ним на зв΄язок, всі інші вийшли і були заарештовані. Це були перші арешти в червні 1942 року. Частину арештованих розстріляли, частину відправили в Сталіно, частину відпустили. Одразу ж після цього проводяться подібні заходи в Костянтинівці. Там кур΄єр Стахіва на псевдо «Коновалець» напоровся на радянського агента, який його відправив до гестапо і його розстріляли.
В ході цих арештів німці один за другим виявляють склади літератури. Частина ОУНівців починає «колотись». Виявляється, що на півдні існує цілий надрайонний провід ОУН, в який входить Волноваський, Будьонівський, Розівський, тодішній Стпрокостянтинівський район Запорізької області. Німці розуміють, що перш за все на півдні ОУН є надзвичайно серйозна організація. Коли НКВД зачищало Волноваху після відходу німців, то у звітах значиться до 600 людей, які підозрювалися у співпраці з ОУН. А що ж того Волноваського району?
Далі проводиться операція. В Горлівці я не можу сказати про неї детально, знаю лише, що горлівське Гестапо проводило арешти по всій півночі, а от по Слов΄янську й Краматорську розповім.
Недавно в Краматорську німецьке товариство з такою начеб-то українською назвою «Відродження» довго й посиленно билося рогами, щоб поставити бургомістру Краматорська Володимиру Шопену пам΄ятник, або хоч меморіальну дошку на будівлі, в якій під час окупації була міська Управа. Ми не раз давали відповідь, шо це був ніякий не Шопен, що це насправді Віктор Шопін, росіянин по походженню, 1913 року народження і т.д. Але ті люди з фанатичною впертістю продовжують вимагати йому пам΄ятник. Там є такий товариш Гопченко, який керував цим товариством німецьким. Він доводить, що при німцях красили бордюри, робили заводи, садовили квітки. Я давав інтерв΄ю в газету, здається «Московський комсомолець» і казав: «Да, німці красили бордюри і квітки садовили, але тільки нга могилах!».
Діло в тому, що Шопен, вибачте – товариш Шопен, спочатку працював на СКМЗ імені Сталіна, бачучи міць і силу німецької влади того часу, прийшов до німців і сказав, що він з «бивших», прийміть мене, я вам стану у пригоді. Він став працівником російського відділу Гестапо. Він теж був не поганим свого роду «сискарем». Він організував комуністам таку добру справу: він об΄явив ім: «Прийшли німці, вони вам нічого паганого не зроблять, так що давайте зарегіструємося…». Ті погодилися. (Сміх в залі). «Збираймося в ДК ім. Леніна, ви ж мене знаєте, приходьте з партбілетами». (Сміх в залі). Прийшли. Він зібрав білети, переписав всіх і отправив на крейдяну гору і всіх постріляли. Точно как же Шопен намагався організувати й «Просвіту». Але тут він натикнувся на людей, які пройшли польське підпілля. Він нгатикнувся на того ж самого Стахіва, який дуже чітко, маючи непоганий вишкіл, зрозумів, що Шопен грає абсолютно свою гру. Тоді Стахів погодився, але поставив умову Шопену, що в тій «Просвіті» Шопен повинен бути зіц-головою. Шопен відмовився, сказав, що він не може, його статус цього не дозволяє, бо він є бургомістр!
«Просвіту» організували. Очолив її Данило Гілляка, вона діяла.
Далі треба сказати, що саме Шопен став проводити шалену роботу по ліквідації того самого руху, який він запропонував задіяти. Яким способом? Він заслав туди свого чоловіка – Гандзія – агента абвер групи 203. Цей Гандзій робив в «Просвіті», возив листівки по Краматорську, потім, коли прийшов час, він сів на мотоцикл і поїхав по явочним квартирам ОУНівців і «благополучно» ті, хто не відійшов, в квітні 1942 року були заарештовані.
Мені «подобаються» вислови деяких наших місцевих істориків: «Жертв було мало, тому організації не було». Німці мало розстріляли ОУНівців? Діло в тому, що це «зубатівсько-шопенівська» форма: давайте всіх організуємо і здамо у КГБ. Тоді жертв буде багато?
Я теж вимушений говорити з нашими російськими опонентами їх мовою, мовою статистики, і я підраховував. Дивіться: У Маріуполі по даним НКВД існувало до 300 членів, або прихильників ОУН, але арештовано за весь час було не більше 20-ти. Значить «провали» не були обвальні, люди вміли працювати. У Красноармійську німціми було заарештовано до 10-ти членів ОУН. Це жертви німецького терору, чи ні? Звичайно жертви. В Ольгінському районі арештували бургомістра Ястрембського, – вивезли, його заступника – вивезли. І це тільки те, що ми хнаємо.
