Постаті Богдана, Левка й Миколи Лепких через призму спогадів сучасників у світлі документальних інформацій, реконструкцій та версій під кутом зору одного небайдужого полтавця
Як же актуально в часі теперішньої московсько-української війни звучать зворушливо-трагічні рядки Богдана Лепкого: «…За кождий крок, за кождий шматочок землі доводиться платити життям багатьох людей. Але ворогів — як сарани. Гинуть, а на їх місце сунуться нові. Багато має їх цар і не щадить. Вже не кулями з гармат, а живими людьми на Батурин стріляє… Москалі заливають Батурин. Гасять пожар кров’ю і трупами людей. Живих кидають туди, дітей, що відбилися від своїх батьків і бігали по городі, розпучливо взиваючи рятунку, ловлять їх і з насолодою, якої не виявляють навіть звірі, знущаються над жертвами своїми, кидають у жар, як на сковороду м’ясо, як вареники в окріп… Неймовірне, страшне автодафе. — Нелюди! Звірі! — верещать жінки, кидаючися, як львиці, на ратників царських, але їх розпучливий крик стрічається з тупоумним насміхом людей-звірів. «Ось вам!» — і вони за волосся волічуть безталанних жінок, пробивають їх штиками, торощать голови прикладами мушкетів. Перемога, побіда, заїрське божевілля! Навіть старці й каліки, що ютилися під мурами, бо ніяк і нікуди їм було втікати, не знаходили пощади. І їх вбивали безпощадно, з глупим і безцільним завзяттям, з охотою винищити все, що виявляло прояви життя, що мало подобу людську… У звірів куди більш милосердя. Роззвірений чоловік від живла і від звірюки страшніший. Це не війна, а різня, не здобута твердиня, а сам спід, сам останній круг пекла…».
У загальникових відомостях про братів Лепких – Богдана та Левка, між іншим, читаємо, що Богдан Лепкий (*1872-†1941) — український поет, прозаїк, літературознавець, критик, перекладач, історик літератури, видавець, публіцист, громадсько-культурний діяч, художник. За деякими даними, старенька нянька малого Богдана була родом з Наддніпрянської України й співала чумацьких пісень, мабуть, розповідала про красу людей й відмінний від галицького побут нашого Подніпров’я. Тож, мабуть, зовсім не випадково Богдан Лепкий у своїй книзі «Мотря – Ніч – Мислене древо» вустами свого героя, який в описах письменника «кріпко притис довгий і важкий кріс до серця», журливо промовить: «…У нас, на Полтавщині, ще кращі ночі від тутешніх. Куди куцому до зайця! В нас як визвіздиться небо, як запахнуть липи, як дихне скошеним сіном від левад, то хоч минайся. Кудись тебе пре, кудись тобою гонить, спокою собі знайти не можеш. А дівчата!…»… Від грудня 1922 року до 1925 року Богдан Лепкий мешкав у Ванзее біля Берліна, де зустрічався з колишнім Гетьманом України Павлом Скоропадським, президентом ЗУНР Єгеном Петрушевичем, як також очільником УВО полковником Євгеном Коновальцем, професорами Іваном Мірчуком, Зеноном Кузелею та іншими. 1925 року Богдан Лепкий повернувся до Кракова, продовжував викладати в Яґеллонському університеті, де його призначили доцентом, завідувачем кафедри української літератури. З того ж року — голова Товариства письменників і журналістів ім.Івана Франка (ТОПІЖ) у Львові, від 25 грудня 1925 року був Почесним членом товариства «Просвіта», а також – надзвичайним членом Українського Наукового Інституту в Берліні (від 1926 року). Належав до керівництва Українського Наукового Інституту у Варшаві з часу його заснування в 1930 року – член Історично-Філологічного Товариства у Празі. Прикметно, що до 60-річчя йому вручили викутий з добутої московської зброї, відзначений гербом Гетьмана Івана Мазепи й Тризубом «перехідний перстень Мазепи» — відзнаку уряду Української Народної Республіки (УНР) в екзилі, а також Грамоту Головного Отамана військ УНР та Грамоту Української бібліотеки Симона Петлюри в Парижі. Рідний брат Богдана Левко Лепкий (*1888-†1971) — український поет, прозаїк, журналіст, редактор, композитор, художник. Левко разом із друзями організував Січові організації на Бережанщині та в околицях Борислава. Один з визначних діячів товариства «Сокіл» до І-ї СВ. Згодом перейшов до «Пласту». Поручник резерву армії Австро-Угорщини. З початком Першої світової стає одним із перших організаторів Леґіону Українських Січових Стрільців. Служив, зокрема, у ІІІ-ому курені УСС, де у званні поручника був командантом кінної сотні, брав участь у боях поблизу Кам’янця. Разом з Романом Купчинським, Михайлом Гайворонським, Юрієм Шкрумеляком, Антоном Лотоцьким творив стрілецькі пісні й інші художні твори, в яких закарбовано історію УСС. Автор низки пам’ятників на могилах січових стрільців, зокрема у Винниках біля Львова. По закінченню війни Левко Лепкий активно займався літературною, редакторською роботою. У 1931-1939 працював директором українського курорту «Черче» біля Рогатина, був одним із його співзасновників. У 1939 році, з початком Другої світової війни, виїхав до Кракова, де жив і працював його брат Богдан, а відтак — до США. У США включився в громадське життя української діаспори, відновив видавництво «Червона Калина», публікував спогади, оповідання, вірші та нові пісні.
Ці скупі енциклопедичні відомості про братів Лепких періоду 1920-1930-их років суттєво доповнюють розлогі спогади уродженця галицького міста Ходорова, українського історика, політичного діяча й журналіста Івана Кедрина (правдиве прізвище — Рудницький) (*1896-†1995), що були ним поміщені у книзі «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», (Видавнича кооператива «Червона Калина», Ню Йорк, 1976). Книгу своїх, як на мене, дуже цікавих й вдокументованих спогадів І.Кедрин присвятив «старшому поколінню, яке вийшло з України і мріє про неї – для пригадки минулого, – молодшому, яке не знає України, – для інформації і науки, – одному і другому – для при задуми над минулим, сучасним і майбутнім України й української вільної громади у світі». Ці спогади хоча й «писані під кутом світогляду автора», який «пережив багато важливих подій, у деяких брав активну участь, стрічався з сотнями цікавих людей», можна зарахувати до кращих зразків української мемуаристики.
Цікавою, як на мене, є постать й самого Івана Кедрина-Рудницького, який, проживши майже 99 років, був, на думку іншого видатного журналіста, мого давнього приятеля Миколи Галіва, «патріярхом українських журналістів», виявив себе як «активний журналіст, був довголітнім секретарем Товариства письменників і журналістів у Львові», (ТОПІЖ), а також «був добрим публіцистом, аналітиком і критиком», який «крізь своє багатолітнє життя не змарнував ні однієї хвилини, все своє життя працював творчо, залишивши багату спадщину своєї журналістичної і публіцистичної праці, з якої будуть користати науковці і дослідники того часу». Між іншим, мати Івана – Іда Шпіґель, походила з галицького єврейського роду, а сам він навчався у ґімназії в Бережанах, згодом працював в державних установах освіти як УНР, так і Гетьманату Павла Скоропадського. Пізніше, у Вінниці, Іван Кедриy вступив до Армії УНР, брав участь у боях, працював референтом військової газети «Ставка», за відвагу був відзначений Хрестом Симона Петлюри. Вже опісля, за рекомендацією засновника УВО та ОУН полк. Євгена Коновальця, співпрацював у газеті «Діло», як також, як член Центрального Комітету Українського Національно-Демократичного Об’єднанням (УНДО), відповідав за підтримання зв’язків між УНДО і Організацією Українських Націоналістів й одночасно за контакти УНДО із екзильним урядом УНР. Тому про зв’язки й контакти братів Лепких з уродженцями історичної Полтавщини Симоном Петлюрою та Андрієм Лівицьким, рівно ж як і з галичанами з походження, зокрема тих, хто походив з родин адвоката Степана Федака та полковника Євгена Коновальця, – Іван Кедрин знав, як мовиться, з першоджерел та з особистих контактів. Думається, зовсім не випадкового у згаданій тут книзі споминів він згадує Євгена Коновальця понад півсотні разів (!).
Як відомо, Євген Коновалець (*1891†1938), був полковником Армії УНР, командантом УВО й головою Проводу українських націоналістів (ПУН), а від 1929-го року – першим очільником (вождем) ОУН. При кінці серпня 1918 року Євген Коновалець отримав від Гетьмана Павла Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком у Боярці. На початку листопада 1919 року він вів переговори з Гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у тому числі Січовими Стрільцями) підтримки гетьманівському уряду й наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Московщиною. Після підписання Гетьманом Павлом Скоропадським договору про федерацію Січові Стрільці підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади гетьманського уряду та приєднались до військ Директорії в Мотовилівському бою. Є.Коновалець був одним з довірених союзників Петлюри, після сепаратного Зятківського договору УГА з «бєлогвардєйцамі» із «вооружонних сіл Юґа Расіі» включно, однак склав свої повноваження після укладення Симоном Петлюрою союзу з Юзефом Пілсудським.
Мене спочатку зацікавила лише частина надзвичайно цікавої книжки Івана Кедрина-Рудницького «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», яка налічує понад 700 аркушів більшого формату, тобто періоду, який переважно «стосується перебування Західної України під польським пануванням». Іншим аспектом моїх раніших дослідів та аналізу були представники формацій УНР, середовища українського Гетьманівського руху, УВО, ОУН різних відламів, я також вже дещо знав й про діяльність ТОПІЖ–у та про здобутки українського видавництва «Червона Калина».
