Ядерний карго-культ очима культурології

Добрий день. Мене звуть Тетяна, я культуролог, і я збираюся описати російський ядерний карго-культ очима культурології. 

Чому? Ну так про ядерні погрози російського плеш-фюрера висловилися вже всі: політики, військові, експерти з ядерної безпеки, політологи, журналісти, ЛСД (лідери суспільних думок) з соцмереж, пікейні жилети, диванні експерти, відставної кози барабанщики і горобці в парку (при чому останні – не менш ґрунтовно, ніж три попередні категорії). Ну так чому б культурологу не висловитися? Чим ми гірші від решти?

Тим більш, що люди, судячи з інформаційного простору, і далі бояться. Я бачу цей страх в своїй стрічці в соцмережі. Я чую цей страх в голосах журналістів, які розпитують експертів. Я відчуваю, як він стиха бринить в обтічних коректних заявах європейських політиків. Я спостерігаю, як веселі українські відчайдухи намагаються подолати його цілою зливою жартів (особливо зворушило: одна спільнота в соцмережі в разі ядерного удару планує масову оргію на горі Щекавиці. Тож якщо що – ви знаєте, куди бігти. Або так: людина питалася в касирки в АТБ, чи супермаркет у випадку ядерного удару працюватиме. Та незворушно каже – працюватиме, але буде скорочений день, мабуть.)

Тож острах цей добре контрольований – ми навчилися, Європа навчилася тримати свій іраціональний страх під контролем раціо. За допомогою цілої низки розумних, логічних і зважених аргументів. Ми розуміємо, що бункерний сиделець блефує, і блефує невміло. Ми розуміємо, що коли б збирався скористатися ЯО (ядерне озброєння), так не впроваджував би масову мобілізацію, на яку не зважувався до останнього, з опасіння згубних наслідків.

Ми розумні, наш дух твердий, і страху ми волі не даємо. Але він жевріє десь в глибині. І ніхто, навіть веселі і хоробрі горобці не можуть його остаточно розвіяти.

Звісно, не можу цього і я. Культурологія – потужна галузь знань, проте, все ж таки, не всемогутня. Але можу пояснити природу ядерного карго-культу Росії. А заразом – природу російських погроз.

Ірраціональна суть ядерних погроз

Отже, ми вже дещо розібралися, що природа його іраціональна, тобто фактично фобічна. Ті, хто має якісь фобії, в курсі: фобії не мають нічого спільного з реальною оцінкою загроз.

От я, наприклад, боюся мутликів – нічних метеликів, таких, знаєте, з товстим волохатим черевцем. Не павуків, не прудких жалких ос, а самих нешкідливих з комах. Звісно, я в курсі, що вони абсолютно безпечні. Як в курсі арахнофоби, що реальної загрози заклопотані хатні павучки для них не не становлять, як в курсі мусофоби, що миші максимум попсують їм крупи в шухляді, як в курсі ранидофоби, що стрибучі пухленькі жабки насправді нічим їм не загрожують. Механізм виникнення таких фобій загубився в імлі віків, і ми зрідка коли можемо його реконструювати. Так і лишаються вони загадками і курйозами.

Натомість є тип фобій, які засновані на реальних загрозах, але страх перед ними сильно, патологічно перебільшений. На кшталт акрофобії (страху висоти) чи аквафобії (страху втопитися).

А от фобія, що стосується ядерних озброєнь, виникла в суспільній свідомості нещодавно, і ми можемо прослідкувати її формування.

Вона з’явилася під час холодної війни. Але всупереч поширеній думці, не природним шляхом як наслідок застосування ядерної зброї.

Нічого подібного – у формування цієї фобії свідомо вкладалися обидва табори, чиє протистояння й становило суть холодної війни. Особливо СРСР. Чому? Ну так в цьому ж і полягала суть доктрини ядерного стримування. Противники в холодній війні потребували якогось ультіма аргументу, абсолютної зброї, яка б сприймалася настільки грізною, що робила беззмістовними дрібніші конфлікти. Інакше вся друга половина ХХ ст. минула б у безперервних війнах. Бо мирного співіснування з агресивними комуністами було дуже, дуже важко досягти.

