Загадковий й несподіваний діяч, письменник, бізнесовець та меценат Володимир Цвіль. – Мюнхен, УВУ, «KUCHMAGATE» та… «Невідомий Кандинський»
Мій знаменитий земляк-полтавець, який народився у сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, – мандрівний філософ, український просвітитель-гуманіст, поет й педагог Григорій Савич Сковорода (*1722-†1794), заповідав, щоб на хресті над місцем його останнього спочинку 9-ого листопада 1794 року, було написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…». – Передмовлюючи свою книгу «Невідомий Кандинській» (Київ, – Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2017) її автор – знаний український й німецький підприємець, громадський діяч та письменник, прикарпатець з походження Володимир Цвіль, в якій він подав для фахівців з історії мистецтва та широкого кола читачів про маловідомі факти з життя великого художника та мислителя Василя Кандинського, зробивши при цьому акцент на періоді життя та творчості художника в Україні, – на початку своїх роздумів п.н. «Безкінечний вектор розвитку», – також розпочинає висловом великого філософа-полтавця «Світ ловив мене, та не спіймав». – Якщо ж у філософських діалогах й трактатах Григорія Сковороди біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму, а зміст людського існування є подвигом самопізнання, то героя книги В.Цвіля Василя Кандинського вважають першим абстракціоністом, творчість якого поступово еволюціонувала від зображення реалістичних форм до геометричних й кольорового символізму, ба більше, – Кандинський навіть класифікував фарби своїх картин за їх ароматами, звуками та формами. – Мені ж видається, однак, що знаменитий вислів знаменитого Григорія Скоророди, що його автор книги про Василя Кандинського Володимир Цвіль не випадково поставив епіґрафом до земного шляху Василя Кандинського, бо ім’я художника стоїть поруч з іменами небагатьох вибраних мистців, інтерес до яких, на переконання автор книги, з роками лише зростає. Те, що свого часу не спромоглися розгледіти сучасники, перетворилося для нащадків в захоплюючий сюжет з багатьма інтриґуючими таємницями, – пише В.Цвіль. – Розкриття цих таємниць зовсім не примха дозвільних інтелектуалів, адже ідеї й мистецтво Кандинського мають безкінечний вектор розвитку. Вони не обтяжені актуальністю і кон’юнктурою своєї доби, а тому не перетворюються на пам’ятки (…) – Василь Кандинський пройшов смуги нерозуміння, невдач, був схильний до депресивних станів. І те, й інше йде поруч з побутовими проблемами, народженням і смертю кохання, дружби, близьких і рідних людей….».
Коли український читач вже дещо знає про Васілія Кандінского, то ж про автора книги про нього Володимира Цвіля йому майже нічого не відомо. Але про це трохи пізніше. – Згідно з даними відкритих джерел, живописець, графік й теоретик мистецтва Васілій Васільєвіч Кандінскій (*04(16).12.1866-†13.12.1944) жив та творив в Україні, Німеччині, Франції та Московщині. Кандінскій вважається першим абстракціоністом (Тут і далі – довільний переклад та транслітерація в перекладі текстів з московитської мови, виділення в усіх цитатах жирним шрифтом та підкреслення також мої – О.П.). Народився в Москві в родині комерсанта, а за п’ять років із сім’єю переїхав до південноукраїнського міста Одеси. Там він закінчив гімназію; художню освіту отримав у Києві, вчився у Миколи Пимоненка в художній школі Мурашка й сформувався як особистість. У 1885-1893 роках навчався в Московському університеті, вивчаючи право та економіку. Йому було запропоновано посаду професора в Тартуському університеті. Проте він залишив юридичну кар’єру. У віці 30 років вирішив зайнятись живописом. Він вчився у Антона Ажбе й пізніше в Академії мистецтв у Мюнхені у Франца фон Штука. З Одесою художник не припиняв зв’язок, де його приятель, скульптор В. Іздебскій заснував салон. У грудні 1909 року в Одесі в салоні Іздебского відбулася міжнародна виставка, на якій Кандінскій представив одні з перших композицій, де вже майже не вгадуються елементи наочного світу. Тоді він наближався до винаходу абстракціонізму, виходячи з практики імпресіонізму та абстрактного експресіонізму. У лютому 1910 року ця експозиція, дещо змінена, проходила в Києві, а потім у Пєтєрбурґє та Ризі. Нове, незрозуміле й абстрактне мистецтво набирало сили. Виставка авангардної групи «Бубновий валет», що проходила в Москві з 10 грудня 1910 року до 11 січня 1911 року, викликала величезний резонанс у пресі та культурному житті. На ній експонувалася перша абстрактна акварель В. Кандінского, яка нині зберігається в Парижі, Центрі Жоржа Помпіду.
У 1911 році разом з відомими німецькими експресіоністами організував альманах та групу «Синій вершник». До неї входили Франц Марк, Алєксєй фон Явлєнскій, Пауль Клеє та Мар’яна Верьовкіна. У 1914 році, коли почалася Перша світова війна, повернувся до Москви. Після большевицького перевороту (1917) він активно займався організацією художньої творчості та обіймав посаду віце-президента Академії художніх наук. У 1921 році повернувся до Німеччини. У 1922-1933 роках працював викладачем у школі мистецтва та архітектури Баугаус. У 1928 році отримав німецьке громадянство, але вже в 1933 році еміґрував до Франції. Проживав у Парижі. У 1939 році отримав французьке громадянство. Племінником Кандінского був Алєксандр Кожєв, видатний філософ.
Для творів Кандінского характерна синестезія, сприйняття фарб не тільки як оптичних, але й як звукових стимулів. Він класифікував фарби за їх ароматами, звуками та формами. Наприклад, він вважав, що синьому кольору відповідає коло, червоному — квадрат, жовтому — трикутник. Таким чином свої картини він створював подібно до музичних симфоній шукаючи гармонію у поєднанні кольорів. Кандінского часто називають першим абстракціоністом, оскільки його творчість поступово еволюціонувала від зображення реалістичних форм до геометричних та кольорового символізму. Частим мотивом творчості художника є вершник, який долає дракона. Мистець вважав це символом духовної боротьби людини. Кандінскій бачив мистецтво як форму духовості людини. Свій погляд на мистецтво художник виклав у теоретичній праці «Про духовне в мистецтві. Особливо у людському живописі». На честь Васілія Кандінского назване легке крісло з металевим каркасом, розроблене дизайнером Марселем Бреєром — «Василій». 20 травня 2017 року в Києві у рамках VII Міжнародного фестивалю «Книжковий арсенал» представили книжку екс-консула України в Мюнхені Володимира Цвіля про художника Кандинського…
Із самої ж книги «Невідомий Кандинській» дізнаємося про деякі штрихи до життя й діяльності самого автора названої книги Володимира Цвіля, але лише від початку 2000 років: «….Майже через 50 років, на початку 2000-х рр., далекі нащадки Габріели Мюнтер звернулися до українського підприємця і публіциста Володимира Цвіля, котрий має власний будинок неподалік Мурнау, допомогти у розшуках частини колекції, що, як виявляється, до останнього залишалася в будинку художниці. В.Цвіль, хоча й не був на той час колекціонером творів мистецтва, запалився ідеєю знайти зниклі шедеври. – Володимир Цвіль с 2000 року у часи, коли він був консулом України в Німеччині, зустрічався з багатьма відомими особистостями, для яких постать Кандинського була музикою почуттів та філософією життя. То були професор кафедри архітектури Мюнхенського технічного універсітету Петер Вондра та відомий німецький архітектор Флорін Лехнер. Ф.Лехнер став відомим своїми оригінальними проектами, до чого б не торкалася його рука. Так влітку 2008 року він створив найбільшу в історії репродукцію картини Василя Кандинського «Площа Марієнплац. Вайльхайм» (1909 рік). «Мені прийшла в голову ідея перетворити всю площу в полотно та повернути картину туди, де вона була написана», – сказав тоді Лехнер. – Близько 10 років витратив Володимир Цвіль за допомогою своїх друзів на розшуки картин і зрештою встановив місцезнаходження та історію кожної з них. Ось ця історія….».
Володимир Цвіль далі продовжує в своїй книзі: «….Попри те, що в біографії Кандинського формально немає «темних плям», його особистість багато в чому залишається загадковою. Вона якось не набирає застиглої величавості монумента, важко піддається технології одномірних визначень, на зразок – «він був такий-то і такий». На фотографіях різних років – завжди високо піднята голова, гордовитий ракурс повороту, міцно стулені губи, наскрізний погляд фокусується десь за межами місця і обставин зйомки. В обличчі читаються монголоїдні риси (за родинними переказами прабабуся по батьківській лінії була монгольською принцесою) і притаманна сходу незворушність, за якою невідомо що – жорстокість, самозаглиблення, пристрасть?…».