Відверто кажучи, до прочитання спогадів Івана Кедрина-Рудницького, мої знання біографій братів Лепких були скоріше уривочними, оскільки я здебільшого вивчав проблематику, пов’язану зі становленням УВО та розвитком, розколами, конфліктами, ідеологічними тенденціями та устроєво-програмовими змінами всередині ОУН. Мені, щоправда, у ході досліджень зустрічалися фраґменти зі спогадів громадської діячки, журналістки, пластової провідниці, очільниці Спілку українських журналістів Америки (1976), членкині управи НТШ-Америки, Ольги Кузьмович (з дому Шепарович) (*1917-†2012, Нью-Йорк), яка була онукою відомого адвоката Степана Федака, активного члена майже всіх українських товариств і громадських організацій Галичини, сеньйора Ставропігійського Інституту й почесного члена «Просвіти». Як відомо, мати Ольги Кузьмович – Олена Федак-Шепарович – мала двох сестер, одна з яких стала дружиною Євгена Коновальця, друга – Андрія Мельника, який, до речі, був хресним батьком пані Ольги. До речі, проживаючи у міжвоєнній Польщі, Ольга Кузьмович два роки працювала на посаді секретаря полковника Романа Сушка, а відтак Степана Скрипника (пізнішого Митрополита УАПЦ – Мстислава). 25 вересня 1921 року у Львові син Федака – ад’ютант Симона Петлюри, вчинив замах на маршала Юзефа Пілсудського, це був перший теракт Української Військової Організації (УВО) До речі, Степан Федак (молодший) був старшиною Другої дивізії Української Національної Армії, яка постала у березні 1945 року, пропав безвісти в 1945 році десь, мабуть, в околицях Берліну. До речі, одна з дочок адвоката Степана Федака – Ольга Коновалець померла у Римі, інша донька – Софія (дружина полк.Андрія Мельника) – похована в Люксембурзі, Марія, невістка письменниці Катрі Гриневичевої (до одруження – Банах Катерина Василівна, у заміжжі – Гриневич), – спочила в далекій Австралії. До речі, творчість самої К.Гриневичевої (*1875-†1947) яка вчителювала в бараковій школі табору для галицьких виселенців Ґмюнд, – високо оцінював Богдан Лепкий, який, прочитавши Збірку її новел «Непоборні», що з’явилась друком у 1926 році, де йшлося про жахливе життя виселенців з Галичини в часі Першої світової війни, зазначив, що ця Збірка могла б заслуговувати Нобелівської премії. Старша дочка Олена Федак-Шепарович виїхала до США, де її дочка згадана мною вище Ольга Кузьмович багато років редаґувала українську газету «Свобода» (Н.Дж.) й опублікувала там своїй цікаві спомини з життя. Ще дві дочки адвоката Степана Федака опинились у Франції, син же Богдан проживав у Бразилії. – Ольга Кузьмович пише про полковника Євгена Коновальця та Богдана Лепкого, у своєму спомині, що був спочатку поміщений у переддень річниці трагічної загибелі Полковника у Роттердамі в ч.94 часопису «Свобода» (Н.Дж., США) 19 травня 1988 року, а згодом передрукований у її ж книзі «Про це і те» (Нью Йорк, 2000): «…другий незабутній спомин про вуйка Євгена зв’язаний саме із незрозумілими дитині «важними паперами. Літом 1923 року я перебувала з бабунею у Берліні, відвідуючи батьків і вуйків. Я чітко пригадую собі довгі проходи з вуйком над озером Ванзее, хату, в якій звичайно були якісь незнайомі мені люди, відвідини Богдана Лепкого, де серед широкого товариства я була однісінькою дитиною. Перед самим поворотом до Львова довгі розмови і наради у вуйків не вгавали. Тоді мене закликали бабуня і вуйко та пояснили, шо я мушу перевезти через польський кордон важливі папери, тому, що мене, як малу дитину, не будуть перешукувати. Мені краялося серпе. коли в цій же цілі розпороли пелеринку мого нового, саме купленого в Берліні, зеленого плащика, але не мала відваги протестувати. Цілу дорогу в потязі мені здавалося, що кожний подорожннй знає про заховані «папери» і я не могла діждатися кордону… Все закінчилося щасливо і я без клопоту перевезла доручення вуйка Євгена до Львова..».
Дослідник Василь Штокало у своїй праці «Євген Коновалець в українському національно-визвольному русі 1920–1929 років», з посиланням на конкретні джерела й документи, зокрема, зазначає, що «…18 лютого 1922 року Євген Коновалець цілком конфіденційно, у присутності дуже обмеженої кількості людей взяв шлюб з Ольгою Федак. Це відбувалось у церкві села Мшана тоді Городоцького повіту Львівського воєводства. Вінчав о.Лукiян Сiчинський, дідусь нареченої. У метрикальному посвідченні одруження записано, що Євген Коновалець отаман УГА, уроджений в Зашковi, Львівського повіту, проживає у Львові в будинку 7 по вулиці Собiщини. Свідками були Юрій Отмарштайн полковник УГА та Лев Лепкий композитор, командир Січових Стрiльцiв…». – І далі (В.Штокало пише вже про т.зв. «берлінський» період життя й діяльності полк. Є.Коновальця): «…Центр УВО переноситься до м.Берлiна, куди перебирається Начальний Командант Євген Коновалець. Природно, що з виїздом Євгена Коновальця за Межі Батьківщини виникла потреба перебудови органiзацiї. З цією метою у кiнцi 1923 року в Олiвi коло Ґданська було скликано конференцiю УВО.… Мiнiстерство Внутрiшнiх Справ Польщi від 18.03.1924 року iнформувало вiддiл iнформацiї Воєводського управлiння у Львовi, що пiд керiвництвом Євгена Коновальця у Берлiнi органiзовано революцiйний комiтет, який має велику розгалужену мережу у Схiднiй Галичинi. Дiяльнiсть комiтету i прiзвища його членiв потрiбно шукати з-помiж українських студентських кіл i колишнiх воякiв Української Галицької Армiї, що тримається у суворiй таємницi… У іншому документі Польської Полiцiї Львiвського воєводства від 20 листопада 1925 року повiдомлялось повiтовi команди про діяльність Українського Нацiонального Козацького Товариства (УНКТ), яке по-суті є Українською Вiйськовою Органiзацiєю з головною резиденцiєю у Берлiнi…». За даними одного із біографів Євгена Коновальця Івана Хоми, майбутній засновник УВО та ОУН, займаючись громадською працею в Українському студентському союзі, 5 квітня 1910 року придбав книжки, які потім передав їх для потреб цього союзу, серед яких була й праця Богдана Лепкого «Начерк історії української літератури» (1909). Є відомості про можливі контакти Левка Лепкого, рідного брата Богдана, у лютому 1919 року, в тодішній столиці ЗУНР Станиславові, з головним отаманом військ УНР Симоном Петлюрою. Відомо також, що 3 січня 1919 року відбувся військовий парад, який приймали, стоячи на балконі, президент ЗУНР Євген Петрушевич, секретар військових справ Дмитро Вітовський й пізніший провідник УВО та ОУН Євген Коновалець. Серед учасників параду був композитор Левко Лепкий. До речі, якраз 27 лютого 1919 року головний Отаман військ УНР Симон Петлюра на пресовій конференції у Станіславові зокрема сказав й такі слова: «…Мусите йти на поміч Наддніпрянщині в боротьбі з большевиками, бо грозить небезпека, що харчі замість вас помандрують до Москви…».
Іван Кедрин-Рудницький у своїх спогадах, зокрема, зазначає: «…Може варто тут пригадати коротко, на яких правно-формальних актах основувався тоді закордонний центр УНР. Очевидно, що найпершою ідеологічною та правно-державною базою його існування були акти з 22 січня 1918 і 1919 р. р. Коли ж 21 листопада 1921 перестала існувати регулярна українська Дійова Армія, то ту дату можна прийняти як кінець Української Народньої Республіки, бо не стало одного з компонентів, з яких складається поняття держави: території, влади й народу. Але творці Української Народньої Республіки — при всіх хибах аматорщини й імпровізації, яких було так багато у р. р. 1917-21, були таки людьми передбачливими, хоч і не завжди думали державницькими категоріями: закон з 12 листопада 1920 року, прийнятий ще на українській території, встановляв законний порядок леґального наступництва влади. Скликана вже на еміґрації, у Тарнові у Польщі, Українська Рада Республіки у свому універсалі з 3 лютого 1921 р. ствердила безперервність української боротьби за державність без уваги на існуючий в Україні стан ворожої окупації. З покликанням на 4 статтю згаданого закону з 12 листопада 1920 р. — Андрій Лівицький перейняв провід українського державного центру за кордоном з титулом «Заступника голови Директорії й Головного Отамана війська і фльоти УНР». Головою ради міністрів був тоді В’ячеслав Прокопович у Парижі, а після нього Андрій Яковлів. Коли згинув Симон Петлюра — відбулася у Варшаві церемонія, на якій формально й офіційно президентом УНР в екзилі проголошено Андрія Миколаєвича Лівицького. Я був на тій церемонії — не тямлю вже, в якій залі. Тоді вперше я переконався про великий красномовний талант Миколи Андрія Лівицького і про те щось невхопне, що прикметне кожній справжній індивідуальності та що диктує оточенню ставитись до тієї людини з пошаною. Першу панахиду по Симоні Петлюрі відправив у православному соборі на правому березі Висли спроваджений із Гродна архиепископ Олексій Громадський. На першу посмертну Академію у честь Петлюри запросили з Кракова Богдана Лепкого, який виголосив промову українською і польською мовами, з уваги на приявність великого гурту поляків, з політичного і культурного світу. Андрій Лівицький втішався повагою у польській державно-політичній верхівці з різних причин. Як індивідуальність, яку мусіли визнати й противники, — як той, що підписав був Варшавський договір з 1920 року, — як лідер, який умів оточити себе цілим гуртом непересічних постатей…» (с.208-209).
До повноти картини, що заіснувала у відносинах Богдана Лепкого з провідними українськими діячами Західної та Наддніпрянської України на німецьких теренах у першій половині 1920-их років, слід коротко згадати ще про двох осіб, згадки про яких є у книзі Івана Кедрина-Рудницького. Це вже згаданий мною вище визначний галицький український громадський діяч, фінансист, філантроп, за фахом адвокат Степан Федак (*1861-†1937), який, між іншим, був у 1918 році державним секретар харчових справ уряду ЗУНР, доктор С.Федак співпрацював з Митрополитом Андреєм Шептицьким, в 1890-х був синдиком (управителем) Галицької Митрополії, потім – радником з правових питань, Митрополит завжди відвідував його на іменини. 1913 року А.Шептицький і С.Федак провели конференцію з представниками академічних товариств (Володимир Білозор від «Медичної Громади», Євген Коновалець від УСС і Федь Федорців від «Академічної помочі») — про санаторне товариство для хворих на сухоти. Іншою особою, що зустрічався з Богданом Лепким у Варшаві був уродженець хутора Красний Кут Золотоніського повіту історичної Полтавщини Андрій Миколайович Лівицький (*1879-†1954, Карлсруґе, ФРН) — український громадсько-політичний діяч, Президент УНР в екзилі (1926–1954), що разом із Симоном Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві, який в1922–1926 роках був головою уряду УНР в екзилі. До речі, А.М.Лівицький під час своїх зустрічей з Б.Лепким жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції, а по загибелі Симона Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР. Якраз на першу посмертну Академію на честь Симона Петлюри й був запрошений із Кракова Богдан Лепкий.