Похапали людей у Слов΄янську. Там взагалі унікальна ситуація була. Арештували все керівництва автокефальної церкви. Їхнього керівника – Ботвіна – розстріляли, а скарбничого получається просто спалили. Тому що фашисти відступали, не вспівали зробити все за інструкцією і спалили вагон з в΄язнями. Я питаю: «Це жертви?!». Відповідь – жертви.
Таке ж можна сказати за Горлівку, де були арешти, так же можна сказати по іншим містам. Я нарахував страчених до 50-ти осіб – членів ОУНівського спротиву. Тобто казати про те, що ОУН щільно співпрацювало з німцями і німці не вели проти них репресії – це неправда.
Інша справа, що німці наштовхнулися на людей, які пройшли школу НКВД, школу польської Діфінзіви і дехто школу Абвера. Ці люди вміли професійно працювати й не давали схопити себе за руку.
Чому на Донбасі замовчували про це підпілля? На ім΄я Хрущова начальник Донецького НКВД надіслав докладну записку, яку розписав Сергійчук. Вони, звичайно, фальсіфікували там дані, і все замовчували, принижували роль ОУНівців. Чому це робилося? Тому, що показувати щось по радянському підпіллю було нічого. Партизан на Донбасі не було. Були самоорганізовані групи, які організувалися пісдя того, як німці провели терор. Як можна сказати, що в Маріуполі люди, які числяться у комуністичному підпіллі, зокрема Мороз, у 1945 році були засуджені разом з ОУНівцями. В Маріуполи комуністи і націоналісти організували співпрацю між собою. Комуністи по можливості постачали ОУНівцям зброю, а націоналісти документи.
Серед нас є живий історик Владіслав Кочуровський, з яким ми поїхали в Волноваський район, де ми натикнулися на цікаву бабусю, якій вже 91 рік. Ми знали, що в селі Новотроїцьке була підпільна комуністична організація. Це зовсім поруч, так що можна перевірити. Там є така Марта Мартовецька – відомий у своїх місцях учитель. Ми приїхали туди, привіталися з нею. Я сказав, що привіз їй привіт з 1943 року – документи Ольгінського НКВД. З документів виходило, що саме в Новотроїцькому була комуністична підпільна організація, яка випускала листівки й розповсюджувала їх по всьому Ольгінському району. З документів НКВС виходило, що половина з тої групи були закляті націоналісти, у тому числі й Марта Мартовецька. Всі вони були члени «Просвіти», роз΄їзжали по території району й агітували за Самостійну Україну. Бабуся сказала нам, що розповість все. Останній раз вона розповідала все це «оперу» НКВД у 1943 році. Я нагадав їй призвище одного агента з Новотроїцького Лугового, він же Мосієнко. Вона його прекрасно знала і одразу згадала, що саме він намалював портрет Гітлера.
Як же впало саме підпілля? Дуже просто. Входять радянські війська, До них одразу ж виходе радянська агентура, і починаються писатися доклади «о продєланой работє». Самий серйозний доклад написав завкафедрою Донецького медінституту вже відомий нам Дорошенко. Це 18 сторінок, він є в нашій книзі. Він детально описав, що робилося в Ольгінці, де і хто з націоналістів працював у Донецьку, хто і що казав, де живе… Його одразу ж прикрепдюють до одного з фігурантів – Свічінського і викладача на сьогодні Донецького універу – Софтенко, який під час окупації працював у Селідівському і Авдіївському районах керівником відділів освіти. Софтенка Дорошенко підвів до ваишки і Софтенка розстріляли. Софтенко фактично нікого не здав. Свічінського взяли в 1945-му, коли підпілля вже було майже все виявлене і воно вже менш інтересувало НКВД в Сталіно.