Ось лише зміст надзвичайно цікавої книги Володимира Цвіля «Невідомий Кандинській»: «…Одеська колиска. – Мистецтво та езотерика. – «Український батько» російського футуризму. – Кандинський та Малевич. – Крапка та лінія на площині. – Кандинський чиновник, науковець, педагог. – Дегенеративне мистецтво. – Музика і театр Кандинського. – Світанок у Мюнхені. – Колекція родини Россбергер. – Вбивство в Гстааді. – Від смітника до Sotheby’s.»…». – Книга Володимира Цвіля направду, без перебільшень й панеґіриків її автору є дуже цікавою, містить багато фактів та майстерних описів подій, написана вишуканою українською мовою, але, перекоаний, її треба читати повністю, всю, й, бажано, всю цілу книгу за один раз… – Аби ж якось заохотити потенційного читача до міркувань та роздумів над книгою подаю лише окремі фраґменти із книги Володимир Цвіля «Невідомий Кандинський» (Київ, 2017), які, як на мене, є захоплююче цікавими й дуже інформативними.
«…Тепер потрібен був поштовх, котрий би переважив шальки терезів у якийсь бік. Коли це нарешті відбулося, поштовх мав живописно-музичну природу, де поєдналися враження від картини К. Моне «Копиці сіна» і опери Р.Вагнера «Лоенгрін». Подібно до того, як захід сонця свого часу викликав у митця асоціацію з симфонією, так тепер звуки музики Вагнера збурили у нього яскраві кольорові візії: «…подумки я бачив усі мої барви, вони стояли у мене перед очима. Скажені, майже божевільні лінії вимальовувалися переді мною»… Як це не парадоксально, до остаточного вибору між наукою і мистецтвом на користь мистецтва, свій внесок зробила і наука. Відкриття явища радіоактивності по-своєму вразило уяву молодого вченого: «…ділення атома…відгукнулося у мені подібно несподіваному руйнуванню світу. Раптово впали товсті стіни. Все стало непевним, хитким і м’яким. Я би не здивувався, аби камінь піднявся у повітря і розчинився у ньому»…. Наступні 48 років Василь Кандинський без останку віддав своєму покликанню…»
«…Феномен популярності Василя Кандинського, котра рік від року зростає разом з цінами на його картини, лежить в області недосяжного, що так потужно випромінює особистість художника і його твори. В цілому відома і не надто багата ефектними подіями біографія митця, разом з тим залишає враження, що найголовніше в ній так і не сказане. Статті і книжки художника: поетика його логіки, ірраціональна метафоричність формулювань – не вичерпуються ані при першому, ані при наступних читаннях. Завжди є щось таке, що не дається розумінню, щось, до чого ще не доріс. І, звичайно, картини. Факти, які не стосуються біографії Кандинського, не підпорядковуються правилам його теоретичних розробок. Речі самі по собі, спроможні увійти з тобою в несподіваний контакт, зрушити поклади занімілих почуттів, пронизати свідомість струменем іновимірних світів….»
«…Цей вибір був на користь Москви, куди, за його визнанням, художник завжди мріяв повернутися. Душа Кандинського обрала Москву з її рельєфом, храмами, історією, духом руської старовини. Життя обрало для Кандинського Одесу, поселивши там найближчих людей, надавши можливість регулярно демонструвати своє мистецтво, подарувавши щирих приятелів і доброзичливих цінителів його таланту….»
«…Батько Кандинського, Василь Сильвестрович, був з родини, котра здавна мешкала в місті Кяхта, центрі торгівлі чаєм, що на кордоні з Монголією. Він переїхав до Москви, де здобув освіту і одружився з красунею Лідією Іванівною Тихеєвою, з роду прибалтійських німців. В їхньому недовговічному шлюбі 4 грудня 1866 р. народився син Василь. Успішний комерсант, батько Кандинського, був купцем різних гільдій, потомственим громадянином Імперії. В 1871 р. він за станом здоров’я перебрався з сім’єю на південь, до Одеси. Там Василь Сильвестрович торгував чаєм, мануфактурою, працював в Державному банку, був попечителем 3-ої чоловічої гімназії, гласним депутатом міської думи….»
«…Сам Кандинський завжди згадує про батька з незмінною ніжністю і повагою. В своїх мемуарах він писав, що в батька, безумовно, була художня жилка: той в юності захопллювався рисуванням, глибоко розумів живопис. Один час окремі дослідники творчості Кандинського навіть приписували ранню роботу художника «Одеський порт» Василю Сильвестровичу Кандинському. Виразна манера батькового рисунку нагадувала хлопчику його витончену фігуру і красиві руки. Звертала на себе увагу його звичка довго і уважно розглядати на виставках картини. Це, як пише Кандинський, було одним з найулюбленіших його зайнять. В образі матері, Лідії Іванівни, закарбувався для Кандинського характер і своєрідна краса Москви. В ній поєдналася непересічна зовнішня серйозність і сувора краса, родовита простота, невичерпна енергія і парадоксальне сполучення величного спокою з нервовістю, традиційності зі свободою. – Імовірно, майже одразу після переїзду до Одеси батьки Кандинського розлучилися. Хлопчик залишився з батьком і старшою сестрою матері Єлизаветою Іванівною…»
«…Для Кандинського Мюнхен став не тільки містом, де ожили його дитячі спогади, але й місцем його народження у світі мистецтва. В грудні 1896 р. Кандинський разом з дружиною Ганною прибули до Мюнхена. На той час Мюнхен зажив слави однієї з мистецьких столиць Європи, тон там завдавали такі уславлені живописці, як Франц фон Ленбах або Франц фон Штук. Окрім того із заснуванням в 1892 р. Мюнхенського Сецессіону активізувалося протиборство між адептами академізму і прихильниками антиакадемічних течій в мистецтві. В тому ж році був заснований часопис «Югенд», котрий дав назву одному з стильових напрямків європейського модерну. Молодий архітектор Август Ендель, автор модерного оформлення придворної майстерні «Ельвіра» у своєму памфлеті 1896 р. «За красу. Парафраз щодо мюнхенських художніх виставок» висловив суть нового розуміння мистецтва. Основна думка його твору полягала в тому, що ретельне відтворення натури не являється мистецтвом. Також в Мюнхені працював Адольф Хьольцель, котрий наблизив концепцію картини до ідеалу безпредметності і, в той же час, був серйозним теоретиком. В творчості ревного поборника югендстилю Германа Обріста абстрактно-орнаментальні ескізи для ужиткових речей поєднувалися з експресивним використанням кольору….»
«…Треба зазначити, що саме в Одесі, порівняно з Мюнхеном і Москвою, Кандинський мав найбільш доброзичливу критику щодо своєї творчості. Разом з несприйняттям та іронією з боку прихильників традиційного реалістичного мистецтва, траплялися вдумливі і далекоглядні критики, котрі адекватно оцінювали формальні експерименти і живописний темперамент Кандинського. Зокрема в рецензії на роботи Кандинського, експоновані на ХХ виставці ТПРХ в 1910 р., критик визнає оригінальність його творів, відзначає своєрідну фактуру пастозного живопису, життєвість барв. Навіть в реакціях на Салони Іздебського, лаяти які було гарним тоном в тогочасній пресі, трапляються дружні голоси на підтримку мистецтва Кандинського. «Щоби відчути всю принадність живопису численних композицій та імпровізацій Кандинського, треба бути фантастичним колористом і бачити в самому лише сполученні фарб за відсутності ліній мету і сутність живопису», – писав 2 березня 1911 р. одеський критик….»
«…В тому, що громадянин Російської імперії, в якому злилися потоки східної і західної крові, зрештою, навіть для своїх, росіян став чужинцем – німцем, є непередбачувана і невблаганна примха долі. Невідомо, чи це була прикрість для Василя Кандинського, чи може бажана можливість підтримання певної дистанції з «своїми», для яких він став чужим, і з «чужими», для яких так і не став своїм. Як би там не було, життєвий шлях і творча доля митця в рівній мірі пов’язані з двома країнами – Росією і Німеччиною. В свою чергу «культовими» містами для нього стали Москва і Мюнхен. – Поклик німецької культури, зачарування романтикою її середньовіччя і чарівних казок увійшли в життя Кандинського з перших років життя. Його матір була родом з прибалтійських німців, тому німецька мова в домі була такою ж природною, як і російська. Але більше, ніж матір, на духовний розвиток хлопчика вплинула її старша сестра Єлизавета Іванівна. Її образ залишив незабутнє враження на хлопчика. Світла, альтруїстична натура цієї жінки, її душевна лагідність стали для Кандинського своєрідним ідеалом духовного єднання, адже недаремно саме їй присвятив він свою головну теоретичну працю «Про духовне в мистецтві»….».