Хоча Іван Кедрин-Рудницький конкретно не пише про обставини зустрічей Богдана Лепкого з Гетьманом Павлом Скоропадським від грудня 1922 року до 1925 року, коли Б.Лепкий мешкав у Ванзее біля Берліна, однак у його спогадах є такий важливий запис (с.35): «…Коли б Павло Скоропадський, ставши гетьманом України освідомив, що не можливо творити й зберегти українську державу, змінивши її устрій з демократичного на – скажімо – клясократичний, як це згодом проповідував Вячеслав Липинський у своїх «Листах до братів хліборобів», коли б він освідмив, що не можливо існувати будь-якій державній Україні без співпраці з українською інтеліґентною верхівкою, то відсунув би злого духа гетьманського двору, генерала Палтова, і включив до того двору українських консерватистів державників. Але він був людиною слабою, дуже порядною, чесною, доброї волі, але м’якою і тому м’якою супроти давнього свого російського оточення. Павло Скоропадський зукраїнізувався щойно на еміґрації, у Берліні, під впливом українських гетьманців, як Шемет та інші. Я чув від них, які з ним у Берліні розмовляли, що він одверто признавав, що тоді, у 1918 році, не мав тієї державницької провідницької зрілости, яку придбав щойно у 20-их і 30-их р.р…».
У цій площині надзвичайно цікавими, як на мене, є контакти Богдана Лепкого з іншим українським політичним діячем, істориком, історіософом, соціологом, публіцистом й теоретиком українського консерватизму, волиняком з походження В’ячеславом Липинським (*1882-†1931, Перніц біля Відня), який наприкінці серпня 1919 року передав справи посольства УНР у Відні своєму заступникові, після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау — гірському містечку у Нижній Австрії. Між іншим, у своєму щоденнику за більш як два місяці до цього, а саме в травні 1919 року, В.Липинський зробить дуже вимовний запис у своєму щоденнику: «Живу болісно зі своїми думками… Гине всею силою молодости моєї улюблена вільна, незалежна, Велика Україна. Гине, бо немає до неї істинної любови…». До цього В.Липинський мешкав якраз у нас, на Полтавщині, був одним із ініціаторів створення Української демократичнохліборобської партії (УДХП), написав її програму. До речі, УДХП була однією з тих сил, що у квітні 1918 року й привели до влади Гетьмана Павла Скоропадського. Під час цих подій у Києві В’ячеслав Липинський жив у Полтаві. Потім УДХП все ж висунула його кандидатуру на пост міністра закордонних справ у гетьманівському уряді. Він, очевидно, знав межу своїх можливостей, бо на посаду міністра не зголосився, а став послом України у Відні. До речі, Гетьман Павло Скоропадський говорив про деяких своїх соратників: «Во всех этих людях я не любил их крайнего украинства. Липинский – украинец, но без той узости, которая отличает этих господ от остальных смертных». Але якось Гетьман Павло промовився Євгенові Чикаленку: мовляв, наш посол у Відні – не українець, а поляк. Є.Чикаленко відповів: «Липинський такий українець, що дай Боже побільше таких!».
Приблизно в цей же час, починаючи від 1920 року після ліквідації таборів Богдан Лепкий переїхав до Шпандау біля Берліна, в січні 1921 року — до Берліна. Тут він до 1925 року очолював – Український Допомоговий Комітет, Комітет Опіки над Утікачами, Товариство охорони могил, належав до співорганізаторів українського видавництва Якова Оренштайна «Українська Накладня» (із Зеноном Кузелею і Василем Сімовичем) та часопису гетьманівського руху «Українське Слово»; співпрацював з цими видавництвами та редакцією газети «Українське Слово» (1921-1923), як тако – плідно працював в управі Українського Червоного Хреста, був головою «Української Громади», викладав українську літературу на курсах українознавства при посольстві УНР у Берліні, був співорганізатором Товариства Вищої Освіти й керував ним, приймав іспити у випускників середніх шкіл; виступав з рефератами на святкових академіях. В.Липинський у Райхенау прожив майже безвиїзно до осені 1926 року, якщо не враховувати його коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і 10-денного перебування у Берліні у травні 1921 року. Якраз на ці роки й припала його найінтенсивніша наукова й громадська діяльність: ним була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656-59», звідти він керував діяльністю створеного 1920 року Українського союзу хліборобів-державників, як також видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920-1925), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» окремо виданий у 1926 році. У листопаді 1926 року за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського В.Липинський переїхав до Берліна, щоб працювати у новоствореному Українському Науковому Інституті, як його дійсний член. Однак, берлінський клімат, часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров’я і психологічний спокій. За порадою лікарів він покинув працю в Інституті, повернувся до Австрійської республіки, оселився у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца 1928 року. Богдан Лепкий 1925 року повернувся до Кракова, продовжував викладати в Яґеллонському університеті, де його призначили доцентом й завідувачем кафедри української літератури. З того ж року він став головою знаменитого Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка (ТОПІЖ) з осідком у Львові. До речі, на відзнаку 60-річчя Б.Лепкого художники організували в Кракові виставку його робіт, де були представлені картина «Мадонна» (олія; Ванзеє, Німеччина, 1923), портрети, пейзажі, численні малюнки та ілюстрації до книжок, у міжвоєнному Кракові він зібрав Ґалерею картин та колекцію різьбярських робіт визначних українських мистців.
Тут слід нагадати, що задовго до описаних вище подій, ще весною 1903 року Вацлав Липинський вступив до Яґеллонського університету в Кракові, де вивчав аґрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. 1906 року, закінчивши навчання, він одружився у Кракові з Казимирою Шумінською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. У сучасному романі «Забуття» його авторка Таня Малярчук наводить дуже правдоподібний діалог, який відбувся між професором Богданом Лепким і його студентом Вацлавом Липинським: «…Того вересня 1903 року його нарешті встановили на Протопопівському бульварі в Полтаві, і ця подія мала колосальний, досі нечуваний резонанс. З такої знаменної нагоди професор Лепкий влаштував у себе наприкінці листопада святочну вечерю, на яку запросив найближчих друзів та деяких лояльних до українців місцевих поляків. Саме з ними вже після півночі, коли дружина професора давно спала, зав’язалася неприємна суперечка, яку розпочав раніше мовчазний і погідливий студент Липинський. – Це дивовижний акт перемоги громади над деспотизмом, – пристрасно прокоментував він подію, на що хтось менш романтичний зауважив, що все це могло бути не закономірністю, а чистою випадковістю. – Українська громада – стадо наївних овець, якими керують вовки. Вона слабка і безпомічна, бо не має своїх лідерів. – Нові лідери підростають! Ми мусимо стати цими лідерами! – вигукнув Липинський. – Не смішіть, пане Липинський. Вас, поляка, українська громада першого здасть вовкам. Або з’їсть сама. Українські вівці ще ті м’ясоїди. Липинський замовк на деякий час, але коли в кімнаті знову притихло, сказав несподівано: – Польська інтеліґенція України не має іншого виходу, аніж як підтримати неминуче становлення української держави….».
За два десятки років по тому, 28 серпня 1923 року, у своєму листі до історика, педагога, колишнього посла до австрійського парламенту (Райхсрату) (1891–1907), засновника Християнсько-суспільної партії (членом якої був також і Богдан Лепкий), а згодом – державного секретаря освіти й віровизнання в першому уряді ЗУНР Олександра Барвінського (*1847-1926, Львів) – В’ячеслав Липинський напише: «…Дозвольте мені, в імені Редакції «Хліборобської України» скласти Вам уклінну і щиру подяку за Ваше добре і ласкаве, а для нас так цінне і дороге – слово… З причин нашого еміграційного лихоліття Редакція наша як раз в цей час переносилась з Відня на село під Ґрацом і тому на цей час припинилась вся наша кореспонденція… Дуже часто згадую ці повні тоді надій на кращу будуччину хвилини, коли я мав велику честь і приємність пізнати Вас у Кракові у Проф. Богдана Лепкого. Невимовно жалую, що доля не дозволила мені в цих часах частіше бачитись з Вами. У Львові я бував тоді рідко і тільки на дуже короткий час. Кажу це в своє оправданя, бо може бути, що одною з причин нашої сучасної катастрофи було те, що ми українські консерватисти державники не були так зорганізовані, як наші руїнники і що їхньому напорові в часах заверюхи ми не змогли тому противоставити своєї сили. Маймо надію, що це тепер переміниться на краще і що, хвилево розпорошені лихоліттям, ми обєднаємось всі біля тих основ громадського буття, якими держиться всяка отже і наша Українська Нація…».