НКВД всіх своїх агентам, які вели й здавали ОУНівців віддячили оригінально – в основном кулею. Наприклад Вібе, який написав на 40 сторінок доповідь. Вона лежить в СБУ, Вібе реабілітований – зверніться, отримайте, там люди не жадні, дадуть поработать й побачите. Він описав весь окупаційний період, але ж при цьому уточнював, що до нього не виходили на зв΄язок, тому работа була погана. А тут 1945 рік. Вібе, про що ніхто не говорить, був в складі спецгрупи, яка діяла по виявленню німецьких агентів на теренах Західної України. Його отправили в Сталіно по особистій вказівці наркома Савченка, як дуже цінного агента. Він сюди приїхав, написав, відчитався, як видно зі справи, розписав все, що міг, але він уперся, заявив донецьким організаторам підпілля, що до нього ніхто не виходив на звязок, ви, кавже, нічого не робили, я працював тут сам, не треба на мене вішать ваші гріхи, що ви тут все профукали. Йому сказали: добре, нема питань. Потім спитали, чи бачив він розстріли комуністів, ходив на допроси, тощо? Значить приймав у цьому участь. Розстрілять! І Вібе віддячили розстрілом. А реабілітували його у 1984 році по вказівці Андропова, тому, що жінка написала сльозного листа.
Григорій Чеховський. Саме смішно, що це людина, яка працювала в ОУН, була в Горлівці, засвітила, як я розумію всих. Приходять радянські війська, кажуть йому, що він гарний хлопець, дають йому Горлівську міськраду, він каже дякую, але проходить рік і він отримує 15 років таборів. Чому це так ставалося? Є враження, що агенти багато знали і більшість з них не хотіла мовчати.
На сьогоднішній день один «русскій брат», не буду називати його призвище, який має дуже великі зірки на погонах в російському ФСБ, був причетний до ліквіджації ОУНівуського підпілля в Ясинуватій. Він приїхав до тітки (опублікувала все це Валентина Арсентійовна Руденко), яка переховувала у окупації його сім΄ю. Тітка розповіла йому, що їхній родич Колєснік і Поліщук зв΄язалися з ОУН. Він одразу пішов у відділ НКВД і заявив на всю ту сім΄ю. Тітку завербували (агент Лиманская). Колєсніка судять і чомусь одразу убивають в таборі. Доля Поліщука така ж сама. Нашого героя після цього одразу беруть у СМЕРШ і він стає дуже великою людиною. Ми поставимо відомості про цю справу в інтернет і мені цікаво, чи там у Москві трепетнеться сердце у когось, згадає, що він на костях зробив собі кар΄єру?
Сьогодні життя склалося так, що у нас, українських націоналістів грошей дуже мало. Але у нас дуже багато документів, які висвітлюють правду про нашу історію. Тому видання книг з суто фінансових причин для нас справа важкувата. Але вже є десь 600 набраних сторінок для двотомника і майже зібраний його бюджет. Шістьсот сторінок документів. Причому всі документи – першоджерела, це те, що саме цікаве дослідникам. В блищайші місяці цей двотомник буде надрукований. От там обов΄язково буде протокол того «дяді». І тоді ми зберемось на пресухі (презентації), і відкрито запитаємо СБ: Є справа Колесніка й Поліщука? Чи є там протоколи і заяави цих рєбят? Нехай нададуть відповідь офіційно! А ті заяви в нас одскановані, від них ніхто не отопрьотся. Валентина Арсентійовна Руденко друкувала це десять років тому, але їй поставили умови не ставити прізвища, бо дядя був у Москві при «бальших пагонах». А ми надрукуємо все, як є. Нехай люди знають правду. Нехай знають хто своїх «тьоть» здавав.
Далі. На сьогодняшній день я хочу вам сказати, що найкращі архіви знаходяться в Донецьку. Всі інші архіви, включаючи київські, складаються зі звітів. Що таке звіт – в звіті ми пишемо те, що нам треба написати. А що таке протокол, що таке «вєщдокі» – це першоджерела. В нашому двотомнику будуть всі посилання на надруковане там. Журналісти, історики, краєзнавці приходите до архіву, диктуєте номер і кажете: «Здрастуйте, товарищі чекісти, показуйте!!!». І вони будуть по закону забов΄язані вам все предоставити. І ви ознайомитеся, перевірете все те, про що я тут розповідаю. На сьогодняшній день Донецька область розпрацьована на Сході найкраще. На сьогодняшній день особисто я не бачив всього приблизно 15% матеріалів.
Щодо агентури. Я прихильник того, що радянську агентуру треба здавати. Вони повинні отримати, як то кажуть – «по заслугам». Був у нас в Слов΄янську великий піп Бужинський Костянтин, який під псевдо «Слов΄янський» з 1924 року працював на ГПУ. Він відкривав Святогірський монастир. У Святогірську вішають його портрети, а я кажу: «Ви запитайте скільки на ньому крові?». Його залишили у Слов΄янську для боротьби з радянською контрреволюцією, з німцями. Приходять радянські війська і він стає ректором академії а Загорську. Скільки для цього треба було здать людей? Много! Він закриває УГКЦ. Про це є документальний фільм, де особисто розповідається про нашого героя.