І насамкінець:
«…Атмосфера боротьби, скандалу, самодемонстрації, для якої був створений Бурлюк, була абсолютно неприйнятною для Кандинського. Він, навпаки, намагався максимально звузити коло спілкування і як можна менше полемізувати і щось доводити. Кандинського обурив зміст маніфести і та форма, в якій він був оприлюднений. Адже його власні статті і доповіді завжди мали традиційну наукову форму. В травні 1913 р. в газеті «Русское слово» Кандинський виступив з листом проти публікації його віршів в збірнику «Ляпас громадському смаку». Він пише, що дізнався абсолютно випадково про те, що його літературні твори були надруковані в збірнику без його дозволу. «Я щиро цікавлюся різноманітними художніми експериментами і навіть готовий вибачити деяку поспішність і незрілість молодих авторів, котра з часом минеться, якщо належним чином буде розвиватися талант. Однак ні за яких умов я не зможу погодитися з тим тоном, в якому написано цей маніфест, і категорично засуджую його, хто б не був його автором»…. – 80-річний Бурлюк, публікуючи в 1963 р. спогади про свою дружбу з Кандинським, називає Московський університет «російським» і вигадує історію ув’язнення художника німцями на початку Першої світової війни. Після 1918 р., коли Бурлюк остаточно залишив Москву і подався на схід, вони дійсно більше не бачилися і навіть не листувалися. Цей факт викликає подив після того, як 6-річна творча співдружність була закріплена ще й родичанням. Проте, факт є факт. Можливо це був один з тих випадків, коли на якомусь етапі людей зближує спільна ідея, і, коли ця спільність втрачає свою актуальність, зникає і потреба в спілкуванні… – Дійсно для справжньої дружби в них було надто мало спільного. Кандинський і Бурлюк були різного віку і національності, походили з різних соціальних прошарків, мали різний освітній рівень. Але, головне, що це були люди протилежні по темпераменту, ментальності, а також способам популяризації і втілення новаторських ідей в мистецтві, що нині означається короткою абревіатурою PR. Сухуватий, стриманий, перебірливий Кандинський, завжди строго одягнений, в зовнішніх проявах тяжів до традиційного образу інтелігента і процвітаючого живописця. Він не відчував потреби міняти форму, винесену з свого колишнього середовища, оскільки вона не відігравала помітної ролі в тих методах, якими він намагався донести свої ідеї і живопис до оточуючих. Навпаки, в стилі мислення, наукових підходах до аналізу мистецьких явищ, Кандинський певною мірою був, в порівнянні з поколінням молодих бунтарів, просто академічний. Можливо свою роль тут відігравала і його постійна спрямованість на виявлення «внутрішнього» в явищах дійсності, так що піклування про свій зовнішній імідж могло здаватися не вартим зусиль (…) – Бурлюк поєднував в собі могутню вітальну силу, яка рвалася і бурхала в гущу людей і подій, з глибоко оригінальним розумом, в якому життєва практичність поєднувалася з поетичністю, нестримним фантазуванням та наївністю. Його працездатність не знала меж. За власними підрахунками впродовж життя вiн намалював 15 тисяч картин. Якщо Кандинський не підкреслював свою національність, то Бурлюк з гордістю згадував свій козацький родовід і казав, що Україна має в ньому найвірнішого сина. Колорит своїх картин він вважав глибоко національним, жовто-сині, зелено-жовті, червоні тони «Ніагарами били з-під його пензля». Бурлеск, чи не головна риса його творчостi. З козацької й історичної глибини на нього вiяло вiдчайдушною ризикованістю, бравадою та пародiюванням. У витівкax Бурлюка вiдродився бурсацький дух дякiв-пиворiзiв, натхненникiв Котляревського, Гоголя, Шевченка, Володимира Нарбута. Поет-заумник Кручоних згадував, що Давид був і залишався шестипудовою дитиною. Розмальовані щоки, дерев’яна ложка в петельці, лорнет, сережка, чорний шовковий циліндр у поєднанні з строкатим піджаком у клітинку. Навіть на схилі літ він, як і колись, був схильний до «акціонізму». В 1962 році, в рік свого 80-річчя, він написав до київського музею українського мистецтва листа з пропозицією зробити виставку з його творів та робіт його друзів – видатних американських художників. А наприкінці листа не утримався і задерикувато додав: «Добре було б цю виставку влаштувати на рiднiй землi Бурлюка Українi – в пику москалям!!!». – Після того, як у 1920-х рр. Кандинський повертається до Німеччини, а Бурлюк переїздить до США, час від часу на виставках зустрічаються тільки їхні картини. Завдяки американській художниці Кетрін Дрейер і організованій за її активної участі спілці «Societe Anonime» виставки європейського авангардного мистецтва стають у США регулярними. Зокрема, Дрейер запропонувала Кандинському стати почесним віце-президентом спілки, на що він з готовністю відгукнувся.
Серед перших монографій, які вийшли з-під пера Кетрін Дрейвер – «Бурлюк» і «Кандинський». Серед найвідоміших художніх виставок у США, де експонувалися роботи обох художників варто назвати Виставку сучасного мистецтва 1923 р., Виставку російського мистецтва в Бруклінському музеї 1923 р., Міжнародну виставку у Філадельфії 1926 р., Міжнародну виставку в Бруклінському музеї 1926-27 рр. – Під час великого європейського турне 1957 р. Бурлюк зазирнув у Мурнау, де колись вони разом з Кандинським готували перший збірник «Синього вершника». Він зайшов до його колишнього будинку, розмовляв з його колишньою коханою жінкою Габріелою Мюнтер і навіть придбав книжку про нього, написану німецьким мистецтвознавцем, другом Габріели. В якійсь мірі це можна вважати останнім символічним штрихом до їхніх стосунків. Перед прощанням Габріела сказала дружині Бурлюка: «Ви його знайшли дуже молодою, і ви віддали йому все життя, тому Бурлюк такий чудовий»…» (О.П. – усі підкреслення в цитатах із книги та виділення жирним шрифтом в усьому тексті цього допису мої).
А хто ж такий Бурлюк, може запитати мене український читач? – Український художник-футурист, поет, теоретик мистецтва, літературний і художній критик, видавець Давид Бурлюк (*09(21).07.1882, хутір Семиротівщина (Семиротівка) поблизу с.Рябушки, Лебединський повіт Харківська губернія, Московська імперія (нині – урочище Бурлюк Лебединський район Сумська область, Україна) — †15.01.1967, Ню Йорк, (ЗСА) (США) — один із чолових творців українського модернізму початку XX століття, відомий як лідер вітчизняного футуризму. Водночас з Вєліміром Хлєбніковим був Головою земної кулі. Походив з козацького роду. У селі Рябушки недалеко від міста Лебедина народився Парфентій Бурлюк, до родовідної лінії якого належить Давид Бурлюк. Батько художника – Давид Федорович Бурлюк (*1856–†1915) одружився у 1881 році на Людмилі Йосипівні Міхневіч (*пр. 1861–†1924) в м.Ромни (нині – райцентр Сумської області).Через рік на хуторі Семиротівщина, Лебединського повіту, Харківської губернії на світ з’явився первісток, названий також Давид. Згодом Давид Бурлюк писав у своїх «Спогадах футуриста»: – «… З боку батькового — ми українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько «Писарчуки», ми були писарями Запорозького війська. Батько писав вірші по-російськи й по-українськи, але рідною мовою мало. З усіх письменників я Гоголя знав краще всіх, завчивши з нього силу-силенну уривків на пам’ять. Тараса Шевченка українською мовою читав нам звичайно батько. Читання «Петруся» завжди закінчувалося слізьми. 1915-го я намалював картину «Святослав», стиль старовинного українського живопису. Мій колорит глибоко національний. Жовто-гарячі, зелено-жовті, червоні, сині тони б’ють Ніагарами з-під мого пензля. (…) У своєму житті я намалював безліч українських баских коней. І мені могло б пасувати наймення, перефразовуючи Геродота, «співця кобилиць»». Батько працював управителем маєтком графа Мордвінова. В родині було шестеро дітей. Крім Давида, Людмила та Володимир Бурлюки також стали відомими художниками. Брат Миколай – поетом. У дитинстві Давид втратив одне око, яке замінив скляний протез. У майбутньому це стало одним з елементів епатажного стилю Бурлюка… У 1902-1903 роках навчався в Мюнхенській школі Антона Ашбе та в Академии мистецтв – у Вільґельма фон Діца, Франца фон Штука и Карла фон Марра. В 1904 році продовжує навчання у Кормона в Парижі. У 1909–1911 роках брав участь у виставках «Салони» Іздєбского (Одеса, Київ, Миколаїв, Херсон). Восени 1910 року брати Бурлюки виступили учасниками Нового Мюнхенського об’єднання разом з Пікассо, Дереном і Ле Фоконьє. Пройшовши періоди захоплення імпресіонізмом, неопримітивізмом та іншими модерними мистецькими течіями, Давид Бурлюк став ідеологом вітчизняного футуризму як у живописі, так і в літературі. Сам себе представляв як «татарсько-запорозький футурист». В 1911 році за запрошенням Кандинського і Марка, в Німеччині Бурлюк приймає участь у виданні альманаху «Синій вершник»… 18 березня 1912 р. розпочалася друга виставка художнього об’єднання «Синій вершник», у якій взяли участь крім Кандінского і Бурлюка такі представники т.зв. «русского лагєря» в Німеччині, як Гончарова, Ларіонов, Малєвіч. 1914-15 роки були часом найближчого спілкування з художником В.Кандінскім, з яким Бурлюк займав студію на п’ятому поверсі будинку №1 Гнездиковського провулку в Москві. 11 квітня 1915 року народився Микита (Ніколас) Бурлюк, і Кандинський став хрещеним батьком дитини… За власними підрахунками впродовж життя вiн намалював п’ятнадцять тисяч картин. Серед картин мистця є твори, присвячені його Батьківщині — Україні (зокрема, «Святослав», «Запорожці у поході», «Козак Мамай», «Рибалки», «Тарас Шевченко»)…».
