Наталія Зубар: Ми – харків’яни, українці і європейці.
Велика розмова про важливе. Частина 1.
Розмову вели: Віктор Пушкар і Ольга Малишева, Social Transformation Group (stgroup.in.ua)
Що таке Харків. Пояснення для тих, хто не з Харкова.
П. Я б почав “з яєць”: що таке взагалі місто Харків?
З. Центр Харкова, де я живу, розташований в 40 кілометрах від кордону Росії. А північний край Харкова розташований в 27 кілометрах від кордону Росії. Харків був першою столицею Української радянської соціалістичної республіки, а до того – просто Радянської України, я наполягаю, що слово “Україна” там ключове, тому що коли Харків був столицею оцього укросовка, це була одна суцільна Україна: це була українізація, це був суцільний перехід на українську мову навіть в місті Харкові, яке до того не було суцільно україномовним, в той час як область і до того була україномовною. Причому труднощі цього переходу можна побачити в п’єсі “Мина Мазайло”, і, власне, побачити, як тоді тому опиралися. І тільки в 1934 році з якихось причин, за які можна сперечатися, столицю цієї самої української совєцької соціалістичної республіки перенесли в Київ. Так що Харків був першою столицею українського Совка.
П: Якщо перейти до новішої історії, мабуть Харків має якусь інакшу соціальну структуру, або якісь позитивні автостереотипи, які дозволили йому встояти і в 2014 році, коли робили так звану “інородну республіку”, коли Донецьк і Луганськ не встояли, але встояв Харків?
З: Так, автостереотипи є.
Перше. Перша столиця (совєцької України). Навіть попри шалену русифікацію путінських часів, або навіть раніше, бо в Харкові відбувалася повзуча ре-русифікація, навіть починаючи з Кучми, з 1994. Так, як і у всій Україні, вже в двохтисячних, коли випилювалася українська мова, українська культура, історія і так далі, замінялося все на русскоє. Але оцей от конструкт “Перша столиця”, він не працює без слова “України”. І люди, дуже погані люди, які впроваджували в 1990-х і 2000-х роках цей конструкт “Перша столиця”, вони зробили самі собі подлянку, вони прив’язали через нього Харків до слова “Україна”.
Неусвідомлена Україна
Виявилося, як не дивно для багатьох місцевих, що в Харкові жила Україна в, я б сказала, неусвідмленій формі.
Справа в тому, що Харківська область дуже тісно пов’язана з містом. Наприклад, велика дуже кількість працівників комунальних служб та медичного персонала, як виявилось, їздила в Харків з області, і вони в перші місяці вони змушені були жити в місті, тому що транспорт не ходив.
Ось моя відеорозповідь про одну таку зустріч з комунальником і її наслідки.
І от область у нас була україномовна переважно, але в місті вони “стіснялися” говорить українською. Зараз це пройшло, оцей блок пройшов, “уже можна”, і в місті різко стало більше української мови. Причому від людей, які і до того працювали навколо. Я це бачила навіть по магазинам навколишнім. Ця зміна почалася десь в кінці березня, і вона триває.
Далі, виявилося, що дуже велика кількість людей в Харкові хоча би щось чули про історію. А що таке історія нашого міста і області? Це Голодомор, це репресії бюрократії. Оцих от службовців при перенесенні столиці Укросовка із Харкова в Київ, величезні були репресії, а потім репресії уже інтелігенції – письменників там, художників, музикантів. Причому це відбувалося навіть, в чисельному еквіваленті, в більшій кількості, ніж в інших містах. І ці історії, мабуть в формі табу, жили дуже в багатьох родинах. І потім почали спливати: от, якась там мама почала сину розповідати, або хтось згадує, що хтось щось чув, і от в цій формі історія українського Харкова, вона існувала, і вона всплила.
А потім ці люди дізнаються, що Харків – це столиця українського націоналізму. Що саме тут був створений і оприлюднений маніфест “Самостійна Україна”, що саме його прихильники підривали свіжо поставлений пам’ятник Пушкіну і не в 2022 році, а в 1904. І що Харків весь просякнутий українською історією. І в людей є з ким себе ідентифікувати.
Не русскій мір
Я не можу навіть порахувати, скільки разів я чула оцей переказ: “Я ж русский, у меня кто-то там в России, я ж всегда считал себя русским. А сейчас я, блядь, всех их, сук, ненавижу, и готов их порвать, чтоб они все сдохли там, и вообще, наша родина – Украина, Україна понад усе”. Це абсолютно щирі розповіді. Як в місті я чула, так і в області.
М: А як вони себе ідентифікують?
З: “Громадяни України”. Вони ще не кажуть “дякую, боже, що я не москаль”, але кажуть “як добре, що я громадянин України, а не Росії”. Я це чую постійно.
В Харкові є простий шлях для всіх, є наратив, який просував покійний Кернес – “ми харків’яни”. Тому спокійно відбувається в людей перехід від ідентичності “русскій” до ідентичності “харків’янин”. Я думаю, ця ідентичність надалі перейде в “харків’янин, громадянин України”. А ідеально, якщо перейде в “ми – європейці”.
Ми – харків’яни, ми є українці і європейці.
Чистий Харків
Друге. Харків’яни мають дуже сильний місцевий патріотизм і місцева ідентичність дуже сильно пов’язана з чистотою, як не дивно. І це проявилося дуже цікаво в тому, що попри війну, обстріли тут мели і прибирали, я б сказала, фанатично.
Я знімала 21 березня обстріляну на північному краю Харкова електричну підстанцію, яку чинили електрики з ХарківОблЕнерго. І тільки на оприлюдненому через багато місяців мною відео от роздивилася, як поруч стоїть їхня машина, і чоловік під обстрілами її вимітає всередині. Тобто, тут обстріли, тут розбиті будинки, розбита інфраструктура, а енергетик мете собі свою машину. Тобто чистота, як автостереотип, дуже сильно закріпилася і – “наше місто має бути чистим”, це уже у голові щось стоїть, а відомо, що “русскій мір” – це бруд. Навіть тоді, коли була спроба “русской вєсни” в 2014 році, це було видно. Ну а коли почалися просто летіти русскіє ракети на голову, то бруду фізично стало просто неймовірно багато. Я в перші місяці називала Харків містом битого скла, аж стільки його було під ногами від вибитих вікон. Тобто, оця антитеза спрацювала, “в нас чисто, а там брудно”.
Єврейський Харків
І ще виявилося дуже важливим фактором, євреї в Харкові. Тому що безумний наратив про нацистів, котрий насаджують з Росії, дуже сильно контрастує з синагогою, з єврейськими центрами. У нас синагога включилася одразу в допомогу біженцям і нужденним. І це стало відомо дуже широко. Тут була потрясаюча історія, коли одна волонтерка народила сина, і хотіла, щоби в синагозі з ним провели вчасно відповідний обряд, а в Україні жодного спеціаліста з того обряду в той момент не було. Знайшли його далеко, він довго їхав, а доїхати до Харкова важко було, тому й ця історія стала відома, ї поширювали її, де тільки могли. Я знаю цю молоду жінку, я колись їй шолом подарувала з тих, які нам замовив в Хорватії Марко Пінтеріч. І оцей “чисто жидобандерівський Харків” – вони самі вже себе так називають публічно, він дуже контрастує з історіями про “нацизм”.
П: Ну так, а як же в антисемітському місті голосували за єврея – міського голову?
З: А як в антисемітському місті голосували за Зеленського?
П: Так отож.
З: І ще дуже сильно спрацював фактор харківської діаспори, я можу сказати, наприклад, що вийшли на зв’язок наші друзі, які виїхали з Харкова в 1989 році, і ніколи відтоді з нами не спілкувалися. А тут вони вийшли на зв’язок, почали допомагати. І от оця величезна діаспора, яка переважно є єврейською, і живе де завгодно, вона реально включилася в допомогу і людям, і війську. І ще я хочу сказати, що є і інші національні меншини, які, мені здається, дуже важливі в цій історії. Це азербайджанці, яких традиційно в Харкові багато, і які теж дуже стали допомагати. А також такі меншини, як, наприклад, польська, тут їх мало, але у них є Костели Польські, зв’язки з Польщею, і оці от зв’язки, вони почали працювати дуже сильно в перші ж дні. Тобто мультикультурність Харкова дуже позитивно спрацювала саме на опірність, стійкість.
Європейський Харків
Справа в тому, що наша минула влада дуже пишалася, і Геннадій Кернес особисто, тим, що Харків мав багато нагород з Європи, і ми бачимо, що ці нагороди були абсолютно справедливі, тому що Харків виявився безумовно стійким з точки зору функціонування муніципальних служб.
Це просо неймовірно, наскільки місто виявилося високофункціональним, наскільки швидко воно зализує рани. У нас були навіть ситуації, що слідчі приїжджають на місця обстрілів, а там комунальники вже вирви закопують. І оці от європейські нагороди, “за краще місто”, “за чистий транспорт” і так далі – це просувалося скрізь, це навіть в часи Януковича відбувалося. І цей європейський Харків для дуже багатьох людей це цінність, в тому числі для тієї третини, що ще не повернулася. У дуже багатьох поїхали діти та дружини в Європу. Європа стала близькою на рівні спілкування між людьми. Дуже часто ці люди вперше туди поїхали. І таким чином Харків став європейський. А український – тому, що на кожному кроці українська мова, на кожному кроці банери “Дякуємо українському війську”, майже кожен бізнес виготовляє щось з патріотичними гаслами.
І якщо це повторювати постійно, то люди починають в це вірить. І поступово воно проростає. Кількість “нових патріотів”, які зараз з’явилися, неспівмірна ні з часами Руху, ні з часами Євромайдану. Я не знаю, як їх порахувати, є різні оцінки, але думаю, це не менше половини.
М: А в повсякденному побуті це якось відбивається?
З: Безумовно. По-перше, люди добровільно досі притримуються світломаскування. Хоча в цьому вже не має великої практичної користі, досі більшість людей зашторює вікна, економить світло. По-друге, я б сказала, що люди стали набагато люб’язніші один до одного. І більше взаємної допомоги.
О, і про собачі кульочки (кульОк на звичному мені місцевому діалекті то пластиковий пакет – НЗ). Я вже казала, що Харків маньячить на чистоті, і у нас є міська програма, це скрізь встановлені диспенсери з паперовими кульочками для собак. І десь на третьому місяці війни чи на четвертому, знову з’явилися кульочки в диспенсерах.
Я бачила як в мороз комунальники мітлами вимітають клумби.
Щоб ти розуміла, ще з весни в нас – іде обстріл міста, а комунальники метуть, чи квіточки висаджують. Деякі кажуть, що це безумство, а я вважаю, що для більшості людей тут оці квіточки – це ота сама нормальність, яка допомагала їм переживати війну. І допомагає.
П: Я важаю, в погані часи хоч щось має відбуватись нормально. Має бути якийсь якір, за який ти можеш зачепитись, щось з нормального життя.
З: Абсолютно згідна. І ще для Харкова стало важливим місцем, важливішим, ніж раніше, метро. Яке спочатку існувало, як бомбосховище, і зараз досі так бува. Але в метро перемістилося культурне життя. Там головна ялинка, там показують спектаклі для дітей, купа виставок художніх. Там навіть проходять церемонії вручення державних нагород. Метро справді стало підземним життям. А воно в нас досі безкоштовне, і харківське метро, – воно і стало цією нормальністю.
Майдан Моніторинг. Коротка історія, 2014 і 2022 рік.
П: Будь ласка, розкажи коротко про Інформаційний центр Майдан Моніторинг. Спочатку історія.
З: Наша організація існує в нинішній формі з 2012 року, і початково ми займалися моніторингом дотримання політичних прав і громадянських свобод. Це – так звані колективні права, – свобода мирних зібрань, свобода слова, свобода совісті, доступ до інформації, право на недискримінацію, та інші. А з 2014 року, коли ми зрозуміли, що війна іде, що і подальша ескалація неминуча, ми почали Школу інформаційної безпеки. По суті ми вчили людей працювати з русскою дезінформацією і з русскімі інформаційно-психологічними спеціальними операціями. І продовжуємо це робити.
Миротворчість. Конфлікти та робота з ними.
П: Ти згадувала Миротворчу школу. Що то було?
З: В нас була Школа соціальних посередників. Це авторський курс, по суті, ми намагалися готувати те, чого немає в суспільстві, тобто людей, які можуть організовувати публічні діалоги. Не медіаторів, що працюють непублічно, а саме людей, які можуть готувати якісь публічні діалоги, в тому числі конфліктні. Конфлікти громадські, конфлікти ресурсні, і так далі. Ми намагалися виростити такий от інститут, який в Україні з різних причин відсутній, а в таких суспільствах, як Велика Британія, наприклад, або скандинавські країни, існують в різних формах, і на нашу думку є дуже важливими для об’єднання і цементації суспільства.
Ми вважали цей інститут важливим для запобігання конфліктів всередині України, і оця миротворчість – це малася на увазі миротворчість всередині України. Наскільки це спрацювало, я не знаю, це треба вивчати серйозно.
В рамках цього я теж робила тренінги з інформаційної безпеки, це – моя спеціалізація, я дуже багато отримую досі зворотнього зв’язку, як сильно допомагали мої тренінги по-перше, підготуватися до війни психологічно, а по-друге, допомагали пояснювати іншим, особливо в перші місяці війни, коли фейків російських було просто неміряно, допомагали працювати з людьми.
Як починалася співпраця з поліцією
М: Наскільки спроба захопити Харків в 2014 році вплинула на ваші відносини з правоохоронними органами?
З: Сама спроба – ніяк. Ми почали спілкуватися з правоохоронними органами під час Євромайдану. В Харкові ми були, я особисто і наша організація, частиною так званої Координаційної ради Євромайдану – Харків, і в тому числі ми проводили щодня мітинги біля Тараса Шевченка, при цьому ми скористалися нашим попереднім досвідом моніторингу дотримання права на мирні зібрання. Ми подали повідомлення в поліцію на тривалу мистецько-просвітницьку акцію “Тарас єднає нас”, яка мала тривати з 1 грудня 2013 року до 9 березня 2014. Ми прописали в повідомленні 6 членів нашої організації, написали, що ми відповідаємо за безпеку, що ми беремо на себе відповідальність за безпеку. Віднесли це в тоді ще міліцію, і з першого ж дня почали налагоджувати стосунки з ними. Тобто, ми намагалися їм пояснити, що ми робимо, ми намагалися їм пояснити, що ми їм не вороги. Результатом цього було, що між нами і поліцією, от всі мітинги, що ми організовували біля Тараса Шевченко (пам’ятника), на них не було жодного насильства, не було жодних обмежень. І ці тривалі розмови з поліцією призвели до того. Що під час “русской вєсни”, спроби захопити Харків, ці поліцейські вже знали, на чиєму були боці.
Я не кажу про всіх, але про частину з тих, з якими ми співпрацювали. Тих, які займалися Євромайданом. Деякі з них потім пішли в АТО, ми з ниими спілкувалися. Тоді в грудні 2013 був День міліції, ми їм виписали бумагу з печаткою, Харківському управлінню поліції, з подякою за зразкову охорону наших мітингів. І тоді, тоді була омбудсменом Валерія Лутковська, з якою у нас були хороші стосунки якраз по роботі нашій моніторинговій, і через неї ми пробили рішення, щоб цих поліцейських нагородили за це. Їм виписали щось типу по 50 гривень премії, але вони такі щасливі були. Тобто це зовсім неочевидне було рішення в такий конфронтаційний час, але воно з одного боку нас врятувало, з іншого боку підготувало певних людей до того, як сприймати подальші події. Вони почали слухати, що ми говоримо на мітингах. Якщо спочатку міліціонери просто стояли, ніби, на зібранні інопланетної цивілізації, то пізніше вони почали слухати, що ми кажемо.
М: Повернемось до 2022 року. Коли був розбитий отой консенсус організованого кримінала і правоохоронних органів?
З: У нас, наскільки я знаю, організований кримінал пішов захищати Україну. А якщо брати 2014 рік, то організований кримінал в більшості відмовився по суті бути на стороні “русской вєсни”. Їх намагалися залучити, вони просто відмовилися. Ти, Оля, сама це вперше помітила ще в січні 2014 року.
Як почалася співпраця з СБУ
І пару слів про СБУ, все-таки, звідки взялася в нас співпраця. Вона має передісторію. Під час Євромайдану, звісно, були сбу-шники, які спостерігали нашими мітингами і акціями, і мали писати звіти в Київ. Я думаю, про це уже зараз можна говорити, один з членів коордради Євромайданів представляв братство вояків ОУН-УПА, старший чоловік, досвідчений. Він мав контакт з сбу-шником одним, який і писав про нас звіти. І цей сбу-шник чесно вигадував все. Вигадував безумні історії, в яких нас, конкретних людей, які роблять Євромайдан, не було. Ні в звітах, ніде. Це проявилося потім, коли намагалися нашу міську раду накрутити проти нас, зробили фільм про поганий Євромайдан і показали його міськраді. Це було на початку лютого 2014 року. Нам цей фільм теж показали, і ми були дуже здивовані, що практично жодного члена коордради Євромайдану-Харків в ньому не було. Були люди, яких ми взагалі не бачили. Тобто, від нас відвели небезпеку цілком свідомо.
Потім трапилася ситуація, коли тікав Янукович, СБУ палила документи, в тому числі ті, що стосувалися Євромайдану. А потім, коли був другий етап “русской весни”, коли завезені з РФ “активісти” разом з місцевими терористами 6 квітня 2014 захопили ОДА, а далі пішли захоплювати СБУ, а прийшли в порожній будинок з купою спаленого паперу. Документи, зброю, все вивезли. І вийшло що наші сліди були ретельно знищені. А потім отой сбу-шник, з яким наш товариш працював, дуже рано, ще в квітні, пішов воювати в АТО і попрохав знайти для його групи бронежилети, тому що тоді бронежилетів не було взагалі, ніяких.
Що цікаво, що під час Євромайдану ми купили собі броніки, але другого класу, поліцейські, від ножа, я в такому своєму і почала знімати руйнування Харкова в березні 2022.
Але повернемося в 2014. СБушники попросили купити реальні броніки, від автомату, і я пам’ятаю, як наш колега, Саша Шевченко, знайшов десь кілька броніків, купили ми їх на власні гроші, і передали їх СБУ на баланс, офіційно по акту. Далі трапилося так, що одному з них той бронік врятував життя. Місяці за три нам на організацію прийшла бумага від них з подякою, а за півроку, коли ці броніки вже були відстріляні багато разів, прийшла бумага з київського главка, не з харківського – “пришліть сертифікат відповідності на броніки”. Ми дуже ржали, звичайно. Нажаль, всі ці бумагі пропали в нашому зруйнованому офісі.
І потім пізніше, в 2018 році, раптом мене, а також наших членів в інших містах, – запросили на тренінги, які проводила для СБУ EUAM (European Union Advisory Mission). Це була спеціальна навчальна програма, де мали бути присутні і представники громадянського суспільства, і їм важко було знайти представників громадянського суспільства, яких би схвалила СБУ. Ну а нас схвалила.
Пізніше мені казали, що це був неповторний тренінг. Я зробила тоді мотиваційну презентацію, я говорила, що дуже б хотіла щоби тут повстало щось як Блетчлі Парк, який колись був в Британії під час війни, і щоб ми могли разом над ним працювати, і щоби потім про цю роботу був створений музей. Так зараз це і відбувається.
Війна в Харкові в 2022 році
На четвертий день війни в Харкові просто в моєму кварталі, в центрі міста йшов бій. Доїхали військові РФ на броньованій машині, і їх наші просто розстрілювали.
Як працювала російська дезінформація
Я це чула, і бачила спалахи від пострілів з поза сусіднього будинку, – і от в цей момент поширюють інформацію, що всьо, Росія уже тут, Харків вже русскій, вже русская власть в Харкові. Ідуть бої, а нам якісь люди отаке розповідають з поза міста.
Дуже сильно працювала російська дезінформація в перші місяці, і вона була певним чином дієва, я вважаю, що вона перестала працювати так сильно уже після звільнення Київської області і коли російські війська були відкинуті на схід від Харкова.
В перші місяця війська РФ обстрілювали Харків як з півночі, так і зі сходу. Вони дійшли до Малої Рогані, там закріпилися і вели обстріл східних околиць, і таким чином Харків був з двох сторін фактично під атакою. Після того, як їх відігнали, ті фейки в рамках Харкова майже перестали працювати. А до того – дуже сильно працювали, особливо через тих, хто виїхав із Харкова, і які дуже сильно поширювалися через повідомлення з вайбера, з телеграма. Вайбер був основним, групи в вайбері. Дезу розносили через групи в вайбері. Це були особисті повідомлення, типу від знайомих, або це були групи навіть не домові, а такі – рукоділля, наприклад. Тематичні групи. Я не чула, щоб через домові групи заходили якісь фейки.
Корегувальники вогню і паранойя в Харкові
І що ще важливо для Харкова. Коли стало зрозуміло, що існують наводники – корегувальники вогню, то в місті почалася конкретна паранойя, де на будь-яку людину з фотоапаратом або з камерою, яка щось знімає, спочатку кидалися правоохоронні органи, а потім почали кидатися і місцеві мешканці. Доречі, це ще повністю не пройшло, народ досі пильнує. Наші колеги чехи в грудні записали інтерв’ю такої пильної старшої жінки, яка голіруч намагалася зупинити двох молодих здорових чоловіків від фотографування.
Ми отримали посвідчення від ЗСУ, акредитації журналістські, ми працювали за письмовими дорученнями від СБУ, ми показували їх і люди заспокоювалися. Але в перші місяці в наших моніторингових групах хтось обов’язково спочатку обходив людей навколо, розповідав, хто ми і що робимо, а потім вже ми починали знімати. Щоб люди не боялися, щоби не кидалися, бо бували в перші місяці дуже різні ситуації. Причому я скажу, що ця паранойя була абсолютно виправданою, тому що дійсно існували і досі існують корегувальники вогню, хоча їх виловлюють, і звісно, їх стало менше. Корегувальники, як цілком свідомі, так і школота, яка гадала, що це гра, щоб заробити якісь бали.
Першу корегувальницю я помітила в двадцятих числах березня. Це була дуже повчальна історія, коли жінка почала питати, “где тут уліца Свободи”, “гдє тут банк”, “где тут дом номер восемь”, коротше, задавала дуже багато різних питань різним людям, на центральній площі. І що цікаво, її ніхто не сприйняв, як чужу, крім мене.
Після того, як я почала з нею говорити, я її сфоткала, надіслала фотки куди треба, привернула увагу всіх навколо намету, то комунальник помітив – “она что-то слишком легко ходит”. Тому що тоді обстрілів було дуже багато, і люди були настільки пригнічені, що була в них така характерна важка хода. А вона ходила легко, ніби стрибала. І ще потім комунальник каже: “а она не говорила, по-русскі, як всє! не як всє, вона не по-нашому говорила”, тобто в неї чиста російська мова була. А в Харкові російською без місцевого акценту дуже рідко розмовляли навіть до війни.
І така паранойя стала чи не всезагальною.
Як поліція само-реформувалася
М: Ви ще до 2022 року вписались в Харкові, як єдина частина безпекового простору, що є рідкістю для громадських організацій. Чому саме ви і чому саме Харків?
З: Ми навіть в рамках Євромайдану-Харків гнули свою лінію, що ми навіть не проти Януковича, не проти Кернеса. Ми за Харків європейський, ми за Харків український. Все, крапка. Ті хто цьому заважає, ідуть нафіг. А ті, хто тому допомагає, а та поліція, міліція тоді, яка нас охороняла, вона нам нічим не заважала. І знаєте що вийшло? У нас в координаційній раді був студент, всього один студент Влад. І він потім пішов працювати в патрульну поліцію, і досі там працює. Спочатку він там був просто один там воїн, що воював за правду і дотримання законів і інструкцій. Потім навколо нього утворилася група невеличка, яка намагалася реформувати всередині місцеву патрулку. А коли почалася війна, знаєте, що він мені сказав? Що “ми стали всі братами”. Поліція само-реформувалася. Це було видно. Ті, хто грубо кажучи, падлюки – втікли. Це дуже цікавий феномен.
Мій товариш колись порахував, що перші дні з Харкові тікали українці, люди які боялися за своє життя, тому що їх прийде убивати “русскій мір”. Та люди, які жили на краях міста, і розуміли, до чого йде.
А коли стало зрозуміло, що “русского міра” тут не буде, що йому будуть опиратися всіма силами, почали тікати актуальні чи латентні русомірци. Повтікала прокуратура, в нас не було прокуратури. Повтікали продажні менти, і так далі. Мені здається, що це дуже сильно допомогло очистити місто. І допомогло безпеці. Ми побачили, що, як і в 2014 році, за “русскій мір” нема кому воювати всередині міста. Можливо, якісь люди з проросійськими поглядами і були, і залишилися, але вони сидять собі тихо, і максимум, що вони можуть, то це здавати локації, націлювати. І то, зараз уже багато, хто боїться це робити. Бо ловлять і дуже показово засуджують.
М: А самосуди траплялися?
З: Ні, не бачила. Траплялось от що: на початку війни, в самі перші дні, повилазили мародери. Люди просто до стовпів мародерів прив’язували скотчем, і потім викликали поліцію. Оце був максимум самосудів.
В наступній частині ви зможете прочитати про те як ми почали документувати воєнні злочини в Харкові, як ми допомагаємо слідчим, і як Наталія бачить зв’язок між нашою роботою і створенням системи справедливості в Україні та верховенством права.