В контексті відносин Богдана Лепкого та В’ячеслава Липинського дуже цікавою є газетна стаття у «Краківських вістях» за підписом її автора «МК» від 24 червня 1941 року, тобто через 10 років після відходу у Вічність В’ячеслава Липинського, в якій йдеться про події, що співпали з днем початку німецько-совєцької війни, п.н. «Богдан Лепкий про Вячеслава Липинського», в якій її автор «МК»зазначає, що «У неділю 22. червня в год. 18.30 відбулися сходини членів Української Світлиці, на яких проф. Богдан Лепкий розповів свої спомини про Вячеслава Липинського з часів його перебування в Кракові в 1906 до 1912 рр. та з пізніших зустрічей із ним за кордоном на еміґрації. Богдан Лепкий зазначив, що не береться говорити ні про В.Липинського як історика, ані тим більше про В.Липинського як ідеольоґа, бо на це ще заскоро. Але В.Липинський, як людина, був такою ясною постаттю, таким кришталевим характером, що рівних йому дуже рідко доводиться зустрічати. Тому — казав Богдан Лепкий своїм милим природним голосом — я говоритиму про Вячеслава Липинського, як про людину, дуже радо. Опісля прелєґент розповів, як то він у перше зустрінувся з В.Липинським, як став із ним приятелювати і, як на його очах Вячеслав Липинський виростав на великого історика, що підчас своїх студій у таких краківських установах, як музей Чарторійських, Гуттен-Чапських та інших повіднаходив незвичайно багато цінних історичних документів і старих портретів. Великою збіркою світлин старих портретів, що їх поробив В.Липинський у Кракові, покористувався Михайло Грушевський, як ілюстраційним матеріялом до своєї популярної історії України. На думку Б.Лепкого українці завдячують В.Липинському те, що він з історичного забуття видістав такі дві геройські постаті як Михайло Кричевський і Данило Братковський. Вислідами своїх історичних дослідів В.Липинський постійно обмінювався з Богданом Лепким і ніколи не проявляв ніякої заздрости, щоби своїм знанням не поділитися з іншими. При тій негоді Богдан Лепкий згадав про заходи В.Липинського повернути польську або спольщену шляхту на українських землях на шлях українських національних змагань. На цьому тлі шановний оповідач змалював такі незвичайно цікаві постаті з тих польських шляхотських кругів, що були близькі до В.Липинського, як Генрих Гужковський, Марія Янковська й Конопацький. Гужковський став твердим українським патріотом і звів страшну боротьбу за свої політично-національні переконання зі своєю родиною, що хотіла його як божевільного замкнути в Кульпаркові. Опісля за часів української державности Гужковський був повітовим комісарем Дрогобича. Після того, як Богдан Лепкий попрощався з В.Липинським перед вибухом світової війни, вони знову зустрінулися аж в 1918 р., коли В.Липинський став послом Української Держави у Відні. В.Липинський виявив себе тоді дуже добрим дипльоматом і коли б були мали — казав прелєґент — одного Липинського в Відні, а другого в Києві, то українська справа була б інакше виглядала. З останніх своїх зустрічей із В.Липинським найбільше вражіння зробили на Б.Лепкого відвідини В.Липинського в Берліні 1920 р. Тоді В.Липинський відвідав прелєґента й розмова зійшла на наші останні політично-державницькі невдачі. В.Липинський так глибоко пережив цю руїну своїх найдорожчих задумів, що, коли почав розповідати, хоч він був людиною дуже опанованою й ніколи не виходив із себе, розплакався, почав трястися як у пропасниці, так що треба було його заспокоювати. Свої дуже милі й теплі спомини про В.Липинського закінчив Богдан Лепкий так, що вважає за велике щастя і за велику честь, що мав нагоду близько зійтися з такою небуденною людиною. Тому, хто на нього нападає, без огляду на те, звідки це походить, доконує просто чогось у роді святотацтва. Спомини Богдана Лепкого про Вячеслава Липинського були гідним вшануванням памяти цього великого українського патріота і державника. Саме обставина, що це діялося в такому епохальному переломовому дні як 22. 6. 1941 р., мало свою глибоку вимову і давало привід до богатьох міркувань. Аж проситься, щоби у цьому дні, коли Україна знову почала відвалювати поволі камінь зі своєї могили, хтось щось сказав про те, як В.Липинський уявляв собі майбутню українську державу. На закінчення сходин промовив голова Українського Центрального Комітету проф. д-р Володимир Кубійович. Провідник українського зорґанізованого життя в Ґенеральному Ґубернаторстві висловив свою радість з приводу тієї великої хвилини, якою є війна проти первотних московських варварів і закликав українське громадянство зберегти холоднокровність і зрозуміння своїх національних обовязків також перед нашим населенням у Ґенеральному Ґубернаторстві. Українські громадяни мають тут подвійні зобовязання; одні перед рідним населенням, що не сміє залишитися без відповідного проводу і необхідної кількості працівників і перед німецькою владою, яка нам довірила низку рівних відповідальних становищ…» (О.П. – подано мною без скорочень).
Тут принагідно слід згадати ще про один фраґмент із життя Богдана Лепкого. – У 1901 році він побував в Микуличині, знаменитому гуцульському селі на Надвірнянщині, де відпочивав у «Народній Гостинниці». Про ці свої подорожі Гуцульщиною Б.Лепкий писав так: «Не тямлю, котрого року вибрався я на прогулянку на Чорногору з В.Івасюком і Ф.Колессою. Ми йшли пралісом ціле пополуднє, вечором о 9 годині стали під Чорногорою і тут нас заскочила гірська сльота. Кілька днів довелось нам пересидіти в колибі на гуцульських харчах. Вечором, як дощ трохи устав, тягнув доглядач колиби дві ялиці, роздував ватру, ми грілися, а він оповідав нам свої гірські пригоди. Під тим враженням я написав вірш «Ялиця»….».
Відомий галичанин, адвокат, доктор права, основоположник й один із засновників Української радикальної партії та Селянсько-радикальної партії Східної Галичини, депутат віденського парламенту, посол Галицького сейму, публіцист, журналіст, видавець, засновник товариства «Січ» й січового руху в Галичині Кирило Трильовський (*1864-1941 , Коломия), що приблизно в цей же час також відпочивав у тій же таки «Народній гостинниці» також написав пригадку про події того часу. Що є цікавим, що разом з доктором Кирилом Трильовським у Микулиничах відпочивав тоді інший знаменитий адвокат, полтавець з походження Микола Міхновський (*1873-1924, Київ), видатний публіцист й перший ідеологом українського націоналізму, діяч Української Республіки й організатор її війська та збройних сил. Ось як про це написав сам К.Трильовський: «…Вже не тямлю, чи 1901, чи наступного року приїхав з Коломиї з російської України відомий автор брошури «Самостійна Україна» Микола Міхновський. Пригадую, що був він одного літа на вакаціях в Микуличині на Гуцульщині, і тоді вибралися ми одного разу на прогульку. Треба було йти під якусь гору, а вже й ноги мого синка боліли і він вередувати почав. Тоді Міхновський, називаючи його «мазунчиком», взяв на руки і так виніс його на гору….».
На той час Микола Міхновський вже був автором знаменитої брошури «Самостійна Україна», що вже була видана у Львові, накладом у тисячу примірників, а наприкінці 1900 року він у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис українською мовою на пам’ятнику Котляревському в Полтаві, від імені тієї ж РУП написав «Одвертий лист до міністра Сипягіна», який закінчувався словами: «Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації…». Між іншим, у 1904 році, коли імперська Московщина «святкувала» 250-ліття «приєднання» «Малоросії» (читай гноблення України), – в Харкові підпільною бойовою структурою «Оборона України» на чолі з Віктором Чеховським було понівечено пам’ятник Алєксандру Пушкіну, а поблизу були розкидані відозви із закликом до «боротьби за своє національне визволення», в Києві та Одесі планувалось знищення пам’ятників московським царям.
Як зазначає відома дослідниця Надія Білик, – виступаючи на захист української ідеї, Богдан Лепкий закликав усі політичні партії записати першим пунктом до своїх програм тезу «Самостійна українська держава» і цим закласти фундамент під майбутню незалежність України – «Будучність наша… в нас самих, в наших душах і серцях, в мозгах і м’язах, в енергії народу, в охоті жити, розвиватися, бути вільними і достойними, бути не худобою, а людьми!» («До земляків!»). За Лепким, національно свідома людина не приховує свою національну приналежність, любить свою вітчизну, шанує народні традиції, знає й береже історію, мову, культуру власного народу. «Що лиш така свідомість національна, — писав діяч, — дає нації тую ідеальну силу, якою вона може відбиватися від ворогів, може разом з другими народами посуватися по шляху поступу». Саме формування національної ідентичності в кожного українця є умовою визволення України зі столітньої неволі. «Відродження нації мусить початися з духа»… – «…поширенням правдивої свідомости національної врятуємо себе» («Національна свідомість»).
…Повертаючись споминів Івана Кедрина-Рудницького, довідуємось цікаві інформації Товариство письменників і журналістів ім.І.Франка (ТОПІЖ), очільником якого серед інших був також і Богдан Лепкий: «…Коли згадано про Товариство письменників і журналістів ім.І.Франка (ТОПІЖ), то це була гарна і корисна організація письменників і журналістів, заснована десь у другій половині 20-их p.p. На її голову ми вибірали завжди письменників — Богдана Лепкого, Андрія Чайковського, Осипа Маковея, Василя Стефаника, Марка Черемшину. Але одинока користь від отих голів ТОПІЖ-у було їхнє ім’я, яке надавало повагу організації, — і цього було замало. Тому ми рішили були відступити від тієї традиції й обрати молодшого віком та водночас письменника й журналіста в одній особі — Романа Купчинського. Цей вибір був дуже щасливий і Купчинський був головою ТОПІЖ-у аж до кінця існування тієї організації, себто вибуху Другої світової війни. ТОПІЖ організував літературні конкурси з грошовими нагородами, на які збірав фонди від наших фінансових установ, та улаштовував вечори лавреатів конкурсу, які втішалися завжди численною участю наших людей. Жюрі під головуванням Василя Сімовича, з участю обов’язково Михайла Рудницького, було дуже ділове, ніколи не дивлячись на політичне піднебіння даного письменника. Отож, хоча ніхто з членів жюрі конкурсу не мав великих симпатій до ОУН, проте літературні нагороди дістали були Богдан Кравців, Жиґмунд Процишин, Богдан Антонич — і кожний з них перейшов до історії літератури. Водночас ТОПІЖ, тримаючись строго поза- і понадпартійного становища, пішло назустріч проханню Михайла Яцкова, що його українське громадянство бойкотувало ще від часу, коли він з Сидором Твердохлібом редаґував польонофільський «Рідний Край». Тямлю, що Степан Чарнецький був посередником і переконував нас, що Яцків почував себе нещасливим та що він, як письменник, вартний того, щоби забути йому ту давню історію і регабілітувати його. Тому Управа ТОПІЖ прийняла Михайла Яцкова, як свого члена, і проголосила це у «Ділі», а суспільство було настільки здисципліноване і ТОПІЖ користувався такою загальною повагою, що тієї регабілітації Яцкова ніхто не піддавав під сумнів. Ми мали теж клопіт із деякими редакторами католицької преси, які не хотіли приступити до ТОПІЖ-у тому, що це було Товариство «імени Івана Франка», а Франко — мовляв — не був віруючим. Але Виділ (Управа) став одноголосно на становищі, що ми воліємо Франка не вирікатися. Коли вийшов гострий конфлікт між власником пресового концерну Іваном Тиктором і редакторами «Нового Часу» — ТОПІЖ поладнав ту справу. У лютому 1935 року ТОПІЖ влаштував перший взагалі на українських землях Баль Української Преси, який повторювався і в наступних чотирьох роках та був завжди найбільшою і репрезентаційною імпрезою карнавалу. Тямлю, що на тому першому Балі Преси, де більшість мужчин були у фраках, Роман Купчинський відкрив баль хороводом, йдучи у першій парі з Іванною («Асею») Левицькою, а в другій парі йшов її чоловік, голова УНДО й Парляментарної Репрезентації Дмитро Левицький із Марією Колтунюк, дружиною директора «Дністра» Ярослава Колтунюка (обоє панство Колтунюки померли у Філядельфії — але Роман Купчинський і пані Ася Левицька ще живуть у Ню Йорку). Я був у кожній Управі «ОПІЖ-у» або членом, або й секретарем. Коли Літературно-мистецький Клюб у Ню Йорку уладжував вечір, присвячений у честь Романа Купчинського у 50-их p.p., я виголосив про нього і про його ролю у Т-ві письменників і журналістів ім.І.Франка у Львові промову-доповідь…» (с.243-245).