На сайті ТОВ «Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» знаходимо лише кілька коротких відгуків на книги Володимира Цвіля «Невідомий Кандинський» та його іншої книги «KUCHMAGATE: За лаштунками касетного скандалу»: «…Ми маємо чудову нагоду познайомитися з творчістю письменника, політика, учасника безпрецедентних подій «з касетами Мельниченка» – Володимира Цвіля. Книга «Невідомий Кандинський» не лише розповідає про творчість видатного митця, але й безцінними перлинами вписує нові сторінки української історії….». – «…Книга відкриває нові сторінки не лише видатного митця, але й цілої історичної епохи в якій українське нанизано безцінними перлинами. Дякуємо автору за натхненну працю та такий презентабельний результат…». – «..По-справжньому захоплюючий і талановитий твір. На мій погляд, тут можна багато знайти цiкавого: від участi українського суспільства в становленні Василя Кандинського до відкриття нової колекції акварелей великого митця. Закликаю до читання – не пошкодуєте про витрачений час….»… – «Вітаю з новою книгою. Успіхів. На черзі – І.Труш…».
До своєї ж іншої цікавої й змістовної книги загадковий письменник, меценат, бізнесовець й громадський діяч Володимир Цвіль несподівано, як на мене, обрав вислів направду ґеніального діяча й творця Івана Франка із його праці «Дещо про себе самого» – «…Не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани…, але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок…». – Далі В. Цвіль пояснює, що «русини або русь – етнонім, який спочатку вживався до східнослов’янського населення Київської Русі, а після її розпаду, щодо українського та білоруського населення Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорщини та інших країн. Похідні назви – рутени та руснаки».
Сама ж книга Володимира Цвіля «KUCHMAGATE: За лаштунками касетного скандалу» (Київ, 2018) є направду захоплюючим автобіографічним оповіданням та водночас документальним політичним детективом, присвяченим зникненню журналіста Георгія Ґонґадзе та оприлюдненню таємних записів розмов Президента Кучми. Виявляється, що бізнесовець, меценат й громадський діяч Володимир Цвіль наприкінці 2000 року сприяв виїзду за кордон колишнього майора Управління державної охорони (УДО) Миколи Мельниченка й відтоді опинився у вирі бурхливих подій, які вирішальним чином вплинули на розвиток історії України. Подробиці, які наводить у своїй книзі Володимир Цвіль, як зазначено в анотації, – зазвичай є унікальними. Зокрема, це стосується його розповідей про участь у касетному скандалі провідних політиків України та керівників її правоохоронних органів. Найбільшу увагу автор приділив особистості майора Миколи Мельниченка та еволюції його поглядів за роки задекларованої боротьби з «режимом Кучми». – Знову ж таки, книгу треба уважно читати, аналізувати й порівнювати окремі епізоди, статус, роль і впливи усіх її, як мовиться, «дійових осіб і виконавців». – Зважаючи на значний об’єм книги Володимира Цвіля «KUCHMAGATE: За лаштунками касетного скандалу» (Київ, 2018), а це – 343 сторінки, обмежусь поданням лише її вже самого по собі інтриґуючого за назвами змісту книги та окремих її фраґментів – «…День Народження «Української правди». – Світанок на Мангеттені. – Частина перша. КАСЕТНА «БОМБА». – Допомагаючи Олександрові Морозу. – Вибух касетної «бомби». – Крокодили в Бистриці. – Депутатський десант. – Під прицілом спецслужб. – Розповідь Іванки. – Частина друга. НА ШЛЯХУ ДО АМЕРИКИ. – Перше інтерв’ю. -Покинутий у Чехії. – В обіймах «Свободи». – Детектор брехні. – Останні дні в Європі. – «Моравська казка» майора Мельниченка. – Частина третя. В ІНТЕР’ЄРІ СКАНДАЛУ. – Відставка «народного уряду». – Нові герої. -Майор і журналісти. – Генерал, який передбачив касетний скандал. – Повернення до України. – СБУ в боротьбі за записи Мельниченка. – Частина четверта. ЮЛІЯ. – Частина п’ята. КОЛЬЧУГА ДЛЯ УКРАЇНИ. – Ігри з диктофоном. – Знайомство із Президентом. – Прогулянка в Кончі-Заспі. – Тест на «Кольчугу». – Навколо «оригінального приладу». Частина шоста. ЗАХÍД«ЦИФРОВОЇ ЗІРКИ». – Київ. День Незалежності. – Вашингтон. Контракт із DOORUA inc. – Баден-Баден. Лист Президенту. – Штарнберг. Мельниченко і Болданюк. – Страсбург. Битва за Україну. – Саакашвілі, суші та «Colloseum». – Альпи. У колі друзів. – Берлін. Поїздка до Кучмии. – Відень. Півмільйона за «пиво». – Москва. Великі торги. – Частина сьома. КАСЕТНИЙ СКАНДАЛ: УСІ КРАПКИ НАД «І». – Розкриття вбивства Ґонґадзе. – Як Микола свідчив Генпрокуратурі. – Команда майора Мельниченка. – Показання Пукача. – Суд над Кучмою. – Мовчання генералів. – Завершення місії Мельниченка. – Частина восьма. СПОВІДЬ. Микола Мельниченко. – Л. Д. Кучма. – ПІСЛЯМОВА. Касетний скандал у контексті новітньої історії України…».
У своїй передмові до книги Володимир Цвіль, зокрема, зазначає: «…Помиляється той, хто думає, що у першому в незалежній Україні касетному скандалі обізнані лише СБУ, ЦРУ чи ФСБ. Насправді найбільше про майора Управління Державної охорони України Миколу Мельниченка і записи, зроблені ним у кабінеті другого Президента України Леоніда Кучми, знають двоє: це я, Володимир Цвіль, та хрещений моєї молодшої дочки Володимир Болданюк. Волею долі у вирі подій навколо охоронця Кучми також опинилася вся моя родина. – Пізньої осені 2000 року я вивіз Мельниченка з України, а Болданюк чотири з половиною місяці переховував його за кордоном. Завдяки цьому ми неочікувано для себе опинилися в центрі касетного скандалу – подій, які назавжди увійшли в новітню історію України. – Повний архів записів, зроблених майором у кабінеті Кучми, і досі зберігає громадянин Чеської Республіки Володимир Болданюк. Мій приятель проживає в місті Острава – адміністративному центрі індустріального Мораво-Сілезького краю (із січня 2000 р. до травня 2001 р. мав назву Остравський край). Тут зосереджені підприємства металургійної та енергетичної промисловості, вугільні шахти. Цей регіон має для Чехії приблизно те саме значення, що й Донбас разом із Придніпров’ям – для України. До речі, Острава і досі значиться містом-побратимом українського міста Донецьк. За українською термінологією, Болданюк є одним із «остравських» – заможним місцевим бізнесменом. – На початку буремних подій навколо записів майора Мельниченка Володя працював у компанії «Union Leasing a.s.» – підрозділі потужного Північно-Моравського енергетичного концерну. Фінансовий стан Болданюка був непохитним. Його власний бізнес ніяк не перетинався з Україною, і це дозволило йому мати незалежну позицію під час касетного скандалу. – Володя завжди сприймав події в нашій країні близько до серця, оскільки є українцем за походженням. У його квартирі завжди висів портрет Тараса Шевченка. Батько мого приятеля народився в Рахівському районі Закарпаття, яке колись належало Чехословаччині. – Я виріс по інший бік Карпат – у багатому селі на Івано-Франківщині. З дитинства мріяв стати лікарем і після служби в армії закінчив Львівський медичний інститут. У студентські роки познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іванкою. У 1990 році народилася наша перша донька – Ганнуся. Прагнучи забезпечити своїй сім’ї гідне життя, я, як то кажуть, постійно «крутився». Мій бізнес, традиційний для мешканців Західної України, був пов’язаний із поїздками в сусідні країни – Польщу й Чехословаччину. – У 1990 році, під час однієї з таких подорожей, ми з Іванкою познайомилися з Болданюком. Його двоюрідна сестра Ніна, яка живе у Львові, попросила нас передати в Остраву телевізор «Електрон», і я вручив цей дорогий подарунок Володі. Так зав’язалося наше знайомство, котре згодом переросло в ділове партнерство й міцну дружбу. – Після закінчення інституту я захопився суспільно-політичною діяльністю. Це було пов’язано із заходами, які проводила у Львові українська діаспора. Мені пощастило стати координатором діяльності в Україні Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ). Влітку 1992 року я працював у Комітеті з організації перепоховання праху предстоятеля і Верховного Архієпископа Української греко-католицької церкви, кардинала Римо-католицької церкви Йосифа Сліпого, який перенесли із Собору св. Софії в Римі до крипти собору св. Юра у Львові. Потім мене запросили до Канади, в Торонто, на VI Конґрес СКВУ. Саме тоді я вперше зіштовхнувся з вищим ешелоном українських політиків і чиновників. – У 1993 році я відвідав Адміністрацію Президента Леоніда Кравчука, щоб узгодити візит на Конґрес у Торонто першого міністра оборони України Костянтина Морозова. Опинившись у Києві й поспілкувавшись із провідними діячами країни, я був глибоко розчарований. В оточенні Кравчука панувала атмосфера популізму та безвідповідальності, успадкованих ще від комуністичної системи. Було очевидно, що старі кадри нездатні реформувати Україну. Дійшовши такого висновку, я вирішив спробувати власні сили в політиці. На парламентських виборах 1994 року я висунувся незалежним кандидатом у депутати. На щастя, для цього знайшлися кошти – мій бізнес поступово розвивався. Моїм головним закордонним компаньйоном виступав Болданюк. У 1996 році ми заснували підприємство з виробництва вин у південній Моравії, займалися й іншими видами підприємництва. – Ми з Володею були не лише діловими партнерами. Товаришували сім’ями, відпочивали разом у горах і на морі. У 1998 році народилася моя молодша донька Тетянка. Болданюк став її хрещеним батьком. – До середини 2000 року моя родина мешкала у Львові. Ганнуся навчалася в школі з поглибленим вивченням німецької мови та заслужила запрошення до Німеччини. За сприяння громадської організації «Баварсько-Український форум», її запросили на навчання до гімназії міста Штарнберг. Разом із Ганнусею до Баварії вирушили Іванка з маленькою Тетянкою. Моя дружина стала студенткою Українського вільного університету в Мюнхені. На той час я успішно закінчив Дипломатичну академію при МЗС України й очікував призначення на роботу за кордоном. Так вся наша родина опинилася у місті Штарнберґ – курортному містечку біля Мюнхена, на березі мальовничого озера у передгір’ї Альп. Там мої рідні зустріли початок касетного скандалу…».