Вам не віриться у штучну природу культу ЯО?

А ви порівняйте його з будь-якою іншою зброєю масового враження. От хоча б з хімічною. Адже хімічна зброя, застосована у ході ПСВ, мала не менші шанси стати предметом фобії – шокуюча на той час кількість жертв, посттравматичний синдром у величезної кількості людей. Але не стала. Ну так тому, що в неї не вкладалися інформаційним ресурсом. А в ЯО вкладалися, через протистояння двох систем – Вільного світу і комуністичного табору.

А тодішні комуністи й справді були потужною силою – відхапали пів Європи у свій Варшавський блок, інфікували пів Азії і постійно тягли лапи на інші континенти. Тому на загал миролюбний Вільний світ був зацікавлений у консенсусі щодо абсолютної сили ЯО. Зрештою, так коммі зосередилися на клепанні нових і нових мегатонн ядерних зарядів, які складали по амбарах. Замість того, аби влаштовувати перманентні війни. (Все одне влаштовували, але хоча б не в Європі, а десь подалі).

А так ці розбійники коммі при ділі, й заразом набираються відчуття власної значущості мірою того, як ростуть накопичення в амбарах. Дещо схоже на абсурдні практики деяких племен – коли багатство було уособлене в абсолютно беззмістовних предметах, на кшталт важелезних кам’яних жорен. Які ніяк практично не використовувалися, але символічно позначали високий статус власника. Ситуація, якщо вдуматися, абсурдна й навіть кумедна. Але Вільний світ не мав дяки воювати з навіженими коммі, тому його це влаштовувало. Ми цей нісенітний процес знаємо під назвою “гонка озброєнь”.

СРСР усвідомлював, що поступається Вільному світу

Зі свого боку соцтабір (а точніше, СРСР) все ж таки усвідомлював, що в цивілізаційному змаганні він поступається Вільному світові. І поступається сильно. Він повільніше розвивався, його населення мало гірший рівень життя. І відставання поступово наростало. Тому охоче брав участь в цьому абсурдному накопиченні небезпечного ядерного мотлоху, який навіть не збирався використовувати. Бо таким чином він міг статусно зрівнятися з більш потужним своїм противником, а заразом убезпечити себе. Не те щоби Вільний світ збирався нападати на соцтабір, але ж відомо – агресори завжди підозрілі й очікують загрози звідусіль, бо всіх міряють по собі.

Ба більше, СРСР активно просував в світі свій порядок денний – залякування ядерною зброєю. Він називав це боротьбою за мир, але ми ж розуміємо, що насправді це було саме залякування. Максимального успіху в капіталізації ядерної загрози соцтабір на чолі з СРСР досягнув наприкінці шістдесятих – на початку сімдесятих років, за допомогою лівих інтелектуалів, які посіли ключові позиції в системі вищої освіти Вільного світу. Вони народ легкозбуджуваний і дуже ласий до різних прекраснодушностей – їм оця боротьба за мир зайшла ідеально.

Ну а далі невблаганні закони розвитку цивілізації взяли своє, неефективна система відставала дедалі дужче і дужче. В тому числі під тиском непосильних витрат на ядерні жорна (в тих тубільців, що кам’яні жорна накопичували, теж все склалося кепсько – надірвалися, сердеги, і впали в мізерію та убозтво). І наше покоління спостерігало ганебний фінал цих перегонів з утяжелінням. Слабший бігун просто завалився. Разом з Берлінським муром, своїм символом.

Соцтабір сконав, і доба протистояння двох систем добігла кінця.

І відтак багато поневолених народів (і ми, українці, зокрема) отримали свободу і розбіглися по власних справах. Вільний світ видихнув з полегшенням, виголосив “кінець історії” і приступився до розбудови мирного раю на землі.

Але на спадок ця доба лишила а) купу ядерного мотлоху, який втратив свою корисну стримувальну функцію; б) звичний острах перед ним; в) останнього спадкоємця протистояння, його гниле осердя – Російську Федерацію.

Я пояснила, чому ви в глибині душі ядерної зброї все ж таки боїтеся, хоч і дедалі менше. Бо це наведений страх. І на те, аби вам його навіяти, пішли величезні зусилля.

Чому Росія лякає ядерним ударом?

А тепер поясню, чому Росія ним лякає. Не може не лякати. Хоч це вже далеко не так продуктивно.
Отже. Друге тисячоліття добігало кінця, світ зустрічав його оновленим. Вільний світ, як я вже сказала, почивав на лаврах переможця, облаштовував собі комфортне життя, самовдосконалювався. Звільнені народи поспішали наздогнати світ, який порядком обігнав їх, доки вони скніли в комуністичному безчассі. Доба холодної війни і протистояння двох систем потроху блякла, вищезала з пам’яті.

А що ж Росія? Після короткого замішання і метушні єльцинського правління Росія виявила, що оновлений світ для неї дискомфортний, заскладний, що в ньому нові виклики, потреба змінюватися й розвиватися. Все це видалося їй занадто втомним, і вона з полегшенням повернулася у звичний стан. Обрала собі гебешника в президенти. Почала вишуковувати собі взірці в минулому, замість шукати майбутнього на незнаних шляхах.

ядерний карго-культ

Частина інтер’єру Головного храму Збройних сил Російської Федерації. Фото: Natalia Senatorova

З тих пошуків втраченої Золотої доби вона виринула з дивнуватим і несумісним набором взірців. І почала собі складати ідеал з опричнини Івана Скаженого, імперської бюрократії, сталинських репресій, хрускоту французької булки царських часів і смаку совіцької мороженки. І все це пишнотно прикрашене кокошниками, митрами опереткового православ’я і рештою фофуд’ї. А для більш вибагливої публіки – культурне розмаїття постмодерну, таке демонстративно просунуте, що де там Заходу братися. З-під пишнот тих, щоправда, стирчали совіцькі кирзові чоботи, комісарські кожанки і брудні ватники. Але це нікого не бентежило. Адже вони опинилися там, куди прагнули – в закольцьованому безчассі.

Свято повернення в усе минуле забезпечувалося вуглецевими наддоходами

Забезпечувалося це свято повернення в усе минуле одразу дуже просто – вуглецевими наддоходами. Тобто по суті, паразитуванням на розвиненому світі. Але світ готовий був щедро платити за смердючі вуглеці. Ба більше, забезпечував РФ різні незаслужені преференції – на кшталт участі в різних престижних міжнародних клубах. І могли б вони щасливо існувати роки й роки. Але їх накрило наслідками зловживання рольовими іграми. Вони так довго косплеїли Російську імперію і СРСР, що повірили, буцімто вони і є СРСР та імперія в одній особі. Ну і почали виконувати програму цих спочилих державоутворень – висувати різні умови торговим партнерам, тираніти колишні колонії, захоплювати території. Хоча реальної потуги на всі ці свинства і дебоші аж ніяк не мали. А мали лише неймовірну самовпевненість і нахабство.
Бо з плутанини абсолютно протирічних, навіть взаємовиключних моделей своєї історії, зі своєрідної культурної шизофренії вони з позасумнівною чіткістю винесли тільки один суспільний запит: на велич. Ви ж придивіться – в них все «вєлікоє». Культура їхня задрипана – «Вєлікая русская культура»(тм), і народ вони – вєлікій, і Росія їхня – «вєлікая».

Бути русскім і означає мати ЯО

І всередині їхнього самовідчуття величі й могутності як стрижень, як основа стирчить – правильно, той самий ядрьон батон. Він має для них екзістенційне значення. Бути русскім і означає мати ЯО. Всі вони вірять, що нічого справді поганого з ними не станеться, допоки той ядрьон батон, наче казковий меч-кладенець, перебуває в їхніх руках.

Наголошую – всі вірять. І лисий карлик в бункері, і дебела дівка-пропагандонка з написом “Іскандери сміються” впоперек цицьок. І хорошій русскій, який не любить ані бункерного карлика, ані дебелу пропагандонку, і ядрьон батона мабуть що й сам боїться – навіть і цей хорошій русскій всередині своєї ідентичності все одне має віру у всемогутній ядрьон батон. Тому вони завжди намагаються розпачливо переконувати світ – що ви, що ви, не дратуйте путіна, а то він застосує, і ми всі, на попіл, на ядерний попіл… Ну тобто в цьому сенсі всіх русскіх, найпоряднішого інтелігента і найбезсовіснішого пропагандона, професора філософії і алконавта з селища Мале Задуп’їно об’єднує віра в те, що вони володіють абсолютною зброєю.

Звісно, це абсолютно не так. ЯО – реалія доби холодної війни, штучно створений фокус протистояння двох систем. Він слугував за абсолютну зброю рівно доти, доки визнавався за таку консенсусом обох сторін. Це був умоглядний конструкт. Корисний свого часу, мабуть. Але він давно пережив свою корисність. В руках слабкого уламка колись потужної системи він лише створює хибне відчуття всемогутності й тим штовхає на різні безумства.

Власне, путинська ядерна доктрина й будувалася на такій вірі у всемогутність ЯО. Згруба кажучи, доктрина ця зводиться до того, що можна досягати своїх цілей ядерним шантажем. Ну довго видавалося, що дійсно можна. Але апетити шантажиста росли, нахабність теж. Захід, який тривалий час просто не зосереджував думок на ЯО як концепті, змушений був сісти й наново обдумати цей концепт. Результати роздумів ми бачимо: погрози було зважено – і знайдено легкими. Ужас – але не ужас-ужас.

Все. Ядерний шантаж більше не працює.

Чи усвідомив це бункерний карлик? Думаю, так – Захід подбав про те, аби йому це донести.
Так чому ж він знову і знову починає трусити ядерною мотнею у своїх промовах? Ну бо він інакше не може. Це необхідна складова його комунікації з власним населенням. Це частина ритуалу, як шаманський бубон. По суті, статус ЯО в головах росіян – це типовий карго-культ. От ми були великою державою, і в нас була ядерна зброя. А, ура, ми досі маємо ядерну зброю – отже, ми досі велика держава.

Простий і добре описаний в культурній антропології механізм. Тубільці Меланезії створили культ дерев’яних макетів літачків. А мешканці РФ – культ величі, явлений в атрибутах колись великої держави, до якої вони належали. Точно так само вони намагаються культивувати й інші атрибути: наприклад, намагаються штучно підтримувати літературний жанр «наукова фантастика», бо ж вона процвітала в СРСР, і тому СРСР «літав у космос», і був Вєлікой дєржавой. А отже, нам треба написати стопіццот бездарних книжок «прокосмос» – і вуаля, ми станемо вєлікімі. І таких проявів каргокульту в них безліч, великих і малих. Вони звуть їх «скрєпи». Бо смутно усвідомлюють, що ці культові речі і є те, що тримає вкупі їхнє рихле, аморфне суспільство.

Ядрьон батон – це і є головна скрєпа.

Якщо зараз її висмикнути – вся ця кострубата недоладна конструкція, відома як Вєлікая Росія, просто завалиться. А спільнота, яку вони звуть “вєлікій русскій народ” умить перетвориться на юрбу переляканих недотикомок.

Просто пам’ятайте про це, кожен раз, коли кремлівський лузер заводить свою унилу волинку про свої ядерні аналоговнєти – він звертається головним чином до свого населення. А нам своє робить.

Тетяна Кохановська

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie, ГО “Львівський медіафорум”, Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Сподобалася стаття? Підтримай «Майдан»!

Аналітик ГО ІЦ "Майдан Монітринг", культуролог, фахівець з інформаційної безпеки.

Хочете нас підтримати?

donate Допомогти Інформаційному центру Майдан Моніторинг ви можете перерахунком грошей на PayPal Голови Правління нашої Організації nataliyazubar@maidanua.org або на рахунок Організації, тут детально написано як https://maidan.org.ua/supportmmic/.