Вдокументованими й цікавими, як на мене, є також спомини Івана Кедрина-Рудницького про ролю Левка Лепкого у діяльності знаменитої української видавничої кооперативи «Червона Калина»: «…Останні перед Другою світовою війною Загальні Збори Видавничої кооперативи «Червона Калина» відбулися 28 червня 1939 р. в її домівці при Руській вул. Головою того Видавництва був безперервно адвокат д-р Степан Шухевич, на тих останніх Зборах переобрано знову Редакційну Колегію у складі Романа Купчинського, Івана Кедрина і Михайла Матчака. Василь Софронів-Левицький був постійним редактором прегарного журналу «Літопис Червоної Калини», Лев Лепкий був редактором щорічних Календарів «Червоної Калини». Першим директором і фактичним керівником Видавництва був померлий два роки тому у Вінніпеґу Осип Навроцький, а його найближчим співробітником — Петро Постолюк, який відновив Кооперативне Видавництво «Червона Калина» у Ню Йорку. Але наша теперішня «Червона Калина», яка поставила собі за ціль продовжувати місію її крайової попередниці — плекання культу української військової традиції і друкування відповідних поважних книжок наукового, мемуарного і белетристичного характеру, не може рівнятися з тією своєю славною попередницею: передусім тому, що тоді були ще живі учасники і свідки визвольної війни-революції, справжні військові історики високої кляси були такі ілюстратори, як сам Лев Лепкий, Іван Іванець, Осип Сорохтей, Леонід Перфецький, — Були теж такі письменники, як Богдан Лепкий, що його твори, видавані у тому видавництві, підсилювали фонди видавництва, бо купували їх учні середніх шкіл, де ті твори були «обов’язковою лектурою…» (с.с.317-318).
Як відомо, Богдан Лепкий був автором багатьох літературознавчих досліджень не лише про життя й творчість галичан з походження Василя Стефаника, Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Юрія Федьковича, московитів – Алєксандра Пушкіна, Фьодора Достоєвского, Льва Толстого. Однак найбільше у нього таких розвідок про творчість представників Великої України, у тому числі й історичної Полтавщини – Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Миколи Гоголя, Михайла Коцюбинського, Михайла Драгоманова, Михайла Старицького, Леоніда Глібова, як також пізніших письменників, зокрема, – Максима Рильського, Павла Тичини, Євгена Плужника, Михайла Драй-Хмари та інших.
У вступі до першого тому творів полтавця Івана Котляревського «Енеїда» (Берлін: Українське слово, 1922) Богдан Лепкий наголошував: «…Були такі, що гадали її вартість обнизити тим, що немов то вона написана під впливом російської травестії Осіпова. Алеж травестії тої ніхто нині не знає, не друкує і її навіть дуже тяжко добути, а між тим «Енеїда» Котляревського, це поруч «Кобзаря» мабуть найпопулярніша книжка в українській літературі, вона доволі добре звісна і в російськім суспільстві, а не зашкодить пригадати, що вже 1812. року мала вона такий розголос, що Наполєон, утікаючи з Москви, забрав її з собою, як одну з замітніших появ… В образі тім, повнім руху, темпераменту, повнім гумору і правдиво козацької широкої вдачі, в образі на диво гармонійнім і колоритнім, відбилася вдача нашого народу, його звичаї й обичаї, його одяг, їжа, забави, товариські форми, його охота до своєріднього, а нехіть до імпортованої чужини, відбилася незлобива критика накиненого чужого хламу і туга за своїм власним добром. Це не травестія, а скорше національна епопея в жартовливій українській формі… «Енеїда» має таким чином велике не тільки літературне, але й політичне значіння. На ній виховалися цілі покоління свідомого не українофільства а українства, а найкращим доказом її вартости може послужити це велике поважання…».
Ще більше мене зацікавила блискуча передмова Богдана Лепкого до перевиданого у 1921 році першого женевського (1880) видання роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який був написаний полтавцями – прозаїком, драматургом й громадським діячем Панасом Мирним разом з братом, письменником і етнографом Іваном Біликом. – У свої передмові до цього роману, на якій сучасні дослідники не так часто зосереджували свою увагу, Богдан Лепкий, зокрема, пише: «…Пишу, але бачу, що вяка передмова зайва. Цей роман не потребує ні заохоти, ані похвали. Така тут гарна, дзвінка, жива мова. Невжеж хвалити треба ниву, що вродила золоту пшеницю і невжеж заоочувати треба мандрівця, щоб напитися зимної води з чистої криниці? Коли у його спрагнені уста, він сам припаде до неї, а коли ні, принука на ніщо не здасться. Коли душа ваша хоче напитися студеної водиці із чистої криниці, розгорніть отсю книжку і читайте… Мирний належить до наших семидесятників… Він, поруч Нечуя Левицького, найвидніший повістяр цього часу… Мирний дійсно бунтар. Його ідеольогія наскрізь бунтарська. Він дуже бистро помічує прояви життя, збірає їх до купи, творить сінтез, і цей синтез повисає над нами, як хмара. В хмарі почувається буря, вона прийде, вона мусить прийти, бо між хмарою а землею така гнітуча атмосфера, якою довго дихати не можна… Мирний до самодурів не належав. Його не вдоволяв уже ані етнографізм, ні романтичний націоналізм, він бачив лихо суспільне й політичне і – бунтував… Він своє завдання сповнив, будив протест, добував на верх приспану енергію, викликував творчий настрій… Як письменник Мирний являється в укр. літературі першим великої міри псіхольогом. Він розуміє душу чоловіка і відчуває природу. Він не балакає даром…».
Оцінюючи творчу спадщину Богдана Лепкого Павло Лисяк (*1887-†1948, Ганновер), діяч українського національного руху, адвокат й публіцист, посол від УНДО до Сейму ІІ Речі Посполитої, редактор газети «Український Прапор», муж відомої педагогині та громадсько-політичної діячки Мілени Рудницької, зазначав, що «…Богдан Лепкий – це людина, яка усе своє життя віддала беззастережній службі нашій національній ідеї, яка тому має для неї безсмертні заслуги, які вже перейшли до нашої історії і з її скрижалів ніколи вимазані не будуть. Власне творчій праці й заслугам таких наших передовиків, як Богдан Лепкий і йому подібних завдячуємо теперішній стан нашого національного розвитку, отже, форму і зміст сучасного українства…».
Між іншим, перебуваючи в окупованій німцями Полтаві мій давній приятель уродженець Станиславова св.пам. мґр. Орест-Іван Корчак-Городиський (*15.07.1918-†30.03.2014,Чікаґо), видатний український науковець, автор близько 150 (!) історичних досліджень з питань новітньої історії України, – у своїх «Спогадах з життя. Частина 2. – «Східний фронт 1941-1943 р.р.» (Львів, 2003) згадував: «..Зі станції в Полтаві заїхав я принагідним авто аж за Музей, звідки до вулиці Короленка – вже недалеко… Образ відносин в Полтаві також не веселий. Кацапця щораз більше підносить голову.. Відвідуючи Голову міста Репуленка, зауважив я, що розговірна мова в управі – виключно російська. Один із урядовців у Міській управі держав берлінську газету «Новоє Слово»…». – У своєму листі до мене, здається, від 2007 року Орест-Іван Корчак-Городиський зокрема зауважував: «Вельмишановний Докторе! – …Не почуваю себе здорово (89 років), починаю бавитись в археолога. Майже що 2 тижні висилаю пачки з архівними паперами. Постараюсь висортувати фотографії, що їх я або сам робив, або вимінював з іншими. Маю дещо з Полтави, деякі – залучую, можливо, деякі ще знайду. Вишлю Вам також фотографії з часів війни, можливо, деякі Вам пригодяться. На осібній картці зідентифікую деякі з них. Можу прислати Ваш статей про деяких громадських діячів, впрочім, побачу, що зможу з моїх «розкопів»…. Маю переписку з кол. дир. Полтавського музею Мощенком. В моїх спогадах 2-ий том є згадка про старосту міста, якого німці розстріляли за співпрацю з націоналістами, приємно згадую про мою співпрацю з Юрієм Кленом – Освальдом Бурґгардтом, маю 2 копії його листів… Як тільки знайду фотографії хати В.Короленка вишлю Вам, як рівнож знимку сина Панаса Мирного з жінкою на подвір’ї їхнього дому в Полтаві. Маю вражіння, що знайду ще інші фото з околиць, що Вас цікавлять. Якщо матимете ще якісь питання чи побажання, прошу писати – радо допоможу Вам вишукати відповідні матеріяли…».