Прикметно, як на мене, що ціла частина четверта книги Володимира Цвіля називається «ЮЛІЯ», в якій він, зокрема, пише: «…Я познайомився з Юлією Тимошенко, коли вона працювала віце-прем’єром в уряді Ющенка. Мій бізнес у той час був пов’язаний із діяльністю «Нафтогазу України». Володіючи векселями цієї компанії, я зіштовхнувся з безліччю проблем. – Наша перша розмова з Тимошенко відбулася в листопаді 2000 року, незадовго до початку касетного скандалу. Про зустріч домовився Мороз, особисто попросивши про неї Тимошенко. – Юлія Володимирівна прийняла мене у своєму робочому урядовому кабінеті. Привітавшись, вона одразу ж запропонувала вийти на балкон. Тоді стояла сира, дощова погода, й знаходитись там було незатишно. Розмова не передбачала жодної крамоли – я просто скаржився віце-прем’єру на керівництво «Нафтогазу». – Балкон Тимошенко добре проглядався з протилежного крила будівлі та з вулиці. Я звернув увагу Юлії Володимирівни на те, що внизу нас хтось помітив. – Нехай краще дивляться, ніж слухають, – пролунало у відповідь. – Тимошенко поставилася до мене дуже прихильно, однак допомогти нічим не змогла: це були її останні дні в уряді. – Наша зустріч у листопаді пізніше дала привід Кучмі запідозрити Юлію Володимирівну у причетності до касетного скандалу. Очевидно, знайомлячи нас, саме це заздалегідь передбачив Мороз. Києвом поповзли чутки, що перед тим, як іти до лідера Соцпартії, Микола нібито пропонував свої записи Тимошенко. На це натякала провідна журналістка України Юлія Мостова. Але вона помилялася. – До початку касетного скандалу Тимошенко бачила майора один-єдиний раз. Той підійшов до неї в Адміністрації Президента, коли вона поспішала на доповідь до Кучми. Мельниченко зупинив Юлію Володимирівну та шепнув на вухо, що її збираються заарештувати. Але Тимошенко добре знала про свої проблеми з Генпрокуратурою й без Миколи. Про те, що він таємно прослуховує Кучму, майор їй не повідомляв. – Юлія Володимирівна справді не мала жодного відношення до Мельниченка та його записів. Навпаки, їх оприлюднення і загострення політичної ситуації в Україні зрештою призвели до її відставки і арешту. – Рішення помститися Тимошенко Кучма прийняв у розпал касетного скандалу – на початку2001 року. Хоча силовики копали під неї вже давно. Цим займалися Генпрокурор Михайло Потебенько, керівник МВС Юрій Кравченко та головний податківець Микола Азаров. Кажуть, що проти арешту Тимошенко виступав Віктор Пінчук, але Кучму це не зупинило. Йому треба було зігнати на комусь злість за касетний скандал. Чіпати Мороза й Марчука він не наважувався, тому вибір впав на Тимошенко. Тим більше, що кримінальні справи Генпрокуратура тримала напоготові. – 13 лютого 2001 року, після чергового допиту, Тимошенко опинилася в Лук’янівській в’язниці. – Вимушено перебуваючи поза межами України, я щиро переживав за тендітну Юлію. Німецька преса тоді із захватом і співчуттям писала про відважну жінку, яка стала «жертвою режиму». Унаслідок свого арешту, Тимошенко стала відомим на Заході політиком. І саме завдяки тиску міжнародної громадськості вже за місяць її було звільнено. – Після мого повернення в Україну я познайомився з Юлією ближче. Ми часто бачилися в Києві, крім того, я супроводжував її в кількох зарубіжних поїздках. Між нами склалися теплі, дружні стосунки. Обговорюючи політику, ми спілкувалися з Тимошенко на рівних. Зустрічі зазвичай відбувалися в ресторані «Ханой», розташованому біля мого будинку по вулиці Січневого повстання. Їла вона мало, переважно салати. Зате любила гарне червоне вино. – Юлія завжди щиро відповідала на мої запитання, ділилася своїм досвідом роботи в уряді та консультувала мене стосовно головних політичних персоналій України. – Тимошенко не приховувала, що раніше не планувала займатися політикою – її цікавив виключно бізнес. На початку дев’яностих, захопившись підприємництвом, вона не звертала уваги на президентські і парламентські вибори. Юлію цікавили виключно перестановки в уряді – з огляду на нові можливості чи, навпаки, перешкоди бізнесу компанії ЄЕСУ. Її надійним «дахом» тривалий час виступав Лазаренко. Однак після його усунення з посади Прем’єр-міністра Тимошенко втягнули в політичну боротьбу (…). – Надійних політичних союзників у Юлії Володимирівни не виявилось. Ющенко у той час публічно іменував себе «сином Кучми» й не прагнув її захищати. Стосунки із соціалістами, попри спільну ненависть до Президента, також складалися непросто. – Коли після переїзду до Києва Тимошенко потребувала підтримки, Мороз виявив готовність поділитися з нею дивідендами від образу «моральногополітика». У 1999 році структури, близькі до Тимошенко, частково спонсорували його президентську кампанію – в обмін на три прохідних місця у списку Соцпартії на наступних парламентських виборах. Посередником у переговорах був Рудьковський. Однак згодом Мороз забув про свої обіцянки. Він пояснив Тимошенко, що після оприлюднення записів Мельниченка політична ситуація змінилася, тому їхній договір застарів і втратив силу (…). – Юлію ніколи не збуджувала касетна тема. Вона вважала, що й так усе знає про Кучму та завжди може сказати, що думає про нього. A поширенням підслуханих розмов Президента тасправою Ґонґадзе нехай займаються соціалісти. Щоправда, якось Тимошенко зізналася мені: якби Мороз посвятив її в те, що відбувається,вона би підтримала його і довела справу до кінця. Але Юлія не хотіла, щоб її використовували «в темну». Про справжні обставини оприлюднення записів Мельниченка вона довідалася пізніше, спілкуючись зі мною. – На мій погляд, під час касетного скандалу Тимошенко успішно витримала іспит на звання «морального політика». Їй можна було поставити тверду четвірку. Ненавидячи Кучму, вона, однак, не стала спекулювати на загибелі Ґонґадзе. Мені здавалася помилкою лише її участь у галасі навколо «Кольчуг». – Я ніколи не пропонував Юлії спільних комерційних чи політичних проектів. Нам просто завжди було про що поговорити та посперечатися. Тимошенко цікавилася мною, знаючи, що я спілкуюся з Радченком. Про шефа СБУ Юлія відгукувалася вельми прихильно. Вона вважала його гідним лідером, здатним вивести Україну із кризи після восьми років бездарного, на її думку, правління Кучми. Я кілька разів переказував Радченку компліменти від Тимошенко, і це його тішило. Керівник Служби, своєю чергою, симпатизував Юлії як жінці, але зазначав, що інтерес Генпрокуратури до її минулого цілком обґрунтований. – Юлія дійсно завжди була видатною людиною – молода, вродлива, розумна, діяльна. Мені імпонували всі складові, що створювали її неперевершений образ. Але, попри надзвичайний потенціал та яскраву харизму, Тимошенко постійно заважали недруги і зовнішні обставини. Навколо неї обов’язково щось відбувалося – когось вбивали, затримували чи судили (…)» (О.П. – підкреслення мої).