Чому ми не можемо одблагодарити цих людей? «Народ должен знать своих героев!». І бажання тих, хто в майбутньому захоче займатися «копитостучанієм» буде набагато меншим, тому, що вони будуть знать, що все одно прийде час, найдеться тупий дядя опер, який обов΄язкуово здасть ваше призвище такому, як я. По «производственной необходимости».
Але повернемося до ОУН.
Весь 1943,44,45 рік проводилися операції по ліквідації ОУН на Донеччині, причому вони проводилися по всій території області. Ясинувата й Волноваха ліквідовувалася залізничним НКВД (був такий підрозділ). Маріуполь ліквідовувався силами Маріупольського НКВД. У Горлівці, на півночі області ліквідовували місцеві. Але багатьох ОУНівців брали, як членів «Просвіти» і судили, як просвітян. І за статистикою у серії «Реабілітовані історією» вони у нас не ОУНівці, а просвітяни. А коли дивися їх свідчення, то бачиш, що це керівництво ОУН. Не могла людина в 1944 році вийти й сказати: «Я член ОУН!». Це ж куля.

Чому я акцентую на тому, що Донецька область сама цікава? Наприклад: що зберігається в СБУ Донецька? Ви пам΄ятаєте такого Підтинного? Це людина, яка працювала в Краснодонському Гестапо. Де ці матеріали лежать? Вони лежать в Донецьку, не і Києві. Він (Підтинний) працював ковалем в селі Артема Костянтинівського району. Шляхом опізнання його зачепили. Він пішов в біга. Здається, це був 1950 рік. Саме цікаве, наскільки ця людина була продумана і наскільки не ефективною була робота НКВД. Його арештували через пів року на території того ж району (!). Яким способом? Він став, здається, секретарем місцевої сільської ради (!). І коли його взяли, то у нього є у свідченнях, що в період, коли його шукали, він отримав золоту медаль ВДНХ, за його плідну працю у животноводстві Костянтинівського району (!). Повторюю: ці матеріали лежать у Донецькому СБУ.
Я маю надію, що мій, може в чомусь сумбурний виступ, тому сумбурний, що багато фактів, матеріалів й документів задіяно, підштовхне людей до того, що ви пофамільно пройдетесь по Волноваському району, по Авдіівці, де, як ми знаємо було заарештовано багато освітян, директорів шкіл, і зробите те, що ми зробили на півночі, ми детально упорядкували картотеку таких осіб. В їхніх родичів є їх фотографії, тому, що історія ожива тільки з допомогою фотографій.
Остання група була ліквідована на території міста Красноармійськ, яка випускала підпільний журнал «Друзі українського народу». Член цієї групи Ушкварок досі живий, йому дали вишку, заміниди 20-ма роками. Живе він в місті Димитров.
На території Сніжного була ліквідована група, яка іменувала себе «Союз боротьби за самостійну Україну». Но в вироку, мені дуже подобаються вироки нашої прокуратури, вибачаюсь не вирок, а реабілітаційне, так там написане, що «Хотел сделать шум, пошуметь и уйти в лес». В реабілітації на одного з членів ОУН написано «Пел украинскую бандеровскую песню Заповіт, текст которого не помнил…». Це зразок того, як ці некомпетентні люди писали у 91-му році лівой ногою. А там була велика група. Вони випускали листівки, вони обклеювали їми станцію Сердита, місто Сніжне. Саме цікаве те, що частину цих листівок ми засканували при Скіпальському. Ще величезні плакати лежать у архиві (я надіюсь, що їх не спалили) лежать, як конфіскати. Ця людина, Дудніченко, отримала 6 років і в 1991 році ще жила у Дружківці.
Так ліквідувалися останні групи. У 1958 році Ігор Янковський, який був заарештований у Дзержинську за те, що мав у себе в бібліотеці величезний том біографії Євгена Коновальця, яка називалася «Листи до сина».
Фактично боротьба почалася з 1940, коли сюди заїхали Мар΄ян Коць на шахту у Єнакієво, який був заарештований у 1941, після провалу Львівського краєвого проводу, і закінчилося це через 17 років.

Дискусія. Питання задає Сашко Луцик

Питання з залу: Скільки добровольців дала Донецька область в німецьку армію?
Питання зрозумів. Хочу довести до вас цікаву статистику. Наприклад по Слов΄янську, при німцях було десь 20 тисяч населення, добровольцями були 364 особи, списки є, 337 чоловік поліція, теж списки є. Я бачив справу по козакам Ново-Азовська – теж список не менш ніж 300 осіб і то було Донські козаки. Але є й інший момент. Є справки – добровільні й насильно-угнані. В Макіївці добровільно пішло 20 тисяч з німцями, а насильно-угнаних – 15 тисяч. Люди сказали: до побачення, спасибі, ми ситі по голро і пішли. Мелькала цифра 150 тисяч, як казали маріупольчани. Я аналізував і підраховував ці дані по районам і виявляється кожний район дав не менш 5 тисяч добровольців. Але загальної статистики нема, бо вона дуже лякала радянську владу. Радянських партизан, і мертвих, і живих, і ненароджених, у нас числилося десь до трьох тисяч. Викопаних рештків, муміфіцированих, способом із΄ятія, особистого допиту, посилання на тих, що тебе бачили. А ви уявляєте, яка цифра реальна? Це дві-три тисячи партизан, які не зрозуміло з ким воювали. Ви тільки вдумайтеся: навіть офіційні цифри говоріть про максимум двадцять тисяч загинувших німців, а тільки Карнаухівський загін знищив 1300.
І ось ще буде цікаве. Поруч з загоном Карнаухова стояв отряд Цимбала – героя Краматорська. НКВД пише, що загін Цимбала керується по принципу, хто сьогодні захватив керівництво – той отрядом і керує. В результаті чого загін переплутав направління своєї і німецької оборони, знищів замість німецького 30 метрів свого польового кабелю. В результаті розшукових дій і було з΄ясовано, що це були не диверсанти, а партизани.
Карнаухівський загін, як свідчить із докладної записки, повинен був переправитися через Дінець. Група з чотирьох людей переправлялась сім діб, аж поки німці не прорвали фронт. Спочатку вони не знайшли човна. Потім вони знайшли човна, але його хтось проколов. Потім вони поскаржилися в СМЕРШ, що хтось постійно заважає їм виконувати завдання. Нагадаю, що це було в червні місяці і переплисти Дінець вплав не становило труднощів. І в результаті, як пишеться в доповідній записці, коли «партизаны за двадцать дней устали, измучились сидеть в камышах, где сыро и очень много комаров», вони у повному складі відмовилися переходити лінію фронту. У зв΄язку з цим через лінію фронту були послані дві дівчинки, одна з яких загинула, а партизани спокійно пішли в тил.
З докладної записки слов΄янських партизан бачимо таке: «Мы начали свою деятельность в Краматорске с того, что открыли неприкосновенные запасы спирта, выпили его и пошли знакомиться с медсестрами. Потом мы перешли в Красный Лиман, стали в селе Масляковка. Там мы занимались тем, что ходили к женщинам. Все в селе знали, что здесь стоит партизанский отряд. Мы рассказывали, сколько нас есть, мы дрались из-за женщин».
Ще один «партизанський» загін став біля села Хрестище. Там взагалі шикарний звіт. Там написане: «В октябре похолодало, мы мерзли, немецкие самолеты стали нас периодически обстреливать. Мы ходили в село и меняли вещи на самогон. Потом пошли дожди, нам стало плохо и мы решили, зачем мы будем сидеть здесь в яру? Мы решили пойти в Краматорск». А далі пішло проте, як вони здавали німцям продукти, як ті продукти міняли на цигарки.
В Ольгінському районі там взагалі шикарнійший звіт! Я за це люблю ці райони. Це перли. Як можна після цього не любити чекістів?! А іменно: «Начальник Райспоживспілки, пославши всіх, розбив склад, надів на себе, все, що міг, захватив машину і уїхав на Ростов». «Начальник НКВД Старобешівського району Галич, разом з керівництвом Тельманівського району святкували якусь дату, перепилися, розкидали всі списки партизан і радянської агентури по кукурудзяному полю. Селяни ходили й собирали ті списки, показували їх одне одному, мовляв, дивись, ти ж партизан, а ти агент…
Тепер давайте порівняємо діяльність ОУНівців і «діяльність» красних партизанів Те порівняння буде не на користь останніх. Але партизани були для нас герої, а ОУНівці бандити. Чи це справедливо? Твердо скажу, що НІ !!! І час вже розставляє все по своїх місцях.

СЛАВА УКРАЇНІ !!!

Якщо ви виявили орфографічні помилки, то виправте.

Сашко.

Відеозапис