До речі, якраз мґр. Орест Корчак-Городиський став автором спогаду про братів Лепких, що вперше були надруковані у газеті «Свобода» (Н.Дж., США) у номері 156 за 19 серпня 1982 року, а згодом з’явились друком у часописі «Тернопіль вечірній» у числі за 20.04.1994 року, в яких він зокрема писав: «…Після закінчення ґімназійної науки в Станиславівській ґімназії багато з нас втримували поміж собою кореспонденційний зв’язок і вже було своєрідною традицією, щоб добрі приятелі зі шкільної лавки відвідували себе взаємно під час літніх вакацій. Найчастіше запрошували своїх товаришів діти священиків… Десь при кінці червня 1938 року запросив нас обох – покійного вже Всеволода Лемеху й мене, наш шкільний товариш Ромко Смик, який студіював медицину в Кракові, приїхати на «Петра» до Жовчева коло Рогатина. 12 липня ціла велика родина о.Петра Смика величаво відсвятковувала день його Ангела… Сусіди-священики пороз’їздились «у свояси». Лишилась родина. Мабуть, слідуючого для після «Петра» родина о.Петра Смика вибралась до Черча відвідати на Богданівці Богдана Лепкого, а також і Льоня Лепкого, який був управителем курорту «Черче»… На вечерю ціле товариство було запрошене на Богданівку до Богдана Лепкого. Ми з «Льоном» Лемехою вперше матимемо змогу зустрітись і пізнати визначного нашого поета й письменника, тож і не дивниця, ідемо в дещо піднесеному настрої. Ромка мама – Ростислава – тіточна сестра Богдана і Льоня Лепких, а Ромко, студіюючи у Кракові, жив у Лепких… Стисьо Лепкий син Богдана, вітає гостей на сходах віллі, а професор Богдан Лепкий сердечно вітається з рідними. Ромко представляє нас – своїх шкільних товаришів… Старші зайняті актуальними політичними розмовами. Богдан Лепкий в більшості прислухається розмовам. Обговорюють питання евентуальної війни; яке буде наступне потягнення Гітлера. Українська проблема – оце основні теми підслуханих розмов… Ми старались забавляти панночок при нашому столі. Дочка Богдана Софія принесла на стіл паруючий банячок кулеші… Подякувавши професорові за гостину, ми ще раз оглянули дуже гарну збірку ікон, що їх збирав і ними опікувався син Богдана Стисьо… Професор Лепкий має тут свій стіл. Зібралося тут велике товариство. Зауважую тут редактора Дмитра Палієва, є сенатор Луцький, є голова УНДО Дмитро Левицький, є ще хтось із кооператорів. Є невідомі мені священики. Та чи затямити всіх! Розмова спокійна, хоч сидять «противники», сказавши сьогоднішньою термінолоією… Біля півночі Льоньо Лепкий бере скрипку, ще хтось із курортників перебирає інший інструмент, і починають грати настроєві стрілецькі пісні… Світло починає меркнути. Звуки із скрипки Льоня виходять тихіші, удари бубна ледве чутні, вже тільки маленьке жевріюче світельце… Льоньо грає ще тихіше, і вже при повному безсвітлі прощає гостей – бажає доброї ночі…».
Іконописець, мистецтвознавець, бібліофіл, дослідник історії українського мистецтва, історик церкви, живописець Дам’ян Горняткевич (*1892-1980, Керґонксон, США), пізніший – віце-президент та голова художньої секції УВАН у газеті «Краківські Вісті» за 24.11.1942 року написав дуже важливу статтю про стосунки Митрополита Андрея Шептцького та професора Богдана Лепкого: « А вже е з найбільшою пошаною відносився проф. Лепкий до Митрополита Андрея. Між інш. присвятив Митрополитові свою поему «В храмі св. Юра», в якій описав iсторичну проповідь Митрополита, виголошену з приходом москалів до Львова у вересні 1914 року, за яку москалі митрополита арештували й вивезли. Цілу акцію переніс поет до Святоюрського храму, для кращого, символічного моменту, хоч Митрополит виголосив цю проповідь в Успенській Церкві. Не буду аналізувати самої теми, я не покликаний до цього, скажу лише коротко, що вона належить до найпопулярніших віршів поста. Це неначе cимвол приязни двох великих українців. – Коли українська кольонія в Кракові відсвяткувала в 1936 р. 70-літний ювилей Митрополита, проф. Лепкий виголосив промову, яку надрукували минулого року «Краківські Вісті». В цій промові виявилася найкраще глибока пошана й любов Богдана Лепкого до Митрополита. І Митрополит не залишився ніколи довжником поета. Підчас ювилею Лепкого в 1932 р. він один із перших прислав своє сердечне привітання, підчеркуючи великі заслуги поета для добра цілого народу. А коли смерть забрала поетові його дружину, він писав в одному листі: «Дістав я лист від Митрополита й плакав над ним. Бо й як не було мені плакати, коли читав, що Митрополит ще ніколи не вiдчyвав так важко своєї немочі, як тоді, коли бажав приїхати на похорони моєї дружини, а важка недуга прикувала Його до крісла. Я відчув тоді боляче свою і Його недолю». І останній свій підпис під заклик ювилейного Комітету в Кракові з нагоди 40-ліття митрополитування кир Андрея поклав Богдан Лепкий на нараді, що відбулася в його домі. В два дні пізніше поет уже не жив…».
Ще мою увагу привернули чудові спомини тернополянина Богдана Остап’юка (*20.12.1907-†(?),м.Маямі, Фл. ЗСА), члена краківської «Студентської Громади, «який студіював філософію (відділ хемії) в університеті у Кракові й при цьому ходив на виклади української літератури професора Богдана Лепкого, часто бував у його домі на мистецько-літературних вечорах» (Ст.Розсоха), пізнішого бойовика УВО, який належав також до знаменитих товариств «Молода Громада» (від початку її заснування), як також – до «Просвіти», «Рідної Школи» та «Сокола», а в США був співробітником видання перших двох томів реґіонального збірника «Шляхами Золотого Поділля», а від 1970 року став членом редколеґії третього тому цього збірника. – Богдан Остап’юк згадував: «Перед виїздом на вакації з Кракова у липні 1929 р. запропонував я Б.Лепкому приїхати до Тернополя з відчитом. «Дуже гарно, пане Богдане, сказав Лепкий, – але мені не випадає самому напрошуватись. Я Вам пораджу, – продовжував Лепкий, – зверніться до «Учительської Громади» в Тернополі, нехай вона мене офіційно запросить, а тоді я дуже радо приїду». Приїхавши до Тернополя, звернувся я з тією справою до д-ра Никифора Гірняка. За кілька днів вислала «Учительська Громада» офіційне запрошення до Лепкого, який тоді перебував на вакаціях у свого швагра о.Смика в селі Жовчеві біля Рогатина. Лепкий мав на плебанії свою окрему кімнату, вікна якої виходили в сад. Тут він спокійно працював – творив. Дуже часто міняв перо на малярську палітру і малював місцеву церкву. Минув липень, серпень, а проф. Лепкий не дав про себе знати. Бувало, зустрічає мене д-р Гірняк і питає: «Ну що ж з вашим прелеґентом, Богдане, не чути…». Мені самому не дуже приємно було слухати цього і я попросив п.Ремезову, рідну сестру Б.Лепкого, написати до її брата в цій справі. – У половині вересня 1929 р. повідомив Лепкий свою сестру і «Учительську громаду» про свій приїзд. У Тернополі усе заворушилось, неначе у вулику… На мурах міста з’явились великі афіші, які сповіщали про приїзд поета до Тернополя і про його відчит уривка з недрукованої ще тоді другої частини «Полтави». У день приїзду Лепкого зібралися на залізничній станції представники «Учительської Громади» з проф. Ілярієм Бриковичем, проф. Іваном Боднарем і д-ром Никифором Гірняком на чолі, а далі представники «Просвіти», Рідної Школи, представники духовенства з о. д-ром Миколою Конрадом, Союзу Українок, «Молодої Громади» та инші представники культосвітніх установ Тернополя. З’явилося теж чимало польської тайної та мундурованої поліції, яка була немало здивована, коли побачила так багато «гайдамакуф», але на щастя обійшлося без інциденту… – Біля 4-ої години по полудні заїхав на станцію станиславівський поїзд. Вже здалека зауважив я у вікні добре відому мені постать поета. Лепкий приїхав тоді у товаристві своєї молодшої доньки. Після сердечних привітань і вручення квітів нашими панями від’їхав Лепкий на короткий відпочинок до своєї сестри на Гаєву вулицю. Того ж дня, 10 хвилин перед сьомою годиною вечора, саля «Міщанського Братства» була по береги заповнена молоддю усіх шкіл і громадянством не лише Тернополя, але й довколишніх сіл. Лепкий не почував себе добре, він трохи застудився і захрип. Майже в останній хвилині перед відчитом дав Лепкому лік присутній тоді на салі д-р Вітошинський, який злагіднив хрипку. Від громадянства міста Тернополя привітав поета на сцені проф. Ілярій Брикович, загальновідомий і заслужений культосвітній діяч Тернопільщини (арештований большевиками в Тернополі в червні пам’ятного 1941 р., помер на Сибіру). Лепкий, подякувавши щирими словами за привітання, почав читати уривок з другої частини, тоді ще не друкованої «Полтави». Був це уривок, якщо не помиляюся, під наголовком: «Зустріч гетьмана Івана Мазепи з Мотрею Кочубеївною на руїнах Батурина». На салі, заповненій до останнього місця, запанувала тиша, хоч маком сій. (Багато людей стояло надворі при відчинених дверях.) Ніжним, глибоким баритоном почав читати поет: «Ось, Мотре, де ми зустрілись? – Там, – де й розпрощались, Іване Степановичу», – пригадуються мені ще й досі перші слова поета. – Зараз після відчиту перейшов Лепкий в товаристві громадських представників до недалекої салі «Української Бесіди», де вже наші пані приготовили прийняття. Як звичайно, під час таких оказій буває, було багато тостів, промов. Після офіційної частини Лепкий ще довго розмовляв зі своїми приятелями, знайомими, яких через воєнні події давно не бачив. У сердечно-товариській атмосфері згадував Лепкий про проф. Івана Боднара, який ще студентом часто перебував у Лепких на приходстві в Поручині і Жукові, помагаючи в науці молодшим братам та сестрам поета. Лепкий дякував проф. Василеві Безкоровайному (помер 1966 р. в Бофало на 86-му році життя) за те, що брав його вірші до своїх музичних композицій. У цій незвичайно приязній розмові-гутірці забирали слово д-р Н.Гірняк, директор Михайло Губчак, проф. Павло Дяків (теж арештований большевиками в 1941 р., пропав безвісти), д-р Лев Цегельський, проф. Пилип Гайда та инші. Останнім з’явився на прийнятті д-р Степан Баран, який почав дискусію з Лепким про становлення нашого народу на Україні. (Тоді тривав ще відомий, сумної пам’яти процес українізації, жертвами якого впали численні наші передові діячі.) Біля півночі залишився на салі «Бесіди» поет, його шваґер Іван Ремеза, але на вулицях міста було порожньо. Це був жидівський «Судний день»… Нам було не надто приємно, що наші місцеві громадяни перші пішли домів, залишаючи гостя в такій ситуації. Прийшлося проводжати поета пішки два кілометри на Гаєву вулицю. – Другого дня познайомив я Лепкого з Василем Семчишином, незвичайно скромним і симпатичним журналістом, який, працюючи урядовцем в канцелярії «Просвіти», видавав тоді в Тернополі літературний журнал «Чар-Зілля». (Арештований большевиками, пропав безслідно.) Семчишин просив Лепкого поміщувати його уривки з недрукованих творів в «Чар-Зіллі», на що Лепкий дуже радо згодився. Наступного дня вранці від’їхав Лепкий з донькою до Жовчева. – Так відбулася перша і остання зустріч Б.Лепкого з тернопільським громадянством і селянами довколишніх сіл. Виступ Б.Лепкого в нашому місті залишив незабутні враження в серцях наших громадян. Чар його живого слова мав величезний і благородний вплив на нашу молодь, яка вперше побачила і почула поета, вона навіки зберегла світлу пам’ять про великого співця галицького Поділля» (Остап’юк Б., – Богдан Лепкий у Тернополі в 1929 р. // Шляхами золотого Поділля.- – Філядельфія, 1970. – Т.ІІ. – с.108-109).
Український поет, прозаїк, журналіст, композитор, критик та громадський діяч Роман Купчинський (*1894-†1976, м.Оссінінґ побл. Нью-Йорка) у своєму «Жмуті споминів…» зазначав: «…Пам’ятаю, малим хлопчиною, читав я якісь вірші Б.Лепкого. «Хто він такий», – питав я мами. — То син отця Лепкого з Жукова. Як ми були в Розгадові, то Лепкі були наші дуже близькі сусіди. — А де він тепер? — В Кракові, професором гімназії. У Львові був великий концерт, у Спортовій Палаті, на вулиці Зеленій. Тоді я вперше побачив Б.Лепкого. Він декламував свій вірш у честь Шевченка: Благословенна най буде година, І тая хата, і село, Що Україні принесло З великих найбільшого сина. Благословенна! Зробив на мене величезне враження не тільки своїм віршем, але й своєю появою, високий, стрункий, з чорно-різьбленим чолом. Його голос м’який, звучний, мав щось сердечно-теплого в своїй красі. Для мене це був вимріяний поет. Під час переїзду його через Львів я познайомився з ним особисто. Що за приємність була говорити з ним, бути в його товаристві. Ми довго з ним розмовляли на різні теми, переважно літературні, а найбільше про поезію…». У своєму пізнішому фейлетоні «Пятниста Бережанщина» із циклу «Відгуки дня» Роман Купчинський під псевдо «Галактіон Чіпка» 17 липня 1938 року написав такі зворушливі й щемливі рядки: «…Приємна Бережанщина! Зелена своїми левадами та лісами, привітна своїми людьми, патріархальна своїми селами. Хатки невеличкі, не першої молодости, але кожна з них «наче в віночку», а довкола кожньої пліт як стяжка довкола китиці пільних квітів. Тому стільки гарного написали свої і чужі поети про Бережанщину. Від Словацького до Лепкого. А кожний славив її красу і захоплювався її зеленню. Цікавий я, що написав би великий Юліюш, колиб переїхався тепер по тій країні, а Богдана Лепкого прошу, щоб почекав з відвідинами до більшої слоти… Бував я в Бережанщині за війни, коли димами ґранат курилися бережанські гори з Лисонею на чолі, коли кожня хата мала рани від куль, а пліт діри від рук кухарів. Все таки, хоч як люди старалися її опоганити, а зісталася в моїй памяти прекрасною, гідною доброго маляра і поета. Серпанок жаху чи потім серпанок смутку не затер її краси…».
Відомо, що якраз згаданий мною тут Роман Купчинський тісно співпрацював з братом Богдана Левком Лепким, зокрема, у Пресовій квартирі УСС, яка зародилася ще в 1914 році завдяки ініціативі сотника Никифора Гірняка, четарів П.Герасиміва, Ю.Буцманюка, І.Іванця, підхорунжого М.Угрина-Безгрішного. Мабуть, чи не перша співпраця між ними у мистецькій царині відбулося під час боїв з імперським московитським військом при річці Стрипі у 1915 році. Відомо, що Левко Лепкий грав не лише на скрипці, але й на гітарі. Твори молодих українських військовиків УСС-ів Романа Купчинського й Левка Лепкого були за змістом і темпом дуже романтичними, однак ці доробки обох цих авторів – «Ой та зажурились» та «Засумуй, трембіто» (Р.Купчинський) й «Ой видно село» та «Журавлі» (Л.Лепкий) належать до чи не найвартісніших у знаменитому пісенному стрілецькому фонді. Роман Купчинський та Левко Лепкий разом з побратимами творили не лише стрілецьку літературу, видавали часописи, які мали значний вплив не тільки на стрілецьке середовище, але й на формування національної свідомості та розвиток ідеї української незалежності серед широких верств населення. Ними двома, поряд з Юліаном Назараком, Василем Бобинським, Миколою Голубцем, Миколою Угрин-Безгрішним, Юрієм Шкрумеляком та Антоном Лотоцьким, у різних виданнях були широко представлені поетичні твори. Поряд з цим, Михайло Гайворонський, Роман Купчинський, Лев Лепкий та Антін Баландюк та Лесь Гринішак творили ще й пречудову стрілецьку музику. У 1921 році музичне видавництво «Ліра» випустило у світ збірник під назвою «Пісні УСС», складений майже з їхніх текстів, за рік у видавництві «Червона калина» вийшла ще один Збірка – «Сурма». Цього ж року було видано у сценічний твір Левка Лепкого для малят «Сон Івасика». Левко Лепкий брав активну участь у літературно-мистецькому житті Львова, він очолював видавництво «Червона Калина», працював у Львові в музичному видавництві «Сурма», видавав і редагував сатирично-гумористичні журнали «Комар», «Будяк», «Жорна», «Зиз», рисував для них карикатури, організував у Львові літературно-мистецький театр «Співомовки», ляльковий театр гумору та сатири «Вертеп наших днів».
До речі, Йосип Гірняк (*1895-†1989, Нью-Йорк, США) — український актор й режисер, актор Театру січових стрільців, член Української академії мистецтв і науки, брат сотника УСС-ів Никифора Гірняка у своїх «Споминах» (Нью-Йорк: Сучасність, 1982, с.266), зокрема, писав «…у Львові я провів три дін з родиною, зустрічався зі своїми шкільними товаришами й учителями з рогатинської ґімназії і навіть з директором цієї незабутньої рідношкільної установи Михайло Галущинським. Побував на виставі популярного в той час «Вертепу» під проводом незамінного Льоня Лепкого і великого майстра карикатури і політичної сатири Едварда Козака….»(с.266). До речі, Левко Лепкий разом Романом Купчинським, вже по Другій світовій війні, у 1946 році разом з створив сценарії до «Вертепу», відновленого зусиллями останнього у таборі для переміщених осіб у с.Бльомґофен (Баварія, Західна Німеччина). Як я вже писав вище, у вересні 1939 року Левко Лепкий разом із братом Богданом втік від большевиків до Кракова, зайнятого тоді німцями, де працював там заступником редактора газети «Краківські вісті», упорядкував і видав у 1940 році збірник «140 пісень з нотами: народний співаник». Крім пісні «Ой видно село…» великою популярністю користувалися багато інших пісенних творів Левка Лепкого, як от: «І снилося», «Бо війна війною», «Коби скорше з гір Карпатів», «Казала дівчина», «Гей там у Вільхівці», «Колись дівчино мила», «Кладочка», «Маєва нічка», «Ми йдем вперед», «Фіалки сині», «Несися, мій смутку», «Прощаюсь, ангеле, з тобою», «Ішов відважний гайовий», «Ой був то раз веселий час»…
У Збірнику «УСС – Українське Січове Стрілецтво і мазепинська ідея. Братство Українських Січових Стрільців в 60-річчя», що видала Головна Рада Братства УСС (Філядельфія, Пенсильванія, ЗСА, 1974) знаходимо такі слова одного із очільників Братства УСС Івана Поритка: «…Та найбільше уваги УСС-і присвятили плеканню вояцько-визвольної традиції, на якій виховувала українська молодь. Для цього засновано видавничу кооперативу «Червона Калина», і це треба уважати найбільшою заслугою живучих УСС-ів, бо це видавництво своїми виданнями охопило і всебічно насвітлило чин і дії УССтрілецтва і їх, як цінну визвольну традицію, передало всьому українському народові. Цією традицією особливо перенялася українська молодь, що далі її із запалом плекала. До проводу цього видавництва входили УСС-і: д-р Стефан Шухевич, Осип Навроцький, Лев Лепкий, Петро Постолюк, Роман Купчинський, д-р Богдан Гнатевич, Михайло Матчак, Петро Пасіка, д-р Володимир Щуровський, Іван Тиктор…» (с.27).