У післямові «Касетний скандал у контексті новітньої історії України» до книги, яка була написана Володимиром Цвілем в Мюнхені, Остраві та Києві в період від 2000-го по 2018-ий рік, він наголошує: «…Я дописую свою книгу на початку 2018 року, коли після касетного скандалу Україна пережила безліч нових, бурхливих подій. – Пішли в далеке минуле президентство Кучми, а за ним – невдала каденція Ющенка та катастрофічне за наслідками правління Януковича. Країна пережила дві революції, остання з яких була кривавою і завершилася випробуванням держави на міцність. Унаслідок російського військового втручання ми втратили Крим і частину Донбасу. Натомість удалось успішно подолати сепаратизм у Харкові та Одесі. Україна нарешті визначилась із зовнішньополітичним вектором розвитку, уклавши Угоду про асоціацію з Євросоюзом, і взяла курс на приєднання до НАТО. – Сьогодні вже мало хто згадує про справу Ґонґадзе і записи Мельниченка. Хоча, на моє переконання, саме касетний скандал вирішальним чином вплинув на майбутнє України, створивши передумови для всіх подальших катаклізмів. Основним його наслідком стала неспроможність Кучми цивілізовано передати владу на президентських виборах 2004 року. Відсутність тоді консолідованого кандидата, який влаштовував би і Захід, і Схід країни, призвела до розпалювання протистояння в українському суспільстві за регіонально-ідеологічними ознаками. Саме це і було метою Кремля та його агентів впливу, які давно й послідовно працювали на розкол і дестабілізацію України. – Після оприлюднення Морозом в кінці листопада 2000 року записів Мельниченка Україна вступила у тривалий період політичної турбулентності. Всупереч планам Кучми, який розраховував спокійно панувати другий термін, а потім – передати владу гідному наступнику. Не виключено, що ним міг стати керівник МВС Юрій Кравченко. Принаймні Кучма планував призначити його наступним Прем’єр-міністром після відставки уряду Ющенка. Ця посада означала найкращий стартовий майданчик для участі в майбутніх президентських виборах. Про зіткнення між Януковичем і Ющенком, яке пізніше роз’єднало країну, тоді навіть не йшлося. Якби не касетний скандал, Кучма не допустив би такого розвитку подій. – Відомо, що Кучма із Кравченком дотримувалися схожих поглядів на подальший розвиток і спосіб управління країною. Передусім вони прагнули контролювати олігархів, які швидко посилювали свій політичний вплив. Також декларувалася боротьба з корупцією в державних структурах, депутатському корпусі та судах. Методи роботи Кучми і Кравченка виглядали авторитарними, але, як засвідчив подальший досвід, інші в Україні не спрацювали. Навести лад у країні міг лише жорсткий керівник, і Кравченко був для цього ідеальною кандидатурою. Звичайно за таких обставин про розвиток демократії і громадянського суспільства не могло бути й мови (…). – …Знайдений у грудні 2004 року компроміс влаштував політичні еліти й дозволив на якийсь час зупинити розкол у суспільстві. Путін був вимушений змиритися з приходом до влади Ющенка і став вичікувати нагоду для реваншу. Як виявилося, мирний розвиток України тривав недовго. Рівно через дев’ять років Кремль, Янукович і Медведчук спільними зусиллями знову довели країну до масштабної кризи. Вирішити її у цивілізований спосіб на цей раз не вдалося. На відміну від Помаранчевої революції, Євромайдан завершився великою кров’ю та втратою територіальної цілісності України. – Відтоді, як у 1998 році молодий майор Микола Мельниченко зробив свої перші записи в кабінеті Кучми, минуло вже двадцять років. Але, на превеликий жаль, крапки у детективі з убивством Георгія Ґонґадзе й оприлюдненням таємних розмов Президента України досі не поставлено. – Достовірна інформація про обставини касетного скандалу не була підсумована навіть після завершення судових процесів над виконавцями злочину проти засновника «Української правди» – у рамках експертного чи журналістського розслідування. Відтак я узяв цю нелегку місію на себе та вирішив написати книгу, яка лежить перед читачем. Сподіваюсь, вона знайде розуміння у всіх, кому не байдужа новітня історія України. – Розмірковуючи над касетним скандалом, я знову й знову повертаюся в кінець 2000 року й усвідомлюю, що розвиток подій тоді виглядав непрогнозованим. Зокрема від’їзд Миколи за кордон, якому мені довелося посприяти, не виглядав заздалегідь вирішеним питанням. За належної роботи СБУ, Миколу мали зупинити й викрити, коли він звільнявся з роботи й отримував закордонний паспорт. Це навряд чи затримало б касетний скандал і допомогло Кучмі. Але тоді життя склалося б інакше, і ця книга ніколи не була би написана….».
…Я не є мистецтвознавцем, ані політологом чи конфліктологом, але книги авторства Володимира Цвіля, назви яких я подав у наголовку до цього свого допису-огляду є доволі цікавими, як написано в передмові до однієї з них дійсно «…зухвалі і , разом з тим, інтриґуючі…». – Я достеменно не знав, хто є насправді Володимир Цвіль, хоча якось зустрічався з ним під час своїх студій в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. Якраз саме тоді виник інший «скандал», пов’язаний з позицією та заявами генерал-майора СБУ Валерія Кравченка, який також, думаю, не випадково в той же самий час відвідав приміщення знаменитого Університету у Мюнхені, який тоді був ще в елітному районі баварської столиці при вулиці Пінценауерштрассе, в ошатному будинку число 15. Про нашу тодішню, мабуть, випадкову зустріч свідчить одинока світлина, де ми всі стоїмо, як видно, під хрестом у читальній залі цього направду вільного Університету…. – Ще усі відносно молоді, й чомусь усміхнені,.., щоправда, мабуть, кожен по-своєму….
…За деякий час після цього, а саме 07 жовтня 2004 року «Радіо Свобода» повідомило, що «…На українському кордоні працівники СБУ затримали генерала зовнішньої розвідки СБУ Валерія Кравченка, який вирішив повернутися з Німеччини в Україну. Валерій Кравченко 18-го лютого цього року зробив заяву російській службі радіо «Німецька хвиля» про те, що за наказом СБУ за українськими політиками, які перебувають закордоном, ведеться стеження. – Валерій Кравченко 18-го лютого цього року зробив заяву російській службі радіо «Німецька хвиля» про те, що за наказом СБУ за українськими політиками, які перебувають закордоном, ведеться стеження. – На початку вересня Валерій Кравченко у телефонній розмові із головним редактором «Львівської газети» сказав, що він хотів би повернутися із Німеччини до України, бо він уже закінчив свої справи. Кравченко додав, що він не боїться арешту, хоча жодних гарантій від СБУ не отримав. Генерал Кравченко ще й досі є працівником СБУ. Сьогодні він повертався в Україну і планував провести прес-конференцію у «Львівській газеті». Однак працівники СБУ перекрили на митниці дорогу машині Валерія Кравченка, вилучили у нього документи. Зараз слідчі допитують генерала з приводу тих заяв, які він зробив у Німеччині, зокрема, про стеження за політиками. Як щойно повідомили у редакції газети, Валерія Кравченка утримуватимуть на кордоні впродовж трьох днів. Разом із ним їхав Володимир Цвіль, бізнесмен, але його відпустили. Також на кордоні перебуває дружина і син Валерія Кравченка та батько Володимира Цвіля. Наразі журналісти очікують прес-конференції…». – «… 7 жовтня бізнесмен Володимир Цвіль, який супроводжував генерала СБУ Кравченка, заявив на брифінгу журналістам, що перед перетином кордону Валерій Кравченко дав дуже важливе інтерв’ю у Перемишлі польському журналісту радіо «Жешув» Мареку Цинкару. – Журналіст польського радіо «Жешув» Марек Цинкар повідомив радіо «Свобода», що генерал СБУ Валерій Кравченко, котрого затримали 7 жовтня на украïнсько-польському кордоні, коли він повертався з Німеччини в Україну, не зробив жодної важливої чи таємної заяви для польського радіо, не залишав генерал і жодних документів, які б стосувались політичних справ України, зокрема вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе… Генерала Кравченка не я розшукував, а сам генерал прийшов до мене за два дні до перетину кордону разом з Володимирем Цвілем. Генерал попросив врятувати йому життя і зробити голосний матеріал на світ, адже його при в’їзді в Україну затримають на кордоні і розстріляють. Загалом у цьому інтерв’ю генерал Кравченко нічого важливого не сказав. Я не боюсь їхати в Україну, хоча знаю, що у мене можуть запитати, що саме мені повідомив Кравченко такого, що не пішло в ефір»…».
Після згаданих мною подій, від 2004-го року я жодного разу не зустрічався з Володимиром Цвілем й ніколи не писав про нього. Писав я, щоправда, про іншу з людину таким же самим прізвищем «Цвіль». – А був це «Цвіль Юрій – псевда в ОУН та УПА: «Антон», «Арон», «Скорик» (*03.12.1914 (тепер – с.Томашівці Калуського р-ну Івано-Франківської області) – †16.08.2000, м.Нейплз, стейт Фльорида, ЗСА))…». Я знав порівняно давно й чимало про писав про св.пам. Юрія Цвіля, зокрема у своїх таких книгах «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен» (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. Науково-популярний нарис» (2003), «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР» (2004), «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням» (2006), й, зрештою, – у своїй крайній книзі у цій царині п.н.«Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе» (2018). – Це, щоправда, є далеко не всі мої книги про т.зв. «двійкарів», що означає в усталеному політичному лексиконі українського націоналістичного руху – назва групи чільних членів Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН, які 1953-54 роках гуртувалися навколо Лева Ребета й Зиновія Матли (звідси й назва). – Відомо, що земляк Володимира Цвіля св.пам. Цвіль Юрій закінчив Станиславівську ґімназію (1932). Ймовірно, служив у Війську Польському. Студіював аґрономію у Львівській політехніці (1937-1939, 1941-1944). Інженер-аґроном. Член ОУН. Керівник студентського звена ОУН, працівник Городоцького повітового проводу ОУН, організатор та інструктор військових курсів для студентів. В СБ ОУН з лютого 1944 р. Співробітник референтури СБ при Проводі ОУН (02.1944-1945), коротко в.о. крайового референта СБ ОУН на ЗУЗ (03.-04.1945). Переведений на Закерзоння (11.1945). Співробітник крайової референтури СБ (кін. 1945-04.1946), працівник крайової референтури пропаґанди ОУН ЗОУЗ (04.1946-09.1947). У скл. групи вояків перейшов рейдом до Західної Німеччини (10.1947-01.1948). Член Місії УПА при ЗП УГВР в Европі. Еміґрував до США (1950). Уповноважений Місії УПА на США. Член-засновник ОКВ УПА в США, містоголова ГУ, опісля – член ОКВ УПА США і Канади. Майор виховник (1.07.1949). Після виходу на пенсію проживав на Фльориді, де і помер в м.Нейплз. Похований на упівській дільниці цвинтаря Св. Андрея у м.Саут Баунд Брук, стейт Ню Джерзі (ЗСА). – Ці відомості знаходимо, зокрема, і в «Літописі Української Повстанської Армії», том 52, Торонто-Львів, Видавництво «Літопис УПА, (2016), в якому йдеться про Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади (Історія в документах (1950-2016). Упорядники – Ігор Гомзяк, Дмитро Проданик, Христина Котляр, – с.743-744), як також – в «Альманасі Товариства вояків УПА ім. ген.-хор. Романа Шухевича – «Тараса Чупринки» в ЗСA».- Книга 2, 1950-2000», (Нью-Йорк-Львів, 2018).
Серед інших про св.пам. Юрія Цвіля писав пізніше також історик та краєзнавець Іван Драбчук в одному із чисел тижневика «Галицька Просвіта». У статті «Майор УПА Антон з Томашівців», він, зокрема, зазначав: «…Інколи з великого моря інформації, яка міститься в Інтернеті, виринають імена, які відразу зацікавлюють. Адже криються за ними долі людей, котрі пройшли непростий і нелегкий шлях боротьби і своїм яскравим життям вписали свої імена на сторінки історії. Не завжди про них знають на батьківщині, а тим більше у місцях, які вивели їх у широкий світ. Переглядаючи історію Томашівців Калуського району, ми не знайшли інформації про досить відому людину, яка була вихідцем із цього села. Принаймні в переліку відомих уродженців Томашівців її не має. Тому прийшов час цю ситуацію виправити. Юрій Цвіль – псевда Антон (найпоширеніше), Арон, Татарин, Скорик (…). Під псевдонімом Татарин Юрій Цвіль був художником-карикатуристом у друкарні Закерзонського крайового проводу ОУН-б 1945–1947 рр., яка працювала в околицях с.Монастир Томашівського повіту (куратор – Ярослав Старух (Ярлан), редактор – Петро Волош (Василенко, Гетьманець). У той же час Ю.Цвіль під псевдонімом Скорик працював у друкарні Грубешівського надрайонного проводу ОУН-б. У складі групи вояків зі спеціальним завданням командира ВО-6 «Сян» майора Мирослава Онишкевича перейшов рейдом до Західної Німеччини (жовтень 1947 – січень 1948). Член місії УПА при Закордонному представництві УГВР у Європі. Наказом командира УПА на чужині Гуцула, від 10 червня 1948 р. був створений Штаб УПА на чужині у складі командирів Калини (Юрій Лопатинський), Байди (Петро Миколенко – Микола Савченко) і Ворона (Володимир Сорочак), а командиром Рейдуючої частини УПА підтверджено Байду. В наказі також зазначено, що до Команди УПА на чужині покликані друг Скорик (Юрій Цвіль) «як начальник відділу зовнішньої інформації (чужинний світ)» та друг Прірва (Павло Штендера) «як начальник відділу внутрішньої інформації (українське середовище)» та що «[вони] переймають свої функції негайно». Згодом, у 1950 році, еміґрував до США. Там Юрій Цвіль був активним учасником громадсько-політичних та церковних організацій. Входив до ініціативної групи (у 1951 р.) для розбудови видавництва «Пролог» (видавець – Омелян Антонович). Уповноважений Місії УПА на США зі станицями у Філадельфії, Нью-Йорку, Пасейку (Нью-Джерсі), Клівленді, Детройті, Ротчестері та Чикаґо. Ініціатор і член-засновник Об’єднання колишніх вояків УПА в США, містоголова… Головної управи, опісля – член цієї організації у США й Канаді, співробітник Видавництва Літопису УПА. Майор-виховник пропаґандистської служби (01.07.1949). Після виходу на пенсію проживав на Флориді, де і помер на 85-му році життя в м. Нейплз. Похований на упівській дільниці цвинтаря Св. Андрея у м.Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі (США), де знайшли вічний спочинок багато наших відомих співвітчизників. Мав дружину Дарію і дітей Христину та Олександра. В Україні у Ю.Цвіля була сестра, яка мешкала в Томашівцях. Ось такими є короткі відомості про цю непересічну людину…».
Як виявилось пізніше, ініціатор і член-засновник Об’єднання колишніх вояків УПА в США, містоголова Головної управи, опісля – член цієї організації у США й Канаді, співробітник Видавництва Літопису УПА й майор-виховник пропаґандистської служби УПА Юрій Цвіль «Антон», «Арон», «Скорик» (*1914-†2000), доводився двоюрідним братом дідові пана Володимира Цвіля – св.пам. панові Теодорові.
…Про самого Володимира Цвіля я віднайшов лише короткі відомості на сайті Видавничого дому «Києво-Могилянська академія»: «Цвіль Володимир (1962 року народження) – відомий український і німецький підприємець, громадський діяч та автор низки книг. Живе в Мюнхені. Закінчив Львівський медичний інститут, юридичне відділення Львівського державного університету ім. Івана Франка, Дипломатичну Академію при МЗС України за спеціальністю «Міжнародне право». У 2002-2004 роках був Консулом України в Мюнхені. Засновник німецької компанії «О.М.Osteuropaeishe Investitions GmbH». З 2004 року веде пошуки зниклої колекції картин Василя Кандинського. У книзі «Невідомий Кандинський» уперше подаються маловідомі моменти з життя великого художника. Зокрема, зроблено акцент на періоді життя й творчості художника в Україні (розділи «Одеська колиска», «Мистецтво та езотерика», « «Український батько» російського футуризму», «Кандинський та Малевич»), а також наведено історію невідомої досі колекції акварелей Кандинського (розділи «Колекція родини Россбергерів» і «Вбивство в Гштааді»).Книга розрахована на фахівців з історії мистецтва та широке коло читачів…».
Дещо доповнюють ці відомості Видавничого дому «Києво-Могилянська академія» матеріали із Вікіпедії «Володимир Цвіль – Volodymyr Tsvil (українською – Володимир Іванович Цвіль (народився 11 лютого 1962 г.) – український громадський діяч і колишній консул України в Мюнхені. У 2002 році Володимир Цвіль написав книгу про «касетний скандал», пізніше відомий як Кучмаґейт. У книзі розповідається про прослуховування телефонних розмов тодішнього президента України Леоніда Кучми, яке стало результатом вбивства незалежного журналіста Георгія Ґонґадзе. Ці події стали каталізаторами, які призвели до політичної кризи на Україні. Згадана криза згодом призвела до подій, що отримали назву «Помаранчева революція». Цвіль був в центрі цих подій і описав їх у своїй книзі «У вирі касетного скандалу. Історія, розказана очевидцем»…. Після закінчення восьмирічної школи в селі Томашівці Івано-Франківської області Цвіль вступив до Івано-Франківського медичного технікум, який закінчив у 1981 році. Від 1981-го по 1983-ий рік служив в совєцькій армії (ВПС). У 1983 році Цвіль вступив до Івано-Франківського медичного інституту, з якого перейшов до Львівського медичного інституту, який Цвіль закінчив в 1989 році за спеціальністю лікар-гінеколог. По закінченню медичного інституту Цвіль працював у Львівському перинатальному центрі. У 1991 році став заступником головного лікаря. У 1992 році Володимир Цвіль був затверджений на навчання у Львівському державному університеті імені Івана Франка, який закінчив в 1996 році. Володимир Цвіль був лідером робочої групи молодих політиків, які в 1992 році організували перепоховання кардинала УГКЦ Йосипа Сліпого з Рима до Львова в Соборі Святого Юра. У 1993 році Цвіль став кандидатом до Верховної Ради по мажоритарному округу Рівненської області, а також був делеґатом VI Світового конґресу вільних українців (Торонто, Канада). У 1993 році Володимир Цвіль заснував у Львові компанію «Ділова Галичина». Від 1996 року Цвіль навчався в Дипломатичній академії при МЗС України. Закінчив Академію в 1998 році за спеціальністю «міжнародне право». У 1998 році Володимир Цвіль був кандидатом до Верховної Ради. У 1999 році Володимир Цвіль став довіреною особою лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза під час президентських виборів в Україні. У 2000 році Цвіль переїхав до Мюнхена, щоб працювати над академічним проєктом в Українському Вільному Університеті. Від 2000-го року Цвіль і його сім’я проживають в Німеччині. У 2002 році Володимир Цвіль опублікував свою книгу «У вирі касетного скандалу. Історія, розказана очевидцями», де Цвіль виступив публіцистом книги. У 2002-2004 роках Володимир Цвіль був консулом України в Мюнхені. У 2004 році Цвіля заснував компанію «OM Osteuropaeishe Investitions GmbH», яка згодом стала частиною TSVIL GROUP. Володимир Цвіль одружений, має двох дітей. Володимир Цвіль – посилання https://ru.xcv.wiki/wiki/Volodymyr_Tsvil (О.П. – довільний переклад з москвинської мови мій).
Уривочні відомості з політичної діяльності в Україні Володимира Цвіля знаходимо в 2016-2017 роках. У своїх зверненнях до своїх земляків він, зокрема, наголошував: «… Я прагну до проґресу для кожного з вас, ваших сімей та для всієї нашої країни. Порожні обіцянки і глухі політики в минулому призвели до застою і припинення будь-якого розвитку. Я хочу й буду вживати заходів проти такого стану. За багато років перебування на посаді консула в Баварії я зрозумів, що динамічні і стабільні зміни можливі тільки в результаті активної співпраці представників громадян і самих громадян. Тому я хотів би закликати вас разом встати за нову реальність, в якій – старанність та освіта передують хорошій роботі, – дію визначає солідарність з ближніми і творінням Господа; – немає місця для егоїзму, корупції і війни. – Разом, я сподіваюся, ми створимо майбутнє, яке відповідатиме красі нашої країни. Слава Україні!…». – «…День міста Калуша, а, тим більше, його 580-а річниця – це особливе свято для кожного, хто народився тут, виріс, хто називає себе калушанином. У цей день ми відчуваємо себе частинкою єдиного цілого, великої дружної родини. Калуш — то і мій край. Я був і є громадянином України, моя мама живе в Томашівцях. Я ніколи не розривав зв’язків ні з Батьківщиною, ні з рідним селом, ні з Калушем. Це місто стало місцем мого розвитку, становлення, а зараз є містом натхнення. Місто живе, місто змінюється. Мрію, щоб кожен земляк, незважаючи не те, куди б його не занесла доля, міг з гордістю сказати: «Я родом з Калуша». Пишаймося своїм містом і своїми славними земляками! Шануймо свою історію! Нехай зростає та процвітає наше улюблене місто! Хай щастя, любов і достаток живуть на кожній його вулиці, у кожному домі, в кожній родині, об’єднуючи всіх нас у згуртовану і небайдужу громаду. Разом, я переконаний, ми створимо майбутнє, яке відповідатиме красі нашої країни, нашого міста. Калуш має велике майбутнє. Бо його потенціал був, є і буде. Зі святом вас, дорога громадо! З Днем народження, рідне місто!».
…Якось Михайло Ковалинський, один із учнів незабутного мого земляка- полтавця Григорія Сковороди, по смерті Вчителя написав його докладну, ґрунтовну, біографію п.н. «Житіє Сковороди», на яку посилалися й посиляються майже всі дослідники творчості великого мудреця, згадав про стиль його життя з харківського періоду: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». – Володимир Цвіль пише, закінчуючи книгу про свого героя, знаменитого мистця й мислителя Василя Кандинського: «…Я не знав як закінчити цю книгу про Людину, Філософа, Художника … Мені би дуже хотілося, щоб книга писалася і далі не тільки її автором, а й іншими дослідниками творчості Василя Кандинського. Може таким послідовником станете Ви, шановний Читач? – Але час від часу приходять слова Кандинського, які сьогодні ще більш актуальні, ніж в той час, коли вони з’явились: «Поступове звільнення духу – щастям нашого часу – я пояснюю той глибокий інтерес і все частіше помітну «віру» в Росію, які все більше охоплюють здатні до вільного сприйняття елементи в Німеччині. В останні перед війною роки до мене все частіше стали приходити в Мюнхені ці, колись не бачені мною, представники молодої, неофіційної Німеччини. Вони проявляли не тільки великий внутрішній інтерес до сутності російського життя, але й певну віру в «порятунок зі Сходу». Ми ясно розуміли один одного і яскраво відчували, що ми живемо в одній духовній сфері. І все ж мене часто вражала інтенсивність їх мрії «колись побачити Москву». І було якось особливо дивно і радісно бачити серед відвідувачів абсолютно такого ж внутрішнього складу швейцарців, голландців і англійців. Вже під час війни в бутність мою в Швеції мені пощастило зустріти і шведів знову-таки того ж духу. Як повільно і неухильно стираються гори, так само повільно і неухильно стираються кордони між народами. І «людство» вже не буде порожнім звуком.» (В.Кандинський, «Сходи», 1918 рік) – Напевно, краще і не скажеш …
…А я ж, Олександр Панченко, доктор права й приват доцент УВУ (Мюнхен), зі свого боку, не знаю, наприклад, як закінчити свій огляд книг ще й досі, як на мене, загадкового та несподіваного письменника, бізнесовця, мецената й громадського діяча Володимира Цвіля?!. Тому закінчую ці свої міркування риторичним питанням: Якою ж буде наступна книга загадкового Володимира Цвіля, що може з’явитися в наступному, ювілейному для нього, році? Можливо, це буде розвідка про – лідера вітчизняного футуризму слобожанця з походження, нащадка запорізьких козаків Давида Бурлюка, – чи про українського живописця-імпресіоніста, поета кольору й Сонця львів’янина Івана Труша, або ж українського маляра-монументаліст сакрального мистецтва, графіка й історика мистецтва, уродженця Лохвиці Михайла Дмитренка? – Чи, мо’, Володимир Цвіль напише щось про Непал, його високі гори, де він побував, – або ж навіть опублікує свій нарис про якусь міфічну країну, що також схована в Гімалаях, де зберігаються таємні знання – Шамбалу?
Я цього, на жаль, чи, на щастя, не знаю…
Власне, цього не знає ніхто, ніхто, крім самого Володимира Цвіля…
Чомусь насамкінець пригадалось мені вічно Шевченкові рядки з натхненнями його дитячих літ:
«…Зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду,
Або «Три царіє со дари»…»
Міркував над книгами та життєописом прикарпатця Володимира Цвіля, – полтавець з походження Олександр Панченко, (-) доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, – 22-червня року Божого, 2021-го, якраз в День літнього Сонцестояння згідно Колодаря (календаря), на свято Купала у 11021-ому році Дажбожому, якраз того таки дня, коли у 1768-ому році повстанські загони Івана Гонти й Максима Залізняка остаточно зайняли Умань