Майже в повній ізоляції. За десять кілометрів від кордону з Росією. З перших днів повномасштабної війни.
Але давайте по порядку.
24.02.22 ця родина зустріла в Малих Проходах Харківської області, в своєму власному будинку, в якому вони жили вже більше восьми років. Їх син – офіцер ЗСУ, ветеран російсько-української війни з 2014 року, ще тоді отримав важкі поранення, контузії; а зараз, з перших днів лютого двадцять другого не мав жодної можливості їх евакуювати, бо виконував поставлені керівництвом завдання по обороні області. Але був на постійному зв’язку з батьками. І ось тут починається найцікавіше. Вони не панікували. Вони діяли конструктивно. Поставили собі ціль.
Основна мета була – вижити та максимально принести уражень російському окупанту. Звісно, що вже в перші дні їхнє село було окуповане. Колони техніки росіян, підрозділи ворога, мародерство…
Фото з фейсбуку Валентина Бистриченка
Сергій з дружиною одразу сховали все цінне та стратегічно важливе для виживання подалі від російських очей (сучасні телефони, генератор, машину). Та почали розвідувальну роботу. Не провокуючи конфлікти, спокійно, «ми літні люди» вони виходили та спостерігали, просили допомоги, цигарок, їжі та спостерігали, годували лякливого сусіда, піклувались про Арчі, прибирали осколки з подвір’я, щоб пес не порізав лапи та спостерігали, та слухали, запам‘ятовували.
Один раз у день вони виходили на зв’язок із сином. І передавали всю інформацію. В свою чергу син давав цю інформацію куди треба і по росіянам прилітало. Добре прилітало. Достоменно відомо, що мінімум одну установку ГРАДа російського вони знешкодили. Тобто район П‘ятихаток знає кому дякувати за спокійні хвилини, але це ще не все.
За траєкторією вони намагались зрозуміти звідки прилітає, куди краще сховатись та як краще нашим хлопцям буде звільняти їх село. Часом, виходячи за продуктами (це було дуже рідко) закарбовували в пам‘яті де капоніри, де Буратіно, де стоїть артилерія російських окупантів, звідки прилітають російські гелікоптери Ка-52, куди сідають, коли були проблеми з двигуном (вони це почули та усвідомили), де заміновано, де чисто, де може проїхати наша техніка, де не може.
Вони все це запамятовували. І чекали контрнаступу ЗСУ. Бо, слава Богу, два з половиною місяці вдалось втриматись, мали надію, що до Перемоги залишаться на місці.
Але останні дні були пекельні. Артилерія окупанта, міни, ГРАДи, авіація…
Росіяни повністю зруйнували будинки, спочатку сусідські, потім і їхню хату; в підвалі далі перебувати було небезпечно, бо він напівзавалений залишками того, що було оселею. Прийняли рішення виїжджати.
Спершу вони допомогли евакуюватись сусіду, що дуже боявся, а потім вже через сина попросили допомогти виїхати їм.
Ускладнювало ситуацію те, що вони літні люди, в них були сумки та довго йти пішки їм складно. А іншого варіанту не було. До місця, де ми мали їх забрати, треба було добряче йти полями та посадками. Але вони впорались. Основне – вони найбільше переживали за Арчі, не за машину, розбитий будинок, свої життя. За друга свого пса.
Цей час в окупації самі готові були недоідати, але пес мав харчуватись. Так ось, поки вони вийшли зі свого села, полем, не змогли віднайти позицій ЗСУ, бо наші дуже добре замаскувались) але з ними був Арчі. Він винюхав українських воїнів та біля наших позицій став у мисливську стійку. Сергій та Тома одразу зрозуміли що тут є люди. Та пішли прямо до наших воїнів. Козаки перевірили документи подружжя, сумки, допомогли ім перевантажити сумки та донесли до точки евакуації. Що цікаво – поки ми чекали на Тому, Сергія та Арчі ще двоє літніх чоловіків вийшли на нас із проханням про евакуацію. Один із них був поранений. То ми встигли і цих двох вивезти з – під вогню та передати до рук лікарів. А наша трійця таємних розвідників як тільки опинилась в Пятихатках – одразу були готові допомагати: надавати інформацію щодо розташування російських окупантів. Коли приїхали представники ГУР, вони більше години уважно розпитували подружжя, що та як, кожну деталь, а Арчі сидів та слухав) й коли вони закінчили, я спитав у Сергія: « якщо к вас ще є сили, можете ще дати свідчення офіцерам СБУ як свідки злочинів росіян?», той радісно сказав: « а я взагалі для чого сюди їхав? Авжеж, готовий ». По фіналу ми привезли їм гарячої їжі та свіжого хліба (Меружан, Таня та команда подяка), їжі Арчі (Порятунок тварин Харкова – подяка) та відвезли їх додому. Вони були дуже вдячні кожному та радісні від того, що в Харкові цивілізація та працює все – від автобусів до мобільного Інтернету. Ми відзвітували сину геройського подружжя, що все добре та домовились з ним після Перемоги зустрітись.
Від їх родини та Арчі всім привіт та подяка величезна тим, хто, як завжди робить свою роботу невидимо, на своєму місці.
Валентин Бистриченко, волонтер.
Джерело: Facebook автора.