Стосуючись історії видавничого кооперативу (кооперативи) «Червона Калина», що був заснований у 1921 році у Львові, колишніми вояками УСС та УГА з метою збирати й видавати матеріали, документи, спогади з українських визвольних змагань та періоду української державності, – слід зауважити, що Надзірну Раду видавництва очолював Степан Шухевич, головним директором був Осип Навроцький, члениами управи – Михайло Матчак, П.Постолюк, Іван Тиктор, Лев Лепкий. За 18 років «Червона Калина» видала близько 80 книг, у тому числі й белетристичні твори з воєнною тематикою, серед інших – Романа Купчинського (трилогія «Заметіль»), М.Брилинського, Богдана Лепкого та інших. Було видано також монографії — «Берестейський мир» і «Золоті Ворота», редактором яких був згаданий мною вище обидвох Іван Кедрин-Рудницький…
У газеті «Свобода» (Н.Дж.) 1 листопада 1963 року була опублікована стаття Лева-Ростислава Лепкого – сина Богдана Лепкого «Правда про «Журавлі» про авторство тексту й мелодію пісні «Видиш, брате мій». Помер його знаменитий батько Левко Лепкий за 8 років по цьому, 28 жовтня 1971 року на 84 році життя у шпиталі Трентону, а був похований на цвинтарі Баунд-Брук (Н.Дж., США). «…Із смертю Лева Лепкого, що його знали і звали у широкому колі його приятелів і знайомих «Льоньом», – зійшла зі цього світу колоритна постать вояка-кавалериста, композитора і поета, журналіста-редактора, великого патріота-державника. Людини глибокої товариської культури і доброго серця», – читаємо у некролозі, «Пам’яті Лева Лепкого» поміщеному у часописі «Свобода» (Н.Дж.), 4 грудня 1971 року. З глибоким сумом про смерть Левка Лепкого сповістили також інші часописи у вільному світі. В них справедливо зазначалося, що «…Левко Лепкий був людиною багатьох обдарувань. Але найбільшу популярність, як Михайло Гайворонський та Роман Купчинський, здобув собі своїми стрілецькими піснями. Співець стрілецької слави Левко Лепкий написав понад півтора десятка стрілецьких пісень. До найбільш популярних пісенних творів є всім нам відома пісня на слова Богдана Лепкого – «Журавлі». Роман Купчинський у статті «Стрілецька пісня» писав: «Журавлі» і «Ой у лузі червона калина» не тільки прийнялися, але ввійшли у кров і кості стрілецтва та стали разом з «Ой та зажурились» трійцею найважливіших і найповажніших стрілецьких пісень. Ці три пісні найдовше будуть жити, бо мають до того найбільше право». Тлінні останки мистця поховали на православному цвинтарі імені Св. Андрія Первознанного в Баунд-Бруку (штат Нью-Джерзі, ЗСА). Прощалися з покійним його ж піснею «Видиш, брате, мій» та «Вічная пам’ять», які виконував чоловічий хор під орудою Михайла Демчишина. Прощальне слово виголосив його побратим поет Роман Купчинський. А за декілька днів в американському часописі «Свобода» повідомлялося: «Зійшла з цього світу колоритна постать вояка — кавалериста, композитора і поета, журналіста-редактора, великого патріота державника, людини глибокої товариської культури й доброго серця».
Так сталося, що дослідники у своїх розвідках не так вже й часто згадуть про третього брата з родини Лепких – Миколу Сильвестровича (*1878-†1945, Просмеріц, Чехія). Їхній батьк о.Сильвестр був священиком-просвітителем, який на всіх своїх парохіях дуже піклувався про піднесення свідомості і покращення добробуту селян. Згідно з енциклопедичними даними, просвітянська діяльність Миколи Лепкого розпочалася з самого початку по приїзді в Станиславів. Він практично весь час працював в управі «Просвіти» — заступником голови, а в 1918 році — після 4-х річної перерви через воєнне лихоліття, був обраний головою «Просвіти». Тоді ж пан Микола очолив рух за відновлення розгромлених московськими ордами читалень «Просвіти» у Станіславові та околицях, створення нових читалень у багатьох селах краю. «М.Лепкий дбав про те, щоб у кожній читальні були твори Т.Шевченка, Ю.Федьковича, М.Шашкевича, І.Вагилевича, І.Франка, І.Котляревського, а також Богдана Лепкого. Зокрема, під орудою Миколи Лепкого «Просвіта» у Станиславові започаткувала просвітницькі доповіді. У 1933 році Микола Лепкий очолив підготовку до 60-річного ювілею Богдана Лепкого в Станиславові. Ювілейна академія мала нечуваний успіх: в залі «Українського Сокола» (або «Сокола-батька»), крім запрошених славетних співаків, виступав і хор «Станиславівський Боян». Щоденна копітка невсипуща праця Миколи Лепкого задля пробудження національної свідомості давала відчутні результати. Координуючи діяльність різних товариств, він домагався їх злагодженої та ритмічної активності, постійного розширення сфер їх фунціонування… Створення молодіжних товариств у всьому краю, залучення до виховної роботи в них комбатантів УСС, видатних діячів ОУН, «Просвіти», — це була невтомна, багатогранна й цілеспрямована підготовка до нових Визвольних Змагань… М.Лепкий в часі німецької окупації був головою Українського Окружного Комітету (дехто його називав «Український Допомоговий Комітет». Тому й вдавалося йому здійснювати велику культурно-просвітницьку роботу. Адже всі справи українського національного і громадського життя підлягали Комітетові. Його заступником був о.Микитюк, який пізніше став військовим капеланом в УПА і загинув у Чорному Лісі.. Знаючи про неминуче наближення страшних большевицьких орд, відсутність зброї, обмундирування і можливості доброго військового вишколу в утвореннях УПА, змогли виторгувати в Отто Вехтера право відбирати з континґенту бранців на примусові роботи в Німеччину рекрутів в Дивізію «Галичина». Майже всі ґімназисти української ґімназії пішли в Дивізію, щоб при найпершій нагоді перейти в УПА. Адже всі добре пам’ятали, що після першого «визволення Совітами» Галичини в 1939 р. найперше були винищені ґімназисти старших класів українських ґімназій та ґімназійні професори…»
…Свої розлогі досліди й суб’єктивні міркування про перипетії життя знаменитих галичан Богдана, Левка й Миколу Лепких, я, полтавець з походження, хотів закінчити фраґментом зі поминально-підсумкової статті Миколи Голубуця (*1891-†1942, Львів), – історика, архівіста, краєзнавця і мистецтвознавця, поета й прозаїка, публіциста, редактора, перекладача та бібліографа, й активного члена згаданої мною «Пресової квартири» у Відні, поміщеній в часописі «Українські щоденні вісті» від 25 липня 941 року п.н. «Богдан Лепкий не живе!»: «Новина вістка про смерть Богдана Лепкого заскочила мене в розгарі праці, в робітні, де крім скирт паперу з найактуальнійшими справами, немає ні одного підручника української літератури, ні одного вирізка з того, що я впродовж десятиліть писав про Лепкого. Про мого вчителя, друга-приятеля. А Редактор часопису заявив, що не пізніше години мусить бути некролог… Щож, трудно. Не над першим Лепким доводиться мені говорити нагробне слово. Похоронив я вже другів-приятелів їх чимало. І Васю Крижанівського, і Януша Богдана і Петра Івановича Холодного і Павла Максимовича Ковжуна, другів моїх і приятелів, що їм доля не дозволила ані того пекла пережити, що я його пережив, ані того щастя-радости діждатися, що я їх діждався. А Лепкому Богданові все ж таки поталанило. Діждався хвилини, про яку мріяв Симеон з Писанія — і вмер. Ще передучора переказував мені привіт, а сьогодні уста його холодні й мовчазні, як смерть. – Хто був Богдан Лепкий для української літератури, для українського культурно-національного життя, буде колись сказано ясно й вичерпно. Історія й критика української літератури зважить усі його «Осені, усі його «Дзвони над рікою», усі його фотографії з життя й уяви, його «Полтаву», його «Мотрю», його спогади з Кpeгульця й його пастелі, мальовані на тлі історії української літератури. Його лірична рефлексія, Його наррація і барок його повістярської форми найдуть собі належну й об’єктивну оцінку. Про те не нам сьогодні турбуватися. – Ми відчуваємо сьогодні тільки те, що… Богдан Лепкий… не живе! Прожив 69 років, а на сімдесятий вже не вистачило сили. Завтра ми вже погодимося з невідкличним фактом, але на сьогодні це удар тим болючіший, що несподіваний і нежданий. Так приємно було би мати Богдана Лепкого сьогодні поміж нами! Того, що літ тому 30, на вулиці Зеленій в Кракові, монтував перші стрілецькі чети, того, що створив «Журавлів» і романтику збройного Зриву. Не все, що створив Богдан Лепкий, дійшло до публичного відома. Багато дечого так і залишиться в сутінках забуття чи невідомого. Богдан Лепкий, це був франківський «цілий чоловік». Жив по імперативу свого внутрішнього закону й індивідуальної планомірности. Мав стиль, якого так дуже бракувало більшості його товаришів по перу й не по перу. Зпід крегулецької попівської стріхи вийшов у світ як син Сильвестра Лепкого, з почуттям внутрішнього аристократизму, з непереможним нахилом до всього, в чому була велич, потуга і романтика. Ex, як він умів оповідати про те, що пережив і перемріяв! Оповідав краще, як писав, а писав читко, прозоро, барвисто. Якийсь час був головою товариства українських журналістів і письменників, а я дивуюся, чому цього чоловіка з головою Гете не йменували досмертним предсідником усього того, що в нас було творче й заплоднююче. Сама його приявність у товаристві робила чуда. Його слово — тихе, зважене й зрівноважене доконувало решти. – Сьогодні Бoгдан Лепкий не живе. Не залишив по собі ворогів, а приятелів мав тільки тих, що відчули його аристократичну дистингованість. Не був популярний навіть тоді, коли вся Галичина святкувала його ювилей. «Відбився він від нас і ми його забули». То значить, що він віком не пробував прибити до «нашого» берега. – За кілька днів, може за кілька тижнів, зможу скласти справжній некролог видатного лірика, оповідача й громадського діяча — Богдана Лепкого. На сьогодні мусить вистарчити тих кілька слів: Богдан Лепкий не живе, й ми погружені в глибокому смутку по тій нежданій втраті…».
Олександр Панченко, – адвокат з міста Лохвиці Полтаської області, приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен)
Примітки:
*Імена та прізвища осіб в усьому цьому тексті жирним шрифтом виділено О.Панченком
**Опис збірної світлини №1- Учасники з’їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу у світ «Енеїди» Котляревського, 1898 рік. – Сидять у першому ряду – Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський (старший). Стоять у другому ряду – Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк
**Інші світлини взяті із доступних джерел, зокрема,
https://www.slideshare.net/: Ternopil_OUNB/ss-55339667,
http://teren.in.ua/2018/01/21/shlyahamy-zhurnalista-lepkogo-vid-sela-poruchyn-do-ssha/,
Вікіпедії, ЕСУ та ін.