Олексій Воскобійник: «…Пам’ятаймо, Москва не спить. Очі у неї вічно розплющені — дивляться на Україну… – …Ви маєте бути сильними, якщо хочете перемогти…»
Слідами споминів американського бізнесовця й українського доброчинця Олексія Григоровича Воскобійника (Алекса Воскоба) з нагоди 101-річчя від дня його народження.
В Енциклопедії Сучасної України (ЕСУ) про Олексія Григоровича Воскобійника подано зовсім небагато інформацій: «Воскобійник Олексій Григорович (13.03.1922, м.Миргород, нині Полтав. обл.) – підприємець. Брат М.Воскобійника. Навч. у Харків. (1938-41), Мюнхен. (1946-49) тех. ін-тах. Від 1956 – президент «І and A Corporation» (Пенсильванія). Меценат УВАН. Чл. Укр. т-ва інженерів Америки. Автор спогадів «Повість моїх літ» (К., 2000).- О.В.Шугай». Ці стислі інформації ЕСУ дещо доповнює українська версія Вікіпедії: «Воскобійник Олексій (*13 березня 1922, Миргород, Полтавщина – 27 травня 2019, США) — бізнесмен (будівельна галузь), меценат (Стейт-Коледж, США). Навчався у Харківському та Мюнхенському технологічних інститутах. У вимушеній еміґрації з кінця II-ї Світової війни. Американський полтавчанин став першим в США власником приватної телевізійної ретрансляційної корпорації «Гордий орел», яка започаткувала якісний прийом телепередач не лише в місті Стейт-Коледж, але й на значній території Пенсільванії. Американські телеглядачі цього реґіону США знайомляться й з новинами та життям далекої України. Як патріот Америки й України бізнесмен О.Воскобійник вслід за Євгеном Чикаленком та Іваном Мазепою став щедрим благодійником: надав фінансову підтримку розвитку україністику Гарвардському університеті, спонсорує Пенсильванський університет, де 1988 року відкрито Український студійний центр (пожертва 100 тисяч доларів). Родина бізнесмена через Пенсильванський університет виділяє півтора мільйона американських доларів на навчання в США українських студентів. Реалізовуючи масштабні благодійницькі проекти, видатні бізнесмени та меценати Воскобійники здійснюють важливу для майбутнього України справу: сприяють присутності й розвитку українського інтелекту у світі. Закономірно, що імена Воскобійників на стіні сучасної лікарні в Майнтен Вю Госпітал та української православної церкви в Купер-Сіті у Флориді. В Україні меценати-патріоти впроваджують у Національному аграрному університеті, почесним професором якого є О.Воскобійник, найсучасніші сільськогосподарські проекти та програми. – В США та Канаді існує почесна відзнака, символ суспільного визнання — звання Будівничий США чи Канади. Олексій Воскобійник належить до цієї шанованої коґорти. Уряд штату Пенсильванія нагородив Алекса Воскоба почесним дипломом «Найкращий універсальний будівничий», а журнал «Волл-стріт» 1998 року визначив «Найкращим бізнесменом року в США».
Ширші інформації про родину Воскобійників подано у моїй новій ґрунтовній, як на мене, книзі – «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. – Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи». – Видавництво «Гадяч», 2021 рік, (великий формат, багато світлин (40), – 1424 с. ) на сторінках від с.96 по с.98, як також у моїх численних дописах про багатьох членів Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП), Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), Леґіону імені Симона Петлюри, Товариства Сприяння УНРаді, Товариства Одумівських Приятелів (ТОП) та Фундації імені Івана Багряного.
Однак, найбільш інформативною й цікавою, як на мене, є книжка споминів нашого уславленого земляка, як зазначено у Вікіпедії, – «американського полтавчанина» Олексія Григоровича Воскобійника, «Повість моїх літ Публіцистичні спогади». Літературний запис Олега Чорногуза. Видання третє. – Київ: Видавництво Архангельський глас, 2010), яку її автор, пишучи свою книгу ще в 1998-2000 роках, ще задовго до початку московсько-української війни, розв’язаної путінським Кремлем, розпочав зі слів: «…Ви маєте бути сильними, якщо хочете перемогти…», а закінчив цю свою книжку доволі актуальним під сучасну пору висловом: «…Хай буде мир на землі і чисте голубе небо над нею…». – Ці рядки я написав якраз того дня, коли, за повідомленнями уряду та розвідки ЗСА (США) й провідних західних країн, мала б розпочатися повномасштабна аґресія Московщини супроти незалежної України, в якій, на думку О.Воскобійника, свідомі українці завжди «мріяли про волю, свою незалежність і свою Батьківщину». Далі, йдучи вслід за думками зі споминів св.пам. Олексія Воскобійника: «…Наша мета — збереження національної ідентичності, освіти, культури, історії, українського православ’я. Не під Москвою, Константинополем чи Римом. Під Києвом. Древнім, як ті Рим, Константинополь, Афіни. Менше політичних суперечок, гризні, отаманства. Більше праці, патріотизму, єднання. В іншому випадку — смерть державності та ідентичності…».
Відгукуючись на перше видання книги споминів Олексія Григоровича Воскобійника д-р Анатолій Лисий (1925-2013) — український лікар й громадський діяч української діяспори у ЗСА (США), один із співзасновників та очільник Фундації імені Івана Багряного, від 1989 року – Комітету допомоги Україні в США, від 1993-го – член Головної ради товариства «Україна» (Київ), писав у часописі американських українців «Свобода» (Н.Дж.) у №18 від 30 квітня 2004 року у статті «Шлях почався в сталінському «раю», що цю книгу «…варто прочитати кожному українцеві в діяспорі і в Україні, який збирається або мріє розпочати своє підприємництво. Автор, видатний американський підприємець, з походження – українець з Миргороду, що на Полтавщині, оповідає про свій життєвий шлях, який почався в сталінському комуністичному «раю» і дійшов до Америки – оповідає, як він, позбавлений батька, малою дитиною з розкуркуленої родини, пройшов шлях виростання і гартування в жорстоких умовах совєтського буття, а потім, вирвавшись у вільний світ, своїм хистом і трудом власних рук добився багатомільйонного багатства в Америці. Читаючи цю книгу, мимоволі думається, які подібні біографії у багатьох з нас, вихідців з колишнього «сталінського раю». Олексій був одним з трьох синів в родині Григорія і Марини Воскобійників. Всі три брати пройшли тяжкий шлях синів «ворога народу», тобто батька, вина якого була лише в тому, що був добрим, роботящим господарем на своїй прадідівській землі. За це він поплатився життям. Троє малолітніх нащадків його виростали під постійно охороняючим крилом своєї матері і виживали лише завдяки її постійній самопожертві, у найжорстокіших і небезпечних обставинах тодішнього життя. Згадуючи своє минуле, автор книжки з любов’ю і вдячністю підкреслює, що мати врятувала їх у часах лихоліття і вивела у широкий світ. Віддаючи поклін своїй матері, автор зачерпує своїми роздумами також долю української матері, яка, рятуючи свій рід і своїх дітей, працювала на непосильних роботах по шахтах, колгоспах, на будівництвах, з ломами, молотками чи тачками в руках, з мітлою на вулицях великих міст, тягала на плечах тяжкі мішки цементу або каміння на різних сталінських будовах….».
Пан Олексій Воскобійник міркував: «…Літа – як баскі коні: летять – не зупиниш. І всі роки, навіть тоді, коли ще твердо не стали на ноги ми думали про вільну Україну. І не тільки думали, а мріяли. Щось в силу своїх можливостей робили. Всі ми без винятку вірили, що настане той день, коли на наших майданах і вулицях замайорять жовто-блакитні стяги. Що Україна розправить крила і вільно, на всі груди зітхне, скидаючи зі своєї шиї ярмо..». – І ось натепер, коли промайнуло вже чимало часу, як були написані повчальні, цікаві й деякою мірою пророчі спомини Олексія Воскобійника, 100-річчя від дня народження якого ми відзначаємо у цьогорічному березні, – все українство на материку й розкидане по чужинах має вкотре їх перечитати, відновити у своїй пам’яті й зробити для себе й майбутніх поколінь правильні висновки.
У своїй книзі споминів пан Олексій Воскобійник, зокрема, писав: «…З пізніших оповідей тата я дещо більше дізнався про свою сім’ю. Моя родина, як по татовій, так і по маминій лінії, – з козацького роду. Наші прадіди належали до Миргородського козацького полку. Ми ніколи не були кріпаками. Мій дідусь по татовій лінії Василь Воскобійник був одним із акціонерів Дібровського кінного заводу. Там вирощували найкращих рисаків. Якщо звичайний кінь коштував за царя 15-20 золотих рублів, то один рисак цього заводу продавався за 500, а то й тисячу рублів золотом. Мій прадід по батьковій лінії належав чи не до перших меценатів Миргородщини. Бо з розповідей діда я знав, що він чимало вклав своїх власних грошей у будівництво відомого в Миргороді собору. Отож у тому соборі і наша, родинна, частка, і ми тим пишаємося. Своїм синам – старшому Петрові і молодшому Григорію, тобто моєму татові, дідусь Василь Воскобійник на своїй землі, по вулиці Бережанській, залишив дві добротні хати. Вони й досі у Миргороді служать моїм землякам. Дідусь по маминій лінії Василь Шумейко мав велике зелене подвір’я на Гайдамацькій вулиці Миргорода, кілька десятин власної землі, пасовисько, де випасали коней та корів, і чотирьох доньок-красунь. Найкраща з них – моя мама Марина Шумейко-Воскобійник… Наша хата стояла далеко від центру міста в дуже мальовничому куточку Миргорода, в кінці Бережанської вулиці. Коли тут ставили хату, то на толоку, розповідав мені дідусь, зібрався увесь куток… Така традиція: не прийдеш – образиш господаря. Завтра сам будуватимеш хату – сусід відповість тобі взаємністю і теж не прийде. На Україні не прийти на толоку до сусіда вважалося великим гріхом. Наша хата була, як казали, на славу. Вкрита білою черепицею. Посередині добротний ґаночок. Обабіч нього – по троє великих вікон. З ґаночка вхід у сіни. А вже звідси – до великої кухні. З традиційною українською піччю. У кухні долівка з червоної глини. Біля печі два великих казани. Відер на дванадцять води. Вздовж стіни перед столом – велика дубова лава. У кімнатах – дерев’яні підлоги. Гарно пофарбовані. Кілька ліжок, диван, крісла, зелені фікуси з широким лапчастим листям, і чи не в кожному кутку хати ікони: ікона святої Покрови, опікунки України ще з часів Козаччини (ХV-ХVІ сторіччя), ікона Пречистої Діви Марії, Воскресіння, святого Миколая, святого Воздвиження. Мою дитячу душу, коли я дивився на ті ікони, огортало благоговіння. Я й сьогодні, заплющуючи очі, бачу перед собою їх – літаючих ангелів, голубе небо, голубів. Під вишитими українськими рушниками, з лампадками, в яких горить казковий вогник, і все навколо пахне ладаном і Божою благодаттю. Перед Зеленими святами мама прала рушники, витирала порох з образів, кімнати застеляли старовинними килимами, долівку притрушували свіжою пахучою травою, а стіни прикрашали зеленими гілками-клечанням. Надворі перед ґаночком дідусь, тато і Михайло, як старший, закопували три зелені гілки – символ святої Трійці, яка мала оберігати і наше господарство, і самих господарів. Все це з приходом більшовиків знищувалось, викорінювалось як пережитки минулого. Вибивалося маузерами з нашої родової пам’яті – пам’яті народу нашого. Дико, по-дурному висміювалось. Мова, культура, звичаї, традиції, наша українська природжена делікатність… У кінці городу стояла дідусева пасіка. Мала, здається, чи не двісті вуликів. А також тримали голубів. Їх Михайло, який уже міг рахувати, налічував до трьохсот. Можливо, їх стільки й було…».
Тут і далі у споминах Олексія Воскобійника ми дуже часто зустрічаємо ім’я – Михайло, Михайло, Михайло…. Так хто ж був цей Михайло Воскобійник? – Чи добре пам’ятають про нього в материковій Україні, яка стала незалежною більш як тридцять років тому і, яка, втративши контроль над кримським півостровом, досі воює проти свого одвічного ворога московського аґресора? Чи передбачав пан Михайло, який спочив на далекій американській чужині у 2001 році, що його рідна земля знову постане перед небезпекою втрати своєї державности, за яку він все своє життя боровся. Ширші інформації про старшого брата Олексія Воскобійника – Михайла можна прочитати у «чиказькій» Збірці матеріалів і документів «Українська революційно-демократична партія (УРДП-УДРП)», яка побачила світ у Києві. Михайло Григорович, народився також у місті Миргороді 21 листопада 1918 року. Докладніші відомості про з його життя дізнаємося із допису іншого нашого земляка-миргородчанина Олексія Григоровича Коновала: «…Долаючи різні труднощі й перешкоди, Михайло Воскобійник закінчив 1941 р. Харківський університет. За німецької окупації України редаґував газету «Миргородські вісті». Щоб не опинитися там, де зник батько, вся родина – мати Марина та два брати Іван та Олексій – подалися на Захід з тисячами колись гнаними, переслідуваними, репресованими, стріляними й недостріляними, ТИМИ, ЩО пережили ГОЛОД 1933 року людей зі східних та центральних земель України. Після Другої світової війни опинилися в Німеччині в таборі для переміщених осіб в Новім Ульмі. В Німеччині Михайло розпочав студіювати в роках 1947-1948 політичні науки в Гайдельберзькому університеті. Рівночасно познайомився з українським письменником Іваном Багряним, який мешкав в тім самім таборі і був ініціятором створення Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП). Ця партія, членом якої Михайло Воскобійник був з самих початків, стала в обороні всіх «східняків», яким загрожувала примусова репатріація до СРСР. Членами УРДП був свідомий елемент з центральних та східніх областей України, так звані «східняки», православні люди, з Великої України, як тоді їх називали. До них мали певне упередження вихідці із західніх областей України, члени та прихильники українських національних середовищ. Діяльність УРДП зосереджувалася зразу після війни в американській зоні, а пізніше поширилася на англійську та французську зони…».
…«Повість… літ» Олексія Воскобійника, яка хоча й має під назву «публіцистичні спогади», однак у гарному літературному записі письменника Олега Чорногуза дуже легко читається. Ця «Повість…» розпочинається з фраґменту із улюбленої пісні родини Воскобійників «…На Україну повернусь, – Через роки, через віки…» та з щемливої присвяти її автора: «Моїм дідусям, моєму татові й мільйонам душ, яких знищила більшовицька банда комуністів тільки за те, що розумними і роботящими були. Моїй мамі, батькам моєї дружини Галини, її братам – Григорію та Миколі, які вивели нас крізь пекло комуністичного «раю» на широку дорогу вільного і демократичного світу…».
Далі, у своєму слові до читача Олексій Воскобійник, зокрема, писав: «…Моя книга – це застереження сучасному молодому поколінню і прийдешньому. Їм будувати вільну й демократичну Україну, їм жити у цивілізованому світі. Їм набиратися віри й терпіння, снаги й сили, аби не потрапити під словеса облудного туману, що напускають на довірливі молоді голови нові «будівничі світлого майбутнього». Пропагують замість національної ідеї «ковбасну ідеологію», на якій ще жодна країна світу не вибудувала своєї державності. – Книга – застереження тим, хто уже не знає, що більшовицький «комунізм» – суспільна формація, яка не має майбутнього і навіть ніякого права на нього. Але молоде і необізнане покоління може підпасти під вплив великих майстрів рожево-червоного словоблуддя. Але якщо це, не доведи Господи; трапиться, то пройде зовсім небагато часу і той солодкавий сироп перебродить у гірке одурманення в жахливій реальності. І горе буде тим людям, і я не побажаю найзапеклішому моєму ворогові пережити те, що пережив мій народ, як й інші народи, перебуваючи у совєтському «раю», справжнє ім’я якого пекло. – Хай у цьому застереженні прийдешньому поколінню будівничих вільної і ні від кого незалежної України допоможуть мої життєві спостереження, досвід і щирі поради. – Хай і моя, і ваша Україна на тій півкулі нашої Землі буде такою ж економічно сильною, такою ж передовою у технологічному озброєнні, як і сучасна демократична Америка тут. – Хай злість, породжена бідою, турбота про непевне завтра, породжена тоталітаризмом, зміняться на ввічливість, доброзичливість і культуру, а ваші обличчя освітяться усмішкою щастя і добротою….».
Нижче я подаю лише окремі фраґменти з «Повісті… літ» Олексія Григоровича Воскобійника: «..Мав я ще одну неприємність у своїй біографії – з’явився на світ 13 числа і саме того ж 1922 року. Але трохи згодом мене тішило те, що трапилося це весняного місяця березня, напередодні свята Теплого Олексія, на честь якого мене й названо. Отож уже тоді мені доля накреслила начебто такий містичний життєвий шлях: спочатку буде дуже і дуже погано – через голодомор, – а потім ще гірше, коли у нашому містечку запанують більшовики. І тільки значно пізніше для мене настане весна, яка обігріватиме мене сонячним промінням мого свята – Теплого Олексія. – Те мало мене тішити, але я ще тоді не знав, що саме мій рік рівно через 19 літ називатиметься ще й призовним роком і власники паспортів з такими датами будуть у 1941-му кинуті першими в пекло війни більшовиків з гітлерівцями за розподіл світу і панування однієї із цих двох антилюдських ідеологій на нашій планеті. Коричнева чума піде на червону, і на землі проллється дуже багато безневинної крові. Але це відбудеться за 19 років після мого дня народження. Якщо нині дивитися з позиції минулого часу, то мені у найближчі двадцять років нічого доброго на життєвому шляху не світило. Заскочу наперед і скажу: так воно, на жаль, і сталося. Але до того ще було далеко і моя пам’ять сягає чи не 1926 року, коли мені виповнилося чотири роки… Мій тато, Григорій Васильович Воскобійник, 1896 року народження, на той час мав 26 років і молоду дружину-ровесницю, мене, сина Михайла та 5 десятин землі. Тато, незважаючи на свій молодий вік, належав до мудрих і досить-таки практичних людей. Зумів зорієнтуватися в життєвій ситуації і дуже добре розумів: влада ледацюг і гультіпак, які тільки й вміють що розмахувати маузерами і лякати ними людей, ні до чого доброго не приведе. Вони вміли «суржиком» (мішанина української і російської мов) виголошувати пустопорожні промови, за вказівкою Москви писати гасла й транспаранти та бездумно й водночас сумлінно виконувати накази, хоч би якими безглуздими вони були. Звичайно, ніхто з них не знав і не відав, що прийде час і спрацює вічна формула завойовника: раб своє діло зробив – раб мусить вмерти. Так воно й сталося…».
І далі: «…Нарешті я здійснив ще одну свою мрію — став українським меценатом. Звичайно, я ще не належу до когорти Євгена Чикаленка, Андрія Шептицького чи Івана Мазепи, але уже маю моральне право казати про себе: — Я меценат. Український меценат! – Десь колись я вичитав, що народ не може визначити свого генія при його житті. Це зробить меценат. Щось на зразок того, як було, наприклад, з Тарасом Шевченком, якого викупили з кріпацтва. Завдяки римському Меценатові, не пропала в пітьмі віків творчість Вергілія і Ґорація. А хтось із моїх земляків свого часу видав за власні кошти — навіть без відома автора — безсмертну «Енеїду» ще одного мого земляка Івана Котляревського. На цьому творі ми всі виростали. Я мав велике моральне задоволення від меценатства. У цьому величезну роль відіграла моя дружина Галина — директор Фундації імені Івана Багряного, яку вона перша і заснувала. Вона кохається в мистецтві, особливо в малярстві….».
До речі, дружина пана Олексія – знана підприємиця, меценатка й авторка книги своїх споминів Галина Воскобійник (з дому – Дробот) народилася 27 лютого 1930 року в селі Зоря на Січеславщині (тоді – Божедарівського району Дніпропетровської области) у родині Оксани та Івана Дроботів. 1943 року родина еміґрувала до Німеччини, де Галина закінчила гімназію й одружилася з Олексієм Воскобійником. У 1950-ому році сім’я переїхала до Канади, а 1956-го року — до США. Від 1961 року пані Галина працювала у будівельній фірмі, яку заснував її чоловік. Подружжя мало четверо дітей, однак два сини трагічно загинули ще за життя батьків. Пані Галина входила до складу Союзу Українок Америки (СУА) у Філядельфії, Українського Музею в Ню Йорку та Українського Інституту Америки. У 1975-1982 роках Галина Воскобійник стала першою очільницею щойно заснованої Фундації імені Івана Багряного. Потім була членкинею управи; знову очолювала Фундацію в 2003-2004 роках, а по відходу у Вічність іншого голови організації д-ра Анатолія Лисого знову стала головою Фундації 2008 року й очолювала її до січня 2020-го. Від 1992 року панство Воскобійників почали фінансово підтримувати українських студентів і викладачів — з Пенсильванського університету й Київського Національного аґрарного університету. Приватна дизайнерська студія пані Галини Воскобійник «Helen Woskob» зберігає у своїх фондах та експонує на виставках твори українських миcтців Олександра Архипенка, Миколи Глущенка, Якова Гніздовського, Віктора Зарецького, Олександра Івахненка та інших. За свої заслуги перед Україною пані Галина Воскобійник була нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня (2009) — за вагомий особистий внесок у збереження і розвиток національно-культурної спадщини Українського народу у світі, високу професійну майстерність та активну участь представників української діаспори у проведенні Фестивалю мистецтв України та орденом «За заслуги» III-го ступеню (1997) — за особисті заслуги у сприянні міжнародному визнанню аґрарної освіти України та реформуванню діяльності Національного аґрарного університету. Скінчила свій земний шлях пані Галина Воскобійник (з дому – Дробот) 6 січня 2020 року, була похована 11 січня 2020 року поруч з могилою чоловіка Олексія Воскобійника, який упокоївся 27 травня 2019 року, на українському цвинтарі святого Андрія на Саут Баунд Бруці… – Між іншим, в 2018 році у видавництві «Піраміда» з’явилась друком книжка спогадів Галини Воскобійник «Свобода і далі: шлях української жінки до нового життя в Америці», яку видавці подають як історію української жінки, якій вдалося вижити в часи репресій на рідній землі та в лихоліття Другої світової війни, вижити, щоб розпочати нове життя в Каналі, а згодом – у США. – Зворушливі спогади дають змогу читачеві відчути багатогранність підприємливого досвіду вкраїнської родини на шляху до свободи та успіху.
Пан Олексій Воскобійник за свого життя згадував: «…У 1968 році, уже перебуваючи у США, дізнаємося, що тут, а також у Канаді триває збір коштів у фонд кафедри українознавства при Гарвардському університеті. Очолює цей фонд магістр Степан Хемич. Ми з Галею запрошуємо його до себе в гості і виписуємо чек на 5 тисяч доларів. Пригадую, тоді часопис «Свобода» пером Леоніда Полтави назвав наш жест «Гетьманським даром Галини та Олексія Воскобійників». Не кривлячи душею, ми мали велике моральне задоволення. Та й на ті роки то була таки значна сума… У Баунд-Бруці ми ставимо пам’ятник померлим, а в Українській Вільній Академії наук США (УВАН) засновуємо щорічні стипендії для докторантів і науковців з українознавства. Фонд називаємо «імені Григорія-Марини Воскобійників та Миколи Дробота». Фінансово допомагаємо закінчити свої наукові праці нашим інтелектуалам Богдану Рубчаку, Зиновію Квіту, Любі Литус, Тарасу Гунчаку та іншим. Ми щасливі, що ці люди згодом усі стали відомими науковцями не лише в Америці, а й у світі. – Десь наступного 1974 року в одній із українських американських газет вичитали, що український робітник із Чикаґо Микола Шаблій подав цікаву ідею українській діаспорі: створити «залізний фонд» для публіцистичної та книжкової інформації про життя українського народу, назвали цей фонд ім’ям нашого класика Івана Багряного. Від себе додам: одного з найближчих приятелів нашої родини. Ми гаряче підтримали цю ідею і такий фонд, що діє й нині, створили. Першим директором Фундації Багряного обрано було мою дружину. Уже через рік фонд мав свої філіали чи не на всіх континентах — в Австралії, Америці, Європі…».
І насамкінець. – Олексій Воскобійник тішився: «…Ми гордимося своїми дітьми. Ми їм вдячні не тільки за гарних онуків. Ми щасливі тому, що щасливі вони. Всі вони добре забезпечені. Не нами. Вони самостійні і успішні бізнесмени. Дають собі раду самі. Ми їх для початку тільки підтримували і передавали свій життєвий досвід. А тепер передамо і справи. – Донька Лариса — мати наших трьох онуків: Алекса, Лариси, Ніколаса. Вона дружина американського військового аташе. При американському посольстві. Зять Алекс — американець українського походження. Їхнє життя — безперервні мандри. Вони постійно живуть у столицях. Столицях багатьох країн. Переважно європейських. Завдяки їм ми добре обізнані з географією планети. Ми відвідуємо їх в усіх країнах, де вони живуть по чотири роки. Нам легко тепер знайти Лісабон і Лондон. Ми знаємо, якій державі належить Мадрид чи Відень. Ми залюбки ідемо в Мехіко чи Ріо-де-Жанейро. – Мій старший син Юрко йде моїми будівничими дорогами. Він, звичайно, пішов далі батька. Одинадцять літ татової науки, як він сам каже, не минули даремно. Я тепер спокійний за нього. Якщо я працював з олівцем і покладався на свою пам’ять, то Юрко, який з дитячих років знає, що таке тачка в руках, має тепер під руками найсучасніший комп’ютер. Він мій послідовник і в меценатстві. Виділяє кошти на українські справи — науку, культуру, освіту. – Його дружина Ніна теж американка українського походження. Вони подарували нам також трьох онуків: Юрка, Ларису, Олександра. Віримо, що це ще не все…. – Важкі шляхи-дороги пройшли обидві наші родини: Воскобійників і Дроботів. Мабуть, ці шляхи типові для всієї повоєнної української еміграції. Хай у читача не складається враження, що в Америці перед нами простелилася гладесенька дорога. Ми й тут мали свої втрати. Великі втрати. Своє горе, що трапляється, на жаль, і в бідних, і в багатих сім’ях. Смерть не дивиться на соціальне походження тієї чи тієї людини. Вона невблаганна до всіх однаково… – Поховав і я свою матір на 82 році її життя. Нашу матір — Марину Василівну Воскобійник-Шумейко. Нашу легенду, нашу матір-великомученицю і нашого ангела-хранителя. Вона пройшла поетапно, як і всі українці, 1921 рік (голод), 1933 рік (голокост), 1937 рік (розстріляне Відродження), 1941-1944 роки (окупація), а далі похід на Захід з трьома синами під висвистом авіабомб та куль, і нарешті Канада й Америка. На іншому боці земної кулі. В біографіях наших матерів — біографія нашої України. Її історія. Тепер ми частіше відвідуємо Баунд-Брук. Ми сюди приїжджаємо до своїх рідних. Покласти квіти, посадити нові, освіжити надгробки, згадати. Перед очима постають усі. Бачимо батьків наших, які чого тільки не робили, аби ми вижили в 1933-му. Бачимо, як вони йдуть пішки по Європі попереду нас заради життя, і в першу чергу нашого життя — життя своїх дітей. Аби ми тільки вижили, аби ми тільки стали людьми. Чи мали ми, сини і невістки, моральне право не поставити цей пам’ятник своїм батькам? А тут ще й дописати: «І мільйонам убієнних українців страшних тридцятих років — 33-37». Це пам’ятник не лише нашим рідним, він усім українцям, які безневинно загинули в роки совєтської влади…»
«Американський полтавчанин» Олексій Григорович Воскобійник розмірковував майже чверть століття тому: «….Ми, здається, ніколи не гнівили Бога. Ми вічно молились Йому. На всіх важких життєвих шляхах Божий ангел-хранитель був з нами. Відвертав від нас політ куль, вибухи авіабомб, висвист осколків снарядів і мін. Тільки диво могло врятувати дванадцятирічну дівчинку Галю — їхню маму, «бусю» онуків, а мені — дружину, яка пройшла по мінному полю війни. Страшної війни. Під висвист куль. Бачила їхні трасуючі траєкторії. Переправлялась через бурхливу, швидкоплинну річку Дністер. І Бог її милував. Чому ж тут передчасно забрав двох молодих людей? Невже й справді Господь Бог найкращих забирає до себе? У вічне царство своє. Дай Боже, аби вони там зазнали кращого життя, ніж на землі, і стали вічними супутниками Неба у царстві безсмертного Бога….». – «…Я не зла людина. Зазнавши стільки горя, як наша сім’я, переживши два голодомори, смерть батька у 37-му, я нічого подібного не побажаю і своїм ворогам. Але мене дивують згадані і не згадані особи, які й нині стверджують з високої трибуни, як і їхні більшовицькі попередники, що ніяких голокостів в Україні не було. Це, мовляв, вигадка емігрантів, яким нічого робити. Там, за кордоном, вони собі попридумували дні жалоби по голодоморах і розстрілах. – Я віруюча людина, тому й кажу: не доведи Господи пережити їм те все. Бачити навіть у снах. Певний: якби вони побачили ті жахіття бодай у сні, то задумалися б перед тим, як організовувати «прогресивні» партії чи комуністичні. Не кажу вже про війни, на яких гинули українські діти в інтересах імперії, в інтересах Совєтської Росії за тисячі кілометрів від рідної України. Де вони нічого не знайшли, а втратили найдорожче — життя!…».
У своїй статті «Демократія по-українськи, або Українцю потрібний «варяг»», що була поміщена на сайті «Майдан» 20 серпня 2011 року Олексій Воскобійник, зокрема, писав: «…коли думаю про будівництво нашої держави — України, то воно мені також нагадує «пережовування сандвічів», де кожний бригадир, а точніше — «вождь» тієї чи іншої партії дає свої поради, як будувати державу: один пропонує авторитарність, інший — повернутися до тоталітаризму, третій — взяти на озброєння китайський соціалізм, четвертий — шведський, п’ятий — ринкову систему Америки чи Японії, але ніхто не хоче будувати на свій лад — на український. Бо такого ладу сьогодні в Україні просто немає, як немає єдиного, з умінням перспективно мислити державного мужа, який би чітко бачив найближче майбутнє і знав, як його будувати. Для цього потрібний і характер, і знання, і тверде переконання в своїй правоті, а не суцільне шарахання то в один бік, то в інший. При такому розхитуванні ніякі будівельні конструкції не витримають. Передчасно розваляться, не дочекавшись даху над головою. – Я дійшов висновку: українцю потрібний «варяг». Свій своїм керувати не може — починається демократія по-українськи. Як на Київській Русі. В генній ментальності українця ніякої еволюції. Отож треба своїх учити і привчати до нових, сучасних вимог. Наполегливо і терпляче працювати з ними – Такий мій погляд на перспективу. З ним можна погоджуватися і не погоджуватися. Я ні з ким дискутувати не збираюсь. Я люблю працювати і досконало знаю свою справу».
У дописі «Слово про друга. До 90-річчя Олексія Воскобійника», що був поміщений у журналі «Універсум» у ч.3-4 (221-222) за 2012-ий рік, біограф всієї родини Воскобійників талановитий письменник Олег Чорногуз писав: «…Хотілося б багато чого згадати і гарного написати про Олексія Григоровича, цю надзвичайно цілеспрямовану особистість. І про те, як ми писали з ним книжку, і як «працювали» в українському бізнесі, після якого тільки любов його тягла до рідної землі. Якщо коротко охарактеризувати Олексія Григоровича, без життєвих пригод чи бувальщин, які навів вище, то пан Алекс, як його звуть американці, надзвичайно цікава людина: щира, добра, щедра, відверта, дотепна і педантична. У кращому сенсі цього слова. Без цього природженого педантизму й чіткості в роботі він, мабуть, не став би великим будівничим, бізнесменом, як і без щедрості в його патріотичної душі – меценатом. Але сказавши й це – це ще не все сказано про Олексія Григоровича. – Життєву дорогу він пройшов довгу і важку. Важку і щасливу, бо має гарну дружину, пані Галину, гарних дітей. Двоє його чудових синів із чотирьох дітей, як про це не боляче писати, не пережили своїх батьків. Трагічно загинули Олександр і Віктор. Старший син Юрій пішов шляхом батька – також став відомим будівельником у Пенсільванії. Донька Лариса замужем за військовим аташе, гарним і надзвичайно інтелігентним дипломатом. Багатий Олексій Григорович і на онуків. Їх у нього сьогодні уже дванадцятеро. Багатий він і духовно. Мені важко перерахувати ті спонсорські внески, які він вніс, підтримуючи своїх земляків на чужині і його багаторазову допомогу у розбудову України, відбудову церков, храмів і в Україні і в США….».
Українець з походження Олексій Григорович Воскобійник, якого на північноамериканському континенті знали здебільшого як Алекс Воскоб, 100-річчя від дня народження якого ми відзначили майже рік тому, вже з початком жорстокої й кривавої московсько-української війни, 13 березня минулого року, пророче писав: «…Пам’ятаймо, Москва не спить. Очі у неї вічно розплющені — дивляться на Україну… – …Ви маєте бути сильними, якщо хочете перемогти…». – Знову й знову перечитуючи спомини св.пам. пана Олексія Воскобійника, я зауважую для себе: «Ми пам’ятаємо про всі кривди, небезпеки й загрози, ми й далі будемо сильними, згуртованими і єдиними, як нарід, як нація, і тоді ми – точно переможемо московських катів
Олександр Панченко, – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, лауреат Премії Фундації імені Івана Багряного (США, 2014)*
*Примітка: Переважну більшість світлин взято д-ром О.Панченком із книги Олексія Воскобійника «Повість моїх літ. Публіцистичні спогади» та книги Галини Воскобійник «Свобода і далі: шлях української жінки до нового життя в Америці», книги авторства О.Панченка «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. – Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи». – Видавництво «Гадяч», 2021 рік, (великий формат, багато світлин (40), – 1424 с. ) та відкритих